Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 27

• Предыдущая
• 27/138
• Следующая

Очікування доводило мене до божевілля. Минуло майже чотири тижні. Я гадав, що так чи інак, а якісь новини будуть. Вночі мені не давали заснути думки — що, що?

Може, Чарлі схлипуватиме в трубку: Белла та її чоловік загубилися під час аварії. Літак розіб’ється? Це важко зімітувати. Хіба що ті кровопивці не завагаються вбити кількасот випадкових людей, щоб додати події правдивості, — а вони-бо не завагаються. А може, це буде маленький літак. Таких у них точно повно.

А може, убивця спокійно повернеться додому після невдалої спроби зробити з неї одну з них? Чи навіть не так. Може, він розтерзає її, як торбинку чіпсів, коли в нього буде напад кепського гумору? Бо ж для нього її життя важить менше, ніж власні розваги…

Яка трагічна історія — Белла загубилася в жахливій аварії! Чи стала жертвою розбійного нападу. Чи на смерть похлинулася за обідом. Чи розбилася на машині, як моя мама. Це ж не рідкість. Трапляється щодня.

Він привезе її додому? Поховає, щоб утішити Чарлі? В закритій труні, звісна річ. Труну моєї матері надійно забили цвяхами…

Я міг тільки сподіватися, що він таки повернеться сюди, де я зможу його дістати.

А може, ніяких новин і не буде. Просто якось Чарлі подзвонить і запитає мого тата, чи не знає він, що трапилося з містером Калленом, який одного дня не вийшов на роботу. Будинок покинули. Жоден із телефонів Калленів не відповідає. Загадку підхопить яка-небудь маловідома програма новин, з’являться підозри щодо скоєного злочину…

А може, великий білий будинок просто згорить дощенту, а в ньому спопеліють усі мешканці. Певна річ, для цього знайдуть які-небудь тіла. Восьмеро людей, приблизно схожих фігурою. Вони згорять так, що і впізнати не можна буде — навіть за зубами.

Для мене ці варіанти ускладнять життя. Адже їх важко буде розшукати, якщо вони захочуть сховатися. Звісно, у мене попереду вічність на пошуки. А якщо перед вами ціла вічність, ви можете соломинка по соломинці перебрати стіжок сіна, щоб відшукати голку.

Зараз я був не проти й цілий стіжок перевернути. Принаймні тоді в мене з’явиться заняття. Бо неможливо усвідомлювати, що, може, я втрачаю єдиний свій шанс. Даю кровопивцям час, щоб утекти, якщо вони мають саме такі наміри.

Ми могли б вирушити просто сьогодні. Могли б перебити всіх, кого знайдемо.

Мені цей план подобався, адже я знав: якщо я вб’ю хоч когось із клану, Едвард дасть мені шанс і з ним поквитатися. Бо він повернеться, щоб помститися. Я дам йому таку можливість — я не дозволю своїм братам розтерзати його цілою зграєю. Тільки він і я. Нехай переможе дужчий.

Але Сем і чути про це не хотів. Ми не порушимо угоди. Нехай вони першими порушать. Бо ж у нас немає доказів, що Каллени вчинили зло. Поки що. Без цього «поки що» не обійтися, адже всі ми знали, що зло — невідворотне. Белла або повернеться одною з них — або не повернеться зовсім. Хай там як, а одне людське життя загублене. А це означає — гра триває.

В іншій кімнаті Пол іржав, як кінь. Либонь, перемкнув канал на якусь комедію. А може, реклама була такою смішною. Байдуже. Він грав на моїх нервах.

Я подумав: а чи не зламати йому носа ще раз? Проте не з Полом хотів я битися. Не з ним.

Я намагався слухати інші звуки — вітер у кронах дерев. Але відчуття було не таким — бо зараз я слухав людськими вухами. Вітер доносить мільйони голосів, які я в цьому тілі вчути не здатен.

Але й ці вуха були досить чутливими. За шерегою дерев я чув, як на дорозі машини огинають останній ріг, за яким уже видно пляж — нескінченний синій океан аж до обрію, острови та скелі. Копи з Ла-Пуша полюбляють це місце: туристи рідко зауважують знак обмеження швидкості, встановлений на тому боці вулиці.

До мене долинали голоси побіля сувенірної крамнички на пляжі. Чув я, і як дзвіночок теленькає, коли відчиняються та зачиняються двері. Я навіть чув, як мама Ембрі друкує чек на касовому апараті.

