Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 32

• Предыдущая
• 32/138
• Следующая

Вона подивилася йому в обличчя, наче вчитувалася. Тоді кивнула й схилилася до канапи. Розалія допомогла їй зіпертися на подушки. Белла зиркнула на мене, намагаючись упіймати мій погляд.

— Поводься чемно, — звеліла вона. — І вертайся.

Я не відповів. Сьогодні я не давав жодних обіцянок. Я відвів очі й посунув за Едвардом надвір.

Випадковий, відсторонений голос у моїй голові зауважив, що відділити його від клану було не так уже й важко, еге ж?

А він і далі йшов, навіть не озираючись, щоб перевірити, чи я вже готовий стрибнути йому на незахищену спину. Гадаю, йому не треба було перевіряти. Він знатиме тої-таки миті, коли я вирішу напасти. А це значить, що рішення треба приймати швидко.

— Я ще не готовий, щоб ти убив мене, Джейкобе Блек, — прошепотів він, швидко прямуючи геть від будинку. — Тобі доведеться трошки потерпіти.

Наче мені не байдуже до його планів. Я прогарчав собі під ніс:

— Терпіння — не моя чеснота.

А він і далі йшов — подолав уже кілька ярдів[10] геть від будинку, я ж насідав йому на п’яти. Моє тіло пашіло, а пальці тремтіли. Я був на межі, я був готовий, я чекав.

Він зупинився без попередження й обернувся до мене ніс до носа. Вираз його обличчя ще раз уразив мене.

На мить я знову став простим хлопчаком — хлопчаком, який усе своє життя прожив у крихітному містечку. Я почувався дитиною. Бо усвідомив, що мені доведеться прожити значно довше, вистраждати значно більше, щоб колись витлумачити пекучу муку в Едвардових очах.

Він підніс руку, наче хотів стерти піт із чола, проте пальці його дряпнули обличчя, мовби зараз-таки здеруть мармурову шкіру. Чорні очі палали в очницях, погляд був розфокусований — він бачив щось, чого не бачив ніхто. Рот його розтулився, ніби він хотів заволати, але звуку не було.

Такий вираз обличчя міг мати чоловік, який живцем горів на стовпі.

На мить мені відняло мову. Це обличчя говорило про все — у будинку я побачив хіба натяк, натяк у її очах, у його очах, але тут я у всьому пересвідчився. Останній цвяшок був забитий у її труну.

— Оте вбиває її, правда ж? Вона вмирає, — мовлячи це, я знав, що моє обличчя стає віддзеркаленням його. Слабшим, трошки зміненим, адже мій шок усе ще не минувся. Я досі не опанував ситуацію — все відбувалося занадто швидко. Він же мав час, щоб дійти до такого стану. А ще відмінність полягала в тому, що я вже втрачав її не раз, в різних ситуаціях, у власній уяві. А ще тому, що вона насправді не була моєю, щоб я міг її по-справжньому втратити.

А ще тому, що це була не моя провина.

— Моя провина, — прошепотів Едвард, і коліна його підігнулися. Він рухнув переді мною — вразливий, найкраща мішень, яку тільки можна уявити.

Проте я захолов мов лід — у мені не зосталось і краплі вогню.

— Так, — застогнав він просто в багнюку, наче сповідався землі. — Так, воно вбиває її.

Його зламана воля, його безпомічність дратували мене. Я прагнув бійки, а не розправи. Де ж тепер його самовдоволена зверхність?

— То чому ж Карлайл нічого не вдіяв? — проричав я. — Він же лікар, хіба ні? Хай вишкребе оте з неї.

Тоді він поглянув на мене й відповів стомленим голосом. Так, наче оповідав малюкові у дитсадку вдесяте:

— Вона нам не дозволяє.

Щонайменше хвилину я перетравлював його слова. Господи, як це було на неї схоже! Звісно, померти задля зародка чудовиська. У цьому була вся Белла.

— Ти її добре знаєш, — прошепотів він. — Ти бачиш, як швидко… Я нічого не помітив… Невчасно. Дорогою додому вона не хотіла зі мною говорити. Я гадав, вона просто налякана — це було б природно. Вважав, що вона сердиться на мене за те, через що їй довелося пройти, за те, що я поставив її життя під загрозу. Вкотре. Я ніколи й уявити не міг, про що вона насправді думає, на що зважується. Аж до тої миті, коли моя родина зустріла нас в аеропорту, й Белла побігла просто в обійми Розалії! А тоді я прочитав думки Розалії. Я нічого не розумів, допоки не почув цього. Ти ж збагнув усе за одну секунду… — він чи то зітхнув, чи то застогнав.

