Симфонія хаосу - Шпилевська Анна - Страница 2

• Предыдущая
• 2/24
• Следующая

Славцю ніби током вдарило, та не двісті двадцять, а на всю тисячу вольт. Серце забилось десь так сильно і глибоко, що вона злякалась, що воно вирветься із грудей.

— Заспокійся, сонечко, я не дам йому тебе скривдити! — Славуня одразу ж прониклась жалем до дівчини і обійняла Натку.

— Але ж я його люблю-ю-ю-ю! — завила Наталя. — І що ж робити? Скажи! Я ще до тебе нікого не зустрічала, як поверталась від нього. Тому тобі першій і останній розповідаю, але ти нікому. Чуєш? Бо як почують — сорому не обібратися у всім селі. Ти ж знаєш, у нас така традиція старовинна ще. Дівчатка до шлюбу — ні-ні. От хлопці вічно в інше село за дівками бігають, або беруть наших, нивківських, лише чистими. Тільки не кажи-и-и-и ніко-о-о-о-мму-у-у. — І вона знову завила, як побита собака.

— Добре, Наталочко. Будь розважливою. Приходь сьогодні до мене, я тебе розраджу і подумаємо, як тобі бути далі.

«А й справді, що ж із цим похітливим козлом робити?..» — подумала Святослава.

— Дякую! Ой, — і Наталка перестала голосити. — А що це за квіти такі красиві? Хтось подарував?

— Так. Знайомий. — Слава зніяковіла. — Іди вже.

— А-а-а! Петро! Я так і знала! Коли весілля?

— Та яке весілля! Про що ти? Ми тільки почали зустрічатися, і я навіть не знаю,чи він мені подобається...

— Ух, цікаво як. Розкажеш? — здавалось, Ната вже потроху забувала про своє горе.

— Звичайно, тільки це моя таємниця. Не розкажеш нікому — і я мовчатиму про тебе.

— Добре. Я прийду десь о шостій, твоїх ще не буде з роботи?

— Мама звільняється з магазину о сьомій, а тато поїхав у місто докупити деяких будматеріалів, будемо хату латати та ремонт робити. Євро. Хіба вдома сестра молодша, але їй чотирнадцять років, і вона в таких справах не знається. Приходь.

— Добре, дякую тобі. Ти така добра... Йду, певно, розберусь у собі. До зустрічі!

— Бувай. І не плач! Запам’ятай, ніхто не вартий твого суму.

І дівчата розійшлися.

«Так от який він, цей козлик — художник, щоб йому! От я тобі покажу, як дівчат зваблювати! Я тобі ті самі кругленькі розмалюю. Будеш, як пасхальний заєць, з крашанками ходити!»

Дівчина мала непоганий мобільний. Назбирала із останніх стипендій. От якраз зараз він і задзвонив.

— Алло. Кохана? Я так скучив за тобою. Ми ж майже цілий день не бачились. Коли зустрінемось?

«Він мене ще більше дістав», — подумала, а вголос промовила:

— Приходь до мене зараз, пообідаємо.

— Вже лечу-у-у!

«Тьху ти, який він противний, а голос! Ех, точно не моє. Та — хай йому, вже як буде, так буде».

Обід виявився ще неспокійнішим за ранок. Він приніс у слоїчку маминого борщу і всіляку смакоту: ковбаски, картопельку, молочко кисле. От не хлопець, а чудо в пір’ях! Таке враження, ніби Славця із мамою не готували. Він змінився, як почав із Святославою зустрічатись, став увічливіший і почав навіть книжки читати.

«Хоча останнє — то так, для понтів», — подумала про Петрусеві вихваляння дівчина.

Поїли, вона подякувала за частування. Від молока відмовилась,мовляв, її черга тепер виставляти: нехай не віскі, а чай з печивом. Почаювали, навіть не встигли зі столу прибрати, аж тут йому як голову знесло, почав палко цілувати дівчину. Славці спочатку цей напір не сподобався, а потім вона піддалась солодким губам хлопця, що пахли печивом і спокоєм, їй стало так добре. Хвилини поцілунків мчались непомітно, ніби хто перемикнув час і потягнув за годинникову стрілку. Вже і за десять шоста. А може, хто справді пришвидшив час? Кому це було вигідно? Цікаво...

Славця загадала, що має прийти та дурепа Наталя. Чого дурненька? Бо втікала б від того Максима, а вона... Слава зупинила себе на думці і вмліла: Максим! Як від нього можна втекти?

— Петю, тобі вже пора, — як відрізала. — Зустрінемось завтра.

— Будь здорова, моя кохана. Я дзвонитиму тобі кожні дві години. Хочу знати все-все, що з тобою пов’язано!

— Йди вже, дон Жуане!

— А ми побачимося завтра?

— Так, так. Йди!

— Дай я тебе востаннє поцілую!