Чув і мелодію припливу, що розбивається об скелі. Чув, як репетують дітлахи, коли льодяна хвиля накриває їх так стрімко, що вони не встигають втекти від неї. Чув, як матусі сварять їх за мокрий одяг. І чув я знайомий голос…

Я дослухався так пильно, що від наглого конячого іржання Пола ледь не гепнувся з ліжка.

— Забирайся з мого дому, — проричав я. Знаючи, що він усе одно не зверне уваги, вирішив забратися сам. Смикнув вікно й виліз надвір, щоб не наражатися на Пола вдруге. Адже спокуса була завеликою — я його таки вдарю знову, а Рейчел і так уже буде роздратована понад міру. Побачить-бо кров на його сорочці — і найперше звинуватить в усьому мене, їй навіть не знадобляться для цього докази. Звісно, вона матиме рацію, проте…

Я ступав уздовж узбережжя, сховавши стиснені кулаки в кишенях. Ніхто надовго не затримував на мені погляд, коли я минав ділянку Першого пляжу. Влітку одне добре — ніхто не зважатиме на тебе, якщо ти вдягнений в самі шорти.

Я рушив на знайомий голос, який вчувся мені, й легко знайшов Квіла. Він забрався аж на сам кінець на півдні, уникаючи натовпу туристів. Квіл не змовкав ні на хвилю.

— Кларо, не лізь у воду. Ні, не можна! О! Чудово, крихітко. Я серйозно, ти хочеш, щоб Емілія знову насварилася на мене? Я тебе вдруге на пляж не візьму, якщо ти зараз-таки… О, справді? Ні… Ай! Ти гадаєш, це смішно? Га! А хто зараз сміється?

Коли я наблизився, Квіл за ногу тримав реготливого малюка. В руці дівча мало відерце, а джинси промокли до нитки. І в Квіла спереду на футболці розпливалася величенька мокра пляма.

— Даю п’ять баксів за дівча, — сказав я.

— Привіт, Джейку.

Клара пискнула й жбурнула відерце Квілові в ногу.

— Пусти, пусти!

Він обережно поставив її на ноги, й вона миттю помчала до мене. Обхопила мене руками за ногу.

— Дяка Джей!

— Як справи, Кларо?

Вона реготнула.

— Квіл весь мо-о-оклий!

— Це я бачу. Де твоя мама?

— Нема, нема, нема, — проспівала Клара. — Клала глалася з Квілом ве-е-есь день. Клала не піде додому, — вона відпустила мене й побігла до Квіла. Він підхопив дівча й закинув собі на плечі.

— Схоже, дехто вже досяг цього жахливого дворічного віку.

— Насправді трирічного, — зауважив Квіл. — Ти проґавив вечірку. Принцеса на балу. Вона примусила й мене вдягнути корону, а тоді Емілія закинула ідею, щоб усі на мені випробували її новий грим.

— Ого! Шкода, шкода, що я цього не бачив!

— Не плач, Емілія зробила знімки. До речі, у мене вельми пікантний вигляд.

— Всі на тобі їздять.

Він знизав плечима.

— Клара чудово розважилася. Це головне.

Я закотив очі. Як важко спілкуватися з людьми, що попалися на гачок імпринтингу! І байдуже, на якому етапі вони зараз були: чи тільки збиралися зав’язати собі долю, як Сем, чи вже перетворилися на старшу-куди-пошлють няньку, як Квіл, — але умиротворення та впевненість, які вони випромінювали, в мене викликали напад нудоти.

Клара завищала на плечах у Квіла й почала тицяти кудись вниз.

— Камінцик, Квіл! Мені, мені!

— Який, крихітко? Червоненький?

— Ні, челвоненький ні!

Квіл опустився навколішки — Клара зойкнула й учепилася йому у волосся, як у повіддя коня.

— Синенький?

— Ні, ні, ні! — заспівало дівча, в захваті від нової гри.

Найдивнішим було те, що Квіл розважався чи не більше, ніж Клара. Його обличчя й близько не було схожим на обличчя татусів і мамусь із-поміж туристів — нічого схожого на вираз коли-вже-ти-ляжеш-спати. Де ще натрапиш на батька, який із таким ентузіазмом включається у будь-яку гру, що здатні вигадати нащадки? Одного разу я бачив, як Квіл цілу годину грався з Кларою в хованки — затуляючи й відтуляючи обличчя, — і йому не було нудно!

І я навіть не міг із нього глузувати — занадто йому заздрив.

Хоча я справді вважав, що попереду в нього ще добрячих чотирнадцять років, викинутих на вітер, аж поки Клара не досягне його віку (добре хоч, що вовкулаки не старіють). Проте не схоже, щоб такі міркування турбували самого Квіла.

• Предыдущая
• 27/138
• Следующая