Єрусалим на горах - Федорів Роман - Страница 27
- Предыдущая
- 27/166
- Следующая
Черчен я побачив аж у полуднє, коли ми вигулькнули з лісу й зупинилися на вершині горба; чимале село лежало в улоговині, оточене зусібіч полями, що, немов розстелені зелені, жовті і білі полотнища, нерівне покраяні, прострочені ярками й стежками, лопотіли на вітру і пнулися, викочувалися все вище й вище на ланцюги горбів… а горби, далекі та близькі, зібравши на своїх вершинах ліси, стояли, як полки, боронячи достигання хлібів.
Село розбіглося по садках, вистрілюючи в небо хрестами телевізійних антен…. і тільки церковного хреста поміж кучугурами дерев, буянні зелені я ніяк не міг побачити.
— Не туди дивитеся, Васильовичу, — промовив Вербень. — Святий наш Дух стоїть за селом праворуч, в долині. Бачите… бачите липу, як парасолю попід хмарами, а під липою — присадкувату церковцю. Сіла, як бабця під деревом, і спочиває… і дрімає собі.
— В усіх наших селах церкви переважно будували в центрі на мальовничих пагорбах, щоб село щомиті могло намилуватися красою, щоб зблиски хрестів на банях, зрештою, нагадували людям про Бога. А ваш Святий Дух відбіг від села, йти до нього на молитву далеко, кілометр або й два. Взимку снігу тут, певно, намітає. — Було справді незвично побачити самотню церковцю ген-ген від села — немовби від села відлучену.
— Я собі міркую, — відповів Вербень, — що наш Святий Дух не для краси лише стоїть, не для молитов тільки й не для любування. Ви побачите: це маленька фортеця, що стерегла Черчен протягом століть. Ну, а хто йшов з села з молитвою до нього, то мав час заглибитися в самого себе… молитва, як поезія, пливе з глибини людської душі. Й сама молитва — це поезія! Атеїсти можуть заперечити, але я міркую, що мудрагелики даремно відняли у людини право на розмову з Богом, власне, на розмову з самим собою, на осмислення самого себе, на творення поезії. Хіба ні?
Він не чекав від мене відповіді. Для нього, очевидно, не мало значення, що я думаю з приводу його міркувань. Вербень не мав за мету мене в чомусь переконувати, він сам був переконаний у тому, що говорив.
— Та лишім поезію, Васильовичу, збоку й поїдемо до церкви не через село, а навпростець польовою дорогою, — озвався він по хвилі. — Нібито невелика військова хитрість. Виграємо якийсь час.
— Хіба Святий Дух має ворогів, і хіба комусь залежить, коли люди дізнаються: а хто зламав на стіні козацьку шаблю? — Я мимоволі насторожився.
— Я повинен був вам сказати спочатку… попередити, — промовив Вербень, сідаючи за кермо. — Це теж, очевидно, маленька військова хитрість, — додав він невесело. — Боявся вас сполошити. Тепер скажу. Різні є люди, Васильовичу. Скрізь і щодня точиться війна між добром і злом. Чом би наш Черчен повинен бути винятком? Та не в шаблі, Майстре, річ… вони про шаблю ще нічого не знають. Їм розходиться вирвати у нас ключ від церкви… викинути корогви, образи і різне начиння, напхати церкву стендами з папірцями та фотографіями і сказати: ось вам, люди, атеїстичний музей. Учіться не вірувати в Бога, вчіться його ненавидіти. Хіба не так? А ми, громада тобто, проти: хай храм залишається храмом, дарма що в ньому не правиться, хай до Святого Духа приходять люди подумати про життя і смерть. Кому це зашкодить? Слухайте, кому це зашкодить, що я, людина, хочу подумати про життя і смерть? Може, я від того думання стану кращим, га? П'ять років уже йде війна… у цій війні поки що ми стоїмо вперто вкопані в шанці… стоїмо, бо маємо ключ від Святого Духа, і ніяка влада, міліція, прокурори не знайдуть ключа від дверей, а двері там дубові, ковані залізом, мури грубі, а на віконцях попід дахом — грати. Відмичкою Святого Духа не відімкнеш, ні. Ви не думали, що хтось… усі ми поробили до храмів злодійські відмички? Душі людські теж заходжуються відмикати відмичками… і тому страшно нам, що протяги у нас гуляють, як у забутій без вікон хатчині? Вам не страшно, Майстре?
Він правив своїм латаним «Москвичем» вузькою польовою дорогою через пшениці, що золотилися навкруг і перешіптувалися м'яко, а мені було боляче, що я, художник, людина, вважайте, не без імені, творячи свої картини з димарями заводів, з голубими тракторами, що на людську начебто радість переорювали межі й викорчовували коріння зв'язку селянина з землею, що, малюючи рожевощоких доярок із медалями на грудях (і дуже часто ці медалі та ордени були незаслуженими, фальшивими), я насправді робив із дроту злодійські відмички до людських душ. Слухайте, невже насправді я робив злодійські відмички?