Прийшла Наталя, і Слава впевнила її в тому, що Максим не вартий цноти дівчини та й ніхто не вартий. Лише достойний. Наталка змовчала про те, що ця перша ніч мала бути сьогодні. І була настроєна рішуче. Славця відпустила дівчину, на п’ять років молодшу за себе, та зробила це із тяжким серцем. Розмова була підозріло лаконічною, та нехай уже як собі знає. Що зробиш — життя складне, нічого не вдієш. Згодом все відбувалось за простою схемою, як завжди: батьки, домашня робота, вечеря, молитва, сон.

На ранок усе село гуділо. Всі вже знали, що Наталка тепер блудниця, дівчина, що піддалася спокусі. Ната ледь стояла, хиталася. Її батьки прийшли забрати свою нещасну заблукалу дитину. Все було б нічого, та хтось почув розмову Наталі і Слави й побіг чекати ночі, щоб пересвідчитись на власні вуха, що перший раз відбудеться.

— Я не хотіла! Правда! Я не винна... Чому ви мені не вірите?

— Невинна? — лунало десь із далини, — винна, винна!

Згодом після декількох тижнів спочинку Наталя розповіла Славі про цей разок, як казав Максим. Ніякого мольберта, ані романтики. Він просто увімкнув синтезатор і під невмілий супровід заспівав їй пісню, де грубо натякав, що хоче її вже і тепер. Що грав непогано, бо паралельно із фортепіано ще вмів і «бринькати» на шестиструнці, то так припав їй до серця, що незчулась, як попливла. Коли почала опиратись — він поцілував. Раз, удруге... Світ захитався, їй стало млосно, вона почала розтавати... Максим спершу обережно, ніжно, але все рішучіше почав знімати з неї одяг, після чого зовсім не ніжно, навіть грубо оволодів нею. Усе було просто, не романтично і ... боляче. Вранці хлопець навіть не поцікавився, як вона себе почуває.

— Любов? Яка любов? У ліжку має бути експресія. Пристрасть! — такої думки був Макс.

Але ж вона його так любила...

«Наївна дурепа», — згодом подумає Славця.

Дівчина ніяк не могла зрозуміти, як ця таємниця могла розповсюдитись.

— Ти комусь сказала про це? — спитала вона Наталі.

— Ні. Лиш тобі. І...

— Ну. Кажи.

— Може, він комусь похвалився на ранок. Бо я чула телефонний дзвінок рано-вранці. До нього дзвонила якась дівчина. Може, сестра із закордону. Ти ж знаєш, вона вчиться в Австрії. Він, мабуть, похвалився. Але вона не могла знову подзвонити комусь у село. Це ж дорого? Чи не так?

Славця подумала і сказала:

— Не знаю. Але присягаюся, я мовчала і нічого не сказала нікому. Хочеш, я скажу, що це — неправда?

— Та кому яка різниця? Це — моє життя.

— А він хоч щось за кров казав? Що-небудь?

— Казав, що я йому нове простирадло зіпсувала.

— От козел. Я.... Я б його...

— Мені теж дуже шкода. Своєї вроди і своєї цноти... Але ж я люблю його-о-о! — і залилась слізьми. Добре, що поруч була мама, обняла її, зрозуміла і повела додому. Селяни вдивлялися у заплакане личко Наталі і вже всі знали, що з нею сталося. Всі, як один, вважали Наталочку останньою жінкою на селі. Вона була впевнена, що не витримає такої долі, і поїхала на декілька місяців до тітки. А коли приїхала — Макса і слід пропав. Щез хлопець.

Йдучи додому, дівчина побачила навдивовижу красиву квітку. «Квітка на початку березня? Та такого не буває, хіба це різновид підсніжника-переростка. Хм...» — і повернулась в інший бік, а коли знову глянула, квітки вже не було...

Максимко був задоволений собою, що він повівся як справжній чоловік і зробив те, що і належить чоловікові. Писав смс-ки Наталі. Мовляв, вона має ще йому подякувати. Дівчина мовчала, не відписувала. І ось через кілька днів після інциденту йому прийшла дивна смс. Ні від кого, з невідомого номеру. «Ти БУВ недостойний її».

Мурашки враз пробігли по тілу хлопця, але він не зважив на цю смс. А треба було. Піти до церкви, покаятися, поставити свічку за здоров’я.

Через декілька тижнів тіло Максима знайшли у річці. Не було слідів насильницької смерті. На його обличчі застигла задоволена і блаженна посмішка, ніби людина була щаслива від того, що пішла з життя. Правоохоронні органи подивилися на те, що не було слідів насильства, та й не провели навіть експертизи. Поховали Максимка, як то було заведено, зі священиком, з відправою, стіл згодом накрили. Та лише ховали окремо від усіх — як самовбивцю. Його батьки довго і важко переживали цю трагічну подію. Наталка, коли приїхала і дізналась — плакала декілька днів, і ніхто не міг її заспокоїти. Було так зле, що бідолаха просто мусила поділитися своїм горем із Славою.

• Предыдущая
• 2/24
• Следующая