Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 12

• Предыдущая
• 12/138
• Следующая

— Коли ти вирішив повернутися?

— Свідомо чи підсвідомо? — він зробив глибокий вдих, перш ніж відповісти на власне запитання. — Насправді я сам не знаю. Гадаю, вже довший час я рухався в цьому напрямку — мабуть, інстинктивно прямував сюди. Але тільки сьогодні зранку мені закортіло бігти. Я не був певен, що знову зможу перевернутися, — він засміявся. — Ти не повіриш, яке це дивне відчуття — знову ходити на двох ногах. А одяг! Але тим чудніше, що почуваєшся дивно. Я не очікував такого. Давно не практикувався бути людиною.

Ми кружляли на місці.

— Проте сором був би не подивитися на тебе таку. Видовище вартує мандрівки аж сюди. У тебе неймовірний вигляд, Белло. Така вродлива!

— Аліса витратила на мене сьогодні чимало часу. А ще темрява допомагає.

— Для мене це не темрява, ти ж розумієш.

— Справді.

Чуття вовкулаки. Легко забути, на що він здатен, — він такий схожий на людину! Особливо зараз.

— Ти підстригся, — зауважила я.

— Так. Знаєш, так легше. Вирішив попрацювати руками.

— Гарна зачіска.

Він пирхнув.

— Еге ж. Я сам стригся — іржавими кухонними ножицями, — на мить він широко посміхнувся, але його посмішка швидко випарувалася. Він знову посерйознішав. — Ти щаслива, Белло?

— Так.

— Добре, — (я відчула, як він стенув плечима). — Це головне, гадаю.

— А ти як, Джейкобе? Насправді?

— Насправді непогано, Белло. Ти за мене більше можеш не турбуватися. І припини переслідувати Сета.

— Я переслідую його не тільки через тебе. Мені подобається Сет.

— Він — милий хлопчисько. Кращий за декого… Кажу тобі, якби мені вдалося позбутися голосів у голові, бути вовком — майже ідеальний варіант.

Я розсміялася — так це прозвучало.

— Свої голоси я теж не можу примусити стулити писки.

— У твоєму разі це означає божевілля. Хоча я насправді й так знав, що ти божевільна, — піддражнив він мене.

— Дякую.

— Божевілля — ліпше за колективну вовчу свідомість. Голоси божевільних не підсилають няньок, щоб ті приглядали за ними.

— Га?

— Сем уже тут. І ще дехто. Про всяк випадок, розумієш.

— Який випадок?

— На випадок, якщо я не стримаюся — щось типу того. На випадок, я вирішу зіпсувати свято, — він коротко всміхнувся на якусь думку, яка, певно, приносила йому втіху. — Але я не збираюся псувати тобі весілля, Белло. Я тут для того, щоб… — він не договорив.

— Щоб зробити його ідеальним.

— Це висока планка.

— От і добре, що ти такий високий.

Він застогнав на цей дурний жарт, а потім зітхнув.

— Я тут, бо я твій друг. Твій найкращий друг — востаннє. Прощальний жест.

— Сем має більше довіряти тобі.

— Ну, може, я занадто чутливий. Може, він би крутився поряд у будь-якому разі — щоб наглядати за Сетом. Тут же чимало вурдалаків. А Сет до цього не ставиться так серйозно, як мав би.

— Сет знає, що йому нічого не загрожує. Він розуміє Калленів набагато краще за Сема.

— Звісно, звісно, — сказав Джейкоб примирливо, перш ніж ми почали сваритися.

Важко було уявити Джейкоба-дипломата.

— Вибач за голоси, — мовила я. — Хотіла б я все виправити.

У різних сенсах цього слова.

— Не так уже все кепсько. Просто я трохи рознюнявся.

— А ти… щасливий?

— Майже. Але досить про мене. Сьогодні зірка — ти, — він хихикнув. — Можу заприсягтися, ти просто млієш. Бути в центрі уваги.

— Еге ж. Не можу нарадуватися.

Він засміявся, а тоді метнув погляд понад моєю головою. Стиснувши вуста, він роздивлявся хистке світло бенкету, граційне кружляння танцівників, тремтливі пелюстки, що падали з гірлянд. Я прослідкувала за його поглядом. Все здавалося таким далеким від нашого темного тихого кутка! Майже як спостерігати за білими сніжинками, що пурхають усередині скляної кулі.

— Цього їм не позичати, — сказав він. — Ці знають, як організувати гулянку.

— Аліса — невгамовна сила природи.

Він зітхнув.

