«Аристократ» із Вапнярки - Чорногуз Олег - Страница 96

• Предыдущая
• 96/104
• Следующая

— Єва подобається всім. Ви це знаєте, Сідалковський, чи ні? Ви знаєте, що робилося в квартирі Адама, коли я їхала до вас? Мені Адам знову сподобався. Він став справжнім мужчиною. Він мене, Сідалковський, бив. Єва так сміялася. Ви ніколи не бачили такого Адама? Я не бачила теж ніколи! Він на Єву розлютився! Чи не так, Сідалковський? — Єва одягла сукенку і присунулася ближче до багаття. — Він так лютував, що Єва почала боятися. Адам простягав до Єви руки, але досягав тільки до її кулонів і сережок, подарованих Єві Бобом. Ви Боба знаєте, Сідалковський? А що я казала Адаму? Єва казала йому: «Мадам Баронецький, що ви чините?» Ви ж його у «Фіндіпоші» так прозиваєте? Єва знає, Адам їй розповідав.

Сідалковський дивився на неї й мовчав. Єва йому подобалася, але коли мовчала. Вона була красунею на всі смаки. Такі жінки рідко стають гарними дружинами. Вони не створені для цього. Бо впевнені, що кохати — це робити одне одному приємне. Тільки на цьому тримається кохання. А де приємне кінчається, там кінчається любов.

Сідалковський усе це розумів. Не розумів тільки, чого вона приїхала сюди.

Грак приготував чаю і приніс з «Мегацети» сидіння.

— Ви далеко підете, Грак, якщо вас не зупинять! — це була не зовсім вдала репліка Сідалковського, яка не сподобалася навіть Граку. — Сьогодні я вам раджу це зробити, але не далі куреня діда Трифона.

Грак зрозумів натяк, як студенти-відмінники підказку, і швидко зорієнтувався в обстановці.

— Для чого ви приїхали, Єво? — поцікавився Сідалковський.

— А ви не раді?

— Ну, як вам сказати… — Він узявся патиком підгортати жар.

Єва присунулася ближче:

— Я весь час думала про вас, Євграф. Я не можу без вас. Ви — не Адам. Ви — бог. Мій бог.

— Менше пафосу, Єво. А то я не витримаю й розплачусь.

Проте таке порівняння Сідалковському сподобалося. Він пом'якшав і подобрішав, вдячно обійняв її за плечі. Єва в ту ж мить припала до його грудей і обвила руками його шию так, що Сідалковський вперше за вечір відчув, що в повітрі парко, а над річкою й справді висить густий і теплий, як парне молоко, туман.

— Я вас кохаю, Євграф. Чуєте? Вас, а не Адама. Ви мій. Мій єдиний бог…

— Жаль, що я не той бог, який би міг вас створити для дому і сім'ї. Ви така, як я. Ми не створені для великого, принаймні довготривалого, кохання.

— Це неправда! — заперечила Єва.

— Не обманюйте себе, Єво. У вас почуття — як морські хвилі, що накочуються час від часу на берег.

— Ми з вами однакові, Сідалковський.

— У тім-то й річ. Ми з вами два плюси. Якщо з'єднати нас, то ми взаємно відштовхнемося одне від одного. Навіть мінуси, й ті, виявляється, взаємно відштовхуються. Тільки плюс і мінус взаємно притягуються. — Сідалковський нагнувся над багаттям і витяг хворостину з дотліваючої ватри. Палиця на кінці диміла і навіть двічі спалахувала іскоркою, але світло до неї не поверталося, як до давно згаслої зірки. — Бачите, Єво, я ще не збираюсь вирощувати вундеркіндів. Хоч, повірте мені, я люблю дітей. Вони дорогі мені, — він згадав Тамару, її сина. — З одного боку, вони податки зменшують, а з другого — я аліменти плачу, — Сідалковський устромив палицю назад у теплу ватру, намагаючись запалити її кінець. Але вогню вже не було. Палиця тільки диміла. — У нас з вами, Єво, вундеркіндів не буде. Хіба що генії. Але кому вони сьогодні потрібні? Генії, Єво, сьогодні вийшли з моди. Тепер модними стали супергенії. Візьміть, приміром, мого найближчого приятеля Грака. У нього це може трапитись. Він здатний народити вундеркінда. Грак, коли спить, висовує ноги з-під ковдри, а голову ховає під подушку, Зося ж навпаки — укутує ноги, а дихає ротом. Вони в усьому плюс і мінус, а ми…

