Єрусалим на горах - Федорів Роман - Страница 16

• Предыдущая
• 16/166
• Следующая

Оперуповноважений походжав по сцені розпалений і дуже собою задоволений; він нарешті розчавив мене, знищив, я йому заважав у селі, дотепер мусив на мене зважати, остерігатися, він пам'ятав, що я міг дійти, шукаючи справедливості і милосердя, не лише до району, а й до самої Москви.

Який він сліпий і жалюгідний. Що з того, що в нього розстебнута кобура пістолета, що кулемет стоїть на червоному столі, що з того, що, по суті, він виголосив мені вирок! За мною стоять Горопахи, учні сьогоднішні, вчорашні й позавчорашні, я понад тридцять років учу їх добра, вони знають кожен мій крок, я не таївся перед ними нічим, і вони теж не таїлися переді мною.

Я люблю їх у цю хвилину особливо глибоко; я вірив, що моя наука проросла в кожного в душі і кожен сьогодні стане в моїй обороні.

— Най люди скажуть… най присудять, що було ворожого у моїх вчинках, — сказав я тихо. — Хай вони посвідчать.

Я був упевнений…

О так, я був упевнений, що ціла читальня зараз встане й підніме вгору кулаки, не злякавшись націленого зі сцени кулемета; я цілком був упевнений, що опер зійде зі сцени посоромлений. Я й не оглядався на салю; я не просив у людей помочі, я вірив у їхню підтримку; я споглядав на Ступу, і мені було його жаль; він ціпенів посеред сцени, заклавши по-наполеонівському руки на грудях; кулаків його не було видно; але минали довгі хвилини, саля за моєю спиною німувала… так, саля німувала, і я тепер уже виразно побачив Ступині кулаки: в обох сціплених кулаках він тримав людські душі, і я зрозумів, що сьогодні Горопахи не стануть мене боронити.

І я не знав, хто сьогодні був більше потоптаний: я чи Горопахи? Я не міг дивитися людям у вічі; люди не могли дивитися мені у вічі; люди мене зрадили.

І я пішов од них геть.

Мама скрипнули дверима, поклали дійницю на лаву і, зітхнувши, сказали:

— Облава, сину. До школи нині не підеш.

Був ранок пізньої осені. Густий туман, як хмара, впав на село і стояв непорушне, заклято: за вікном не було видно ні вулиці, ні садів, нічого, і не було чутно ніякого згуку, собаки не гавкали і не піяли півні, було таке враження, що Горопахи втопилися у білій безодні вище голови, вище дзвіниці й церковних смерек, і все, отже, живе в селі вимерло, захлинулося білою білизною, і лише ми з мамою якимось чудом урятувалися.

— Звідки ви знаєте про облаву? — спитав я маму недовірливо, і в ту ж хвилину пожалів: я помітив, що, цідячи молоко, мамині руки тремтіли, і цідилко дрібно цокотіло об криси горщика, а на її обличчі застигла тривога.

Мама боялися облав, ляк був безпричинний, у нас нічого такого підозрілого сині кашкети не могли знайти, було, однак, наприємно і боляче, що два-три енкаведисти або й більше вломлювалися на подвір'я, в хату й високими металевими прутами-щупами методично виштуркували, шукаючи бандерівських схронів, в саду, в стайні під яслами, проштрикували вилами й щупами сіно в стодолі, в хаті зазирали в кожний кут, перевертали скрині з одежею, пильно розглядали кожну книжку, яка потрапляла їм під руки, нипали на горищі, й при цьому котрийсь з солдатів уважно приглядався до мене й до мами, чи не полотніємо з переляку, що вони, солдати, ось-ось натраплять на хитро замасковану криївку; це був, так би мовити, психологічний дослід, випробовування, однак мама сиділи на лаві незворушно, закаменіло, і від неї, здавалось, відскакував підозрілий і пронизливий солдатський погляд і взагалі уся енкаведистська ворожість. Під час котроїсь чергової облави я відкрив для себе, що солдати не просто вишукують бандерівські краївки, вся їхня руйнація, квапливий обшук, коли часом і образи скидали зі стін, а заболоченими кирзаками навмисне затоптували вишпурнуті зі скрині мамині сорочки, мимоволі свідчили, що вони нас ненавидять, мають за кровних ворогів; завойовники горланили сороміцькі слова, замахувалися прикладами, дуже часто могли й украсти якусь річ — хустину чи рушник на онучі, від них смерділо горілкою, очі щулили у вузькі щілини, й звідти цідилася зненависть, їх, зрештою, можна було зрозуміти, ці рослі, плечисті дядьки перейшли усі фронти, там вони на кожному кроці зазирали смерті у вічі, там вони поховали у чужих землях свою молодість і своїх друзів, і тепер уже стільки часу після війни, коли їх чекали вдома, за кожним деревом, за вуглом, за парканом підстерігала їх на нашому Кам'яному полі смерть.