— Пісня скінчилася. Гадаєш, я заслуговую ще на одну? Чи прошу забагато?

Я міцніше стиснула його руку.

— Буде стільки танців, скільки хочеш.

Він розсміявся.

— Ото було б цікаво. Проте гадаю, обійдуся двома. Не хочу, щоб почалися плітки.

Ми знову рушили по колу.

— Здавалося б, уже пора звикнути говорити тобі «до побачення», — пробурмотів він.

Я ковтнула клубок у горлі, але той міцно застряг там.

Джейкоб поглянув на мене й нахмурився. Він провів пальцями в мене по щоці, стираючи сльози.

— Сьогодні маєш плакати не ти, Белло.

— Всі плачуть на весіллях, — мовила я глухо.

— А ти цього хочеш?

— Ні.

— Тоді всміхнися.

Я зробила зусилля. Він розреготався на мою гримасу.

— Я спробую запам’ятати тебе саме такою. І вважати, що…

— Вважати що? Що я померла?

Він стиснув зуби. Він боровся з собою — з рішенням зробити з сьогоднішнього візиту подарунок, а не судилище. Я відчувала, щo він хоче сказати.

— Ні, — нарешті відповів Джейкоб. — Але у голові я бачитиму тебе саме такою. Рожеві щічки. Серцебиття. Обидві ліві ноги. І все таке.

Я навмисно щосили наступила йому на ногу.

Він усміхнувся.

— Оце моя дівчинка.

Він іще хотів щось сказати, та зненацька заклацнув рот. Знову боровся, щоб не бовкнути зайвого.

А колись мої стосунки з Джейкобом були такими простими! Природними, як дихання. Та з тої пори як Едвард повернувся у моє життя, у стосунках з’явилася постійна напруга. Бо — у Джейкобових очах — вибираючи Едварда, я вибирала долю, гіршу за смерть, чи принаймні рівнозначну їй.

— Що ти хотів сказати, Джейку? Просто скажи. Ти можеш сказати мені будь-що.

— Я… я… не хотів нічого говорити.

— О, та давай уже! Розродися.

— Ну, гаразд. Але я не… я хотів запитати. Хотів, щоб ти дещо сказала мені.

— То спитай мене.

Він іще хвильку повагався, а тоді видихнув:

— Ні, не буду. Це не має значення. Я просто патологічно цікавий.

Оскільки я його так добре знала, то все збагнула.

— Це станеться не сьогодні, Джейкобе, — прошепотіла я.

Джейкоб іще більше носився з моєю людськістю, аніж Едвард. Він цінував кожний удар мого серця, знаючи напевне, що вони пораховані.

— О, — вигукнув він, намагаючись приховати полегшення в голосі, — о…

Заграла нова мелодія, але цього разу він навіть не помітив переміни.

— Коли ж? — прошепотів він.

— Я ще точно не знаю. За тиждень, може, за два.

Голос його змінився — додалася іронічна нотка.

— У чому затримка?

— Не хотіла провести медовий місяць, конаючи від болю.

— А як би ти хотіла його провести? Граючи в шашки? Ха-ха.

— Дуже смішно.

— Жартую, Белло. Але, щиро кажучи, я не розумію чому. З твоїм вампіром у тебе все одно не буде справжнього медового місяця, то для чого ці примхи? Називай речі своїми іменами. Ти вже не вперше відкладаєш вирішальний момент. Хоча це добре, — зненацька докинув він цілком серйозно. — І не соромся цього.

— Нічого я не відкладаю, — відгризнулась я. — І в мене буде справжній медовий місяць! Все буде, як я захочу! Відчепись!

Він різко зупинив повільне кружляння. Я подумала була, що він нарешті помітив: музика змінилася, й шукала якихось гарних слів, щоб владнати нашу невеличку сутичку, перш ніж ми попрощаємося. Не варто розлучатися таким чином.

Та раптом його очі розшилися від якогось чудного, змішаного з подивом жаху.

— Що? — видихнув він. — Що ти сказала?

— Про що ти? Джейку, що сталося?

— Що ти мала на увазі, кажучи про справжній медовий місяць? Поки ти й досі людина? Ти жартуєш? Белло, це кепський жарт!

Я роздратовано зиркнула на нього.

— Я сказала: відчепися, Джейку. Це вже зовсім не твоя справа. Я не мала… ми не мали про це взагалі говорити. Це особисте…

Його величезні долоні схопили мене вище ліктів — пальці зімкнулися довкруж рук.

— Джейку! Пусти!

Він струснув мене.

• Предыдущая
• 12/138
• Следующая