— Ви з Єви насміхаєтесь, Сідалковський. Ви насміхаєтесь із Євиного кохання…

— То ви насміхаєтеся з мене, Єво. Бо, повірте, я вмію відрізнити мідь від золота. Це може підтвердити навіть Грак. Не обманюйте себе, Єво, і не ображайтесь. Ви нікого не кохаєте. Ви не для цього подаровані світові. У цій грі — я третій зайвий. І чесно кажучи, — він згадав слова, що вже казав Ії і тепер повторив їх Єві: — двічі одружуватися — це все одно, що брати дві дорогі речі в кредит на одну маленьку зарплату. А для чого це, коли в нас існують пункти прокату? Це значно дешевше, Єво. І головне — ніколи не почуваєш себе рабом речей

— Ви жорстокий, Сідалковський! Ви смієтесь, топчете мої почуття…

— Не перебільшуйте, Єво. Ви вже не говорите, а виголошуєте монологи із п'єс сучасних драматургів. Це довго і нудно. То не для справжньої артистки заняття. На таких монологах ви кар'єри не зробите. Повірте мені. Моя вам порада: поверніться… лицем до Адама. Хай він благословить вас…

Єва підвелась, як струнка лань. У неї були страшенно гарні ноги. Сідалковський заплющив очі. «Природа жорстока, — подумав він, — рідко кого, як мене, наділяє усім. До жінок особливо: одним, переважно негарним, вона дає розум, нерозумним — красу».

Єва переступила те, що годину тому називалося багаттям, і пішла.

— Прощайте, Євграф.

— Куди ви, Єво?

— У Єви теж є своя гордість.

— Я в цьому не сумніваюсь, Єво, але…

Вона його не слухала. Єва йшла в ніч. Не в темну, а в серпневу, з напнутим усіма вітрами шатром неба і з підвішеними на ньому ліхтарями зірок, які не давали ні світла, ні тепла, бо висіли вже занадто високо. Метеорити, яких у серпні так само багато, як і помідорів, спалахували і, падаючи з неба, обсмалювали собі хвости. Щось у них було спільного: в Євграфа і Єви.

Єва йшла. Йшов і Євграф. Але куди? Вони йшли на станцію. На ту, звідки поїзди ходять у різних напрямках. Нічну тишу прорізав сумний, як спогад про дитинство, гудок паровоза, котрий, певне, маневрував по вузькоколійці: то на станцію, то в депо, то на одну колію, то на другу. Сідалковський — як у дитинстві, так і тепер — не зовсім чітко уявляв собі, навіщо це робиться. Маневри паровоза нагадували йому дитячу гру в піжмурки, коли щоразу доводиться ховатися у нову схованку, яку заздалегідь ніколи не передбачиш..

— Сідалковський, верніться. Мене не треба проводжати.

— Я не можу не проводжати вас.

На пероні стояли мовчки. Єва сіла на якийсь товарняк, навіть не поцікавилась, куди він йде… Знала, що на Фастів.

— Звідти вже доберусь, — сказала вона. — Через Фастів ходять усі поїзди.

— Не всі, Єво…

Вона його не зрозуміла, бо коли у жінки говорить серце, тоді в неї мовчить розум. Поїзд відходив. На душі у Сідалковського було як у кімнаті, з якої несподівано винесли старі, уже нікому не потрібні речі, але без яких раптом стало тоскно і сумно. Він обійняв її і хотів було сам, не знати для чого, поцілувати. Єва відсторонила його красиве навіть у темряві лице рукою.

— Уже пізно, Сідалковський, — вона більше не називала його Євграфом.

У темно-синьому серпанку довго світилися червоні вогники, а на пероні бовваніла сіра одинока постать Сідалковського…

— Коли я випиваю чи навіть тримаю цигарку в руках, то намагаюсь, щоб усе це було красиво, Грак, елегантно, — ці слова Сідалковського були, очевидно, вершиною його філософського ставлення до життя. — Я п'ю не так, як ви, Грак. Я п'ю по-європейськи. А що робите ви? Ви коли-небудь ставили навпроти себе дзеркало? Раджу поставити і, випиваючи, глянути на себе. Вам повинно стати соромно. А втім, вибачте… Я забув, що таке почуття, як сором, вам теж незнайоме.

Грак мовчав. Він, не мовлячи ні слова, носив хмиз, готуючись до прощальної вечері, на яку були запрошені спиридонівські керівники. Була дана відповідна вказівка діду Трифону: наловити вдосталь риби для потрібної юшки, в яку для присмаку збиралися кинути ще й курку…

• Предыдущая
• 96/104
• Следующая