— Так, хвилиночку! Вона вам не дозволяє? — сарказм оцтом стікав із мого язика. — А чи ти не помічав, що вона й зараз має таку ж міць, як проста людська дівчина вагою сто десять фунтів? Притримайте її, накачайте заспокійливими…

— Я хотів, — прошепотів я. — Карлайл би…

Що таке, ми занадто шляхетні?

— Ні, не шляхетні. Її янгол-охоронець сплутав усі карти.

Ого. Якщо до цього його казочка не вельми була схожа на правду, то зараз мозаїка склалася. От що замислила білявка! Але що їй у цьому? Ця королева краси хоче, щоб Белла померла страшною смертю?

— Може бути, — сказав він. — Та Розалія трошки по-іншому до цього ставиться.

— То спершу впорайтесь із білявкою. Всі разом ви ж одного з вас можете впорати? Далі покрайте її на тартаку, а потім потурбуйтеся про Беллу.

— Еммет та Есме на її боці. Еммет нам не дасть… Та й Карлайл не підтримає мене проти Есме… — він не договорив, голос його урвався.

— Слід було залишити Беллу зі мною.

— Так.

Але тепер для цього було трішки запізно. Мабуть, варт було подумати про це перш, ніж нагородити її монстром, який висмоктує життя.

Він поглянув на мене — він уже пройшов власне пекло, — і я збагнув, що він погоджується зі мною.

— Ми не знали, — мовив він тихо, мов видихнув. — Я й уявити не міг. Такого, як у нас із Беллою, в історії не було. Звідки нам було знати, що людина зможе завагітніти від одного з нас?…

— Коли насправді людина в процесі має бути просто роздерта?

— Так, — напружено погодився він пошепки. — Вони ще є, ці садисти, інкуби, сукуби. Вони існують. Для них зваблення — тільки прелюдія до бенкету. Ніхто не виживає, — він похитав головою, немов на саму думку його вернуло. Наче він був іншим.

— Не гадав, що вони називаються якось по-особливому, не як ви всі, — виплюнув я.

Він обернув до мене обличчя, яке мов на тисячу років постаріло.

— Навіть ти, Джейкобе Блек, не можеш ненавидіти мене більше, ніж я ненавиджу сам себе.

Неправда, подумав я, бо був занадто роздратований, щоб говорити вголос.

— Навіть якщо ти вб’єш мене, її це не врятує, — тихо промовив він.

— А що врятує?

— Джейкобе, ти маєш дещо зробити для мене.

— Та невже, паразите!

Але він не відривав од мене своїх напівутомлених, напівбожевільних очей:

— А для неї?

Я міцно зціпив зуби.

— Я все зробив, щоб відтрутити її від тебе. Все до останку. Тепер запізно.

— Ти знаєш її, Джейкобе. Ти зв’язаний із нею на тому рівні, куди мені ніколи не проникнути. Ти — часточка її, а вона — часточка тебе. Мене вона не послухається, бо вважає, що я її недооцінюю. Вважає, що вона достатньо сильна, аби… — він задихнувся й ковтнув. — Але вона може послухатися тебе.

— З якого дива?

Він стрибнув на рівні ноги, очі його палали яскравіше, ніж зазвичай, дикіше. Мені спало на думку: а чи не божеволіє він насправді? Чи можуть вурдалаки з’їжджати з глузду?

— Можливо, — бовкнув він у відповідь на мої думки. — Я не відаю. За відчуттями — дуже схоже на те, — він похитав головою. — Але перед нею мені доводиться це приховувати, адже хвилювання ще більше знесилює її. Тепер вона не може витримувати зайву напругу. Тож я мушу вдавати спокій, я не маю права ускладнювати їй життя… Проте зараз це вже не має значення. Вона повинна послухатися тебе!

— Що я їй скажу, чого ще не казав ти? Чого ти чекаєш від мене? Щоб я сказав їй: ти дурна? Певен, вона вже й так про це здогадується. Повідомити: ти помреш? Можу закластися, вона й про це здогадується.

— Ти можеш забезпечити їй те, чого вона хоче.

Я нічогісінько не втямив. Чи це промовляє божевільний?

— Мені байдуже до всього, тільки б вона лишилася живою, — раптом мовив він зосереджено. — Якщо вона хоче дитину — будь ласка. Може народити півдюжини немовлят. Скільки за хоче… — він на мить затнувся. — Якщо це її втішить, хай народить собі цуценят.

• Предыдущая
• 32/138
• Следующая