Через багато років, у шістдесят четвертому, напровесні я їздив на етюди по Шевченківських місцях; мене манила прозорість, глибини горбатих полів, якийсь особливий настрій, який панував тільки у Моринцях та Кирилівці; я трепетно й поспішно замальовував плахти озимини, головасті дуплаві верби, що випромінювали сум, традиційні білі хати, безліч разів малював тополі, що у провесняні дні стояли немовби у зелено-мерехтливих німбах; тополі в Шевченковому краї були схожі на святих… а може, були вони схожі на козацьких мучеників, на страчених гайдамаків? Мені здавалося, що я тут відкрив для себе душу України; тут кожна могила, байрак, урочище, дорога дихали минувшиною, яка начебто була розлита в повітрі, в просторі і яка таїлася в кожній грудці, в деревині, в камені.

Хіба дивно, що я почувався тут, як у храмі?

Одного надвечір'я, коли в маленькому маршрутному автобусику повертався з Моринець до Кирилівки, де квартирував, розговорився з красивим, сказати б, «козацького типу» дядьком. Був він, очевидно, столярем, бо біля нього на сидінні лежали обмотузяні верьовками кілька рубанків, поруч стояли дві пилки, увесь він пахтів свіжими гиблівками, ядерним духом сухої сосни. І якраз йому, цьому симпатичному дядькові, я, наївний, теж переповнений провесінню, розповідав про тополі, що мерехтіли на горбах, світилися зеленими ніжними німбами… і були тополі схожі на святих… і були, може, схожі на страчених гайдамаків; дядько з рубанками слухав мене уважно, навіть здивовано… навіть кілька разів сам глипнув в автобусне віконце, шукаючи на пагорбах тополь, що видалися приїжджому художнику за святих, а потім, підкручуючи козацькі вуса, сказав:

— Чую по вимові, що ви — западенець. Так? Ну-ну, дали ми вам після війни жизні. — І не знати було: хвалився він, що давав мені й моїй мамі «жизні», а чи просто вихопилося в нього… вихопилося далеким спогадом?

Я похнюпився; мені було боляче й соромно слухати його хвальбу. Він, мабуть, уловив мій настрій, бо додав:

— Що хочете, я у внутрішніх військах служив. А в Западній що тоді діялося… настоящая гражданська війна. Хіба знаєш, хто і звідки у тебе стрілить? Наш комвзвода, бувало, перед початком операції вишикує нас і каже: «Ви, братці, не очень с мєстнимі панькайтесь. Всі вони приховані враги!» І мав він, певно, рацію, наш лейтенант Богомолов, бойовий взводний — грудь в орденах, бо стрілила йому в груди, в ордени, рахуйте, дівчина, що вибігла з хати. Ми ту дівчину буквально посікли автоматами. А може, й не посікли? Може, вона жива і стала вашою жінкою? — Він засміявся з свого невдалого жарту. Ми довго мовчали, поки він знову не обізвався:

— Минулося, слава Богу, коли брат брата… — і пішов із своїми рубанками й пилками до виходу.

Я дивився йому услід, кремезному, у потертій фуфайці й кирзових чоботях, і згадав котрусь із чергових облав у Горопахах, коли поза нашим городом, унизу над Унявкою-річкою у вільшняку удосвіта спалахнула перестрілка: враз захлинулися кулемети й автомати, чути було також вибухи гранат. Очевидно, бандерівська боївка, заскочена зненацька в селі, спробувала прорватися боєм крізь обруч облави, це їй, однак, не вдалося, енкаведисти, очевидно, були поінформовані про можливі бандерівські стежки, засідка у вільшняку стояла кріпко, і боївкарі, хто не впав від кинджального вогню, городами повернули в село.

Попри нашу хату на вулицю протупотіло двоє чи троє втікачів; бренькали за ними кулі, дірявлячи нам ворота і криничне цямриння, а сусідська стодола спалахнула від запальних куль; пожежа аж заревла, застогнала від ненажерливої своєї радості і жбурнула жменю іскор на Тодорову, на сусідську стайню. Мама мої закричали й вхопили навіщось верету, мовби цією веретою можна було погасити, прикрити пожежу (і заволали, заскигліли наші сусіди високими голосами аж попід небо, за ними заревла худібка і страшно, дико затрубів Тодорів кінь);

• Предыдущая
• 16/166
• Следующая