Невже справді?
— Ви мені не відповіли, Майстре, чи вам не страшні… чи ви не боїтесь протягів у людських душах, що протяги випорожнюють нас догола, і ми, голі, котимося, як гулкі бубни? — нагадав своє запитання Вербень. — Втім, можете не відповідати. Це не так просто відразу сказати: боюся, страшно мені. Або й нема страху… — він торкнувся моєї руки.
— Я думаю, як ми потрапимо до церкви, коли ключ утаємничений… коли він, той ключ, є і його нема, — повернув я розмову в інше русло.
Я боявся розмови про порожні душі?
— О, ключ ми не те що утаємничили, — засміявся Вербень, — ми його загубили, його нема. Це так мовиться для влади, коли дуже вже напастують. Мовляв, шукайте, товариші. Насправді ж ключ завжди під рукою. — Вербень вирішив нічого від мене не таїти. — А коло ключа громада призначила сторожа. На нашому боці й обласний музей… Святий Дух є начебто його філіалом.
Він зупинив машину, і польова дорога, виповзши з-під коліс, далі попетляла без поспіху поміж пшеницями, врешті впала в пшеничну безодню і десь там загубилася, а ми, перебрівши річку, що ледве сльозилася поміж камінням, опинилися на тамтому березі; уздовж берега й далі, окреслюючи навкруг церкви Святого Духа коло, горбилися насипані вали; вали, мабуть, були колись високі та грізні, тепер нічого грізного від них не зосталося, вони розповзлися, злагідніли, одначе службу свою служили далі, створюючи настрій оборони і замкнутості; вони боронили невелику муровану з великих брил церковцю і сотні, може, низеньких, тесаних із вапняку хрестів, що, дбайливо побілені, святочні, були схожі на дітей у нових сорочечках; хрести були характерні, пелюсткоподібні, одні з них стояли рівно, інші похилилися, ще багато лежало горілиць на землі; час порозрівнював могилки, розмив і стер, а чи й вигриз із хрестів імена й дати і тільки на деяких можна було прочитати чи, власне, вимацати пальцями окремі літери і цифри. Лише на одному хресті, отому, що під кущем калини, я прочитав, що тут спочиває Нестор Ключар, який помер 1769 року, маючи від роду 73 роки.
Вічна йому пам'ять…
Я не відразу помітив, що напис був поновлений, літери позолочені, й тому вони так швидко впали мені у вічі. Я хотів знати, чи є ще дотепер у Черчені рід Ключарів, і спитав про це Вербеня. Ми йшли стежкою поміж хрестами до церковці, і я повинен був думати про смерті, про похованих тут людей, а чомусь думалося про живих, про Ключарів сьогоднішніх. Очевидно, винен у цьому був високий чистий день, побілені веселі хрести, калинові кущі, що росли гуртами то тут, то там і вже видзвонювали почервонілими коралями; хрести тут не нагадували про смерть, вони були тільки знаками з минулих століть, витворами каменярського мистецтва. Сувора кругла церковця, більш схожа на оборонну вежу, аніж на Божий храм, поблимувала заґратованими віконцями-бійницями, і було таке враження, що вона пильнує, зорить, чи із-за горбів, із-за лісів не виповзають ворожі полки. Тут, у долині, оточеній валами, в затишку панував особливий настрій: віяло тут бадьорістю, святочністю, і душа твоя не ниділа й не горбилася; дихала тут історія; у мене було таке передчуття, що ось-ось відкриється мені щось дуже важливе, потрібне нам усім; я собі навіяв, що потрапив у світ, де одночасно існує минуле й сучасне, живі і мертві, й найдивніше було, що живі і мертві оточували мене живим єдиним гуртом і промовляли до мене живими словами, і споглядали на мене живими очима.
Очевидно, я помиляюся і реальність перемішую з містикою, але… але, що є містичного в тому, що прапредки живуть у тобі реально, ти є ланкою єдиного ланцюга, початок якого губиться у пітьмі історії? Інколи лише тебе проймає страх, коли тобі здається… коли тобі начебто сниться наяву, що ти вже колись жив, любив жінку дуже вродливу, яку ти чомусь учора зустрів на львівській вулиці, що ти вчинив якесь добре діло… і начебто про це доброчинне діло записано у старих діарушах, а опісля… опісля когось ти зрадив, щось запродав, когось зрікся і врешті, каючись, упав від гусарської шаблі в полі під Берестечком.
- Предыдущая
- 27/166
- Следующая
