«Аристократ» із Вапнярки - Чорногуз Олег - Страница 99

• Предыдущая
• 99/104
• Следующая

— Пробач, дорогий. Машина загалом гарна, але різноколірна якась… Отже, ти Тезі чоловік? Ну і ну! Оце зустріч. Значить, і ти вже Чудловський? По жінці?

— Грак-Чудловський, — поправив Євмен.

— Ну й потрапив ти у сімейку! Як тобі там, не нудно?

— Навпаки: весело. А ви що, незадоволені мною як своїм родичем?

— Ну, що ти! Тобою я задоволений, — обіймав його Чудлло. — А от твій тесть, а мій брат… Навіть генералом себе величає. А він такий генерал, як я генеральний прокурор. Філько усе життя швейцаром у ресторані робив. Забув, як той ресторан називається. Словом, дивак, та й годі…

Грак від несподіванки підвівся і ледь не впав. Сідалковський наступив йому на великий черевик.

— Тільки не надумайте непритомніти, Євмене Миколайовичу. Ви хіба цього не знали? — спитав глузливо. — Ах, так, я й забув вас попередити. А втім, я й сам про це дізнався уже після вашого одруження… Але не хапайтесь за мотузку. Не треба вішатись. Ви ж виходили… прошу пардону, одружувалися не на генералових еполетах, а на красивому обличчі Зосі, в якої характер не йде в ніяке порівняння з вашим. Окрім того, особняк і погріб…

Голови качалися зо сміху. Один дід Трифон дивився на них тверезо і осудливо. Дмитро Панасович взявся за чергову пляшку.

— Треба за диваків випити, — запропонував він. — Їх тепер чимало розвелося на світі. Я теж дивак, — признався. — Коли служив в армії, теж приліпив собі одну літеру до прізвища: Чудлло. А для чого воно мені? Убий не відповім. Ну, поїхали. За Чудлів, — він підняв високо над головою чарку, з усіма поцокався, перехилив до дна і хекнув, як дід Трифон.

— Значить, ти тепер Грак-Чудловський? Маєш спарене прізвище, як спарений кулемет при прожекторові? — посміхався Чудлло. — Ну, ну!

— Історія повторюється, — прорік Сідалковський.

— Ви про що? — запитав Дзеркальний.

— Та просто так. Про себе! — він згадав лист, котрий розкрила Ія.

То був лист від матері, вона благала Сідалковського хоч на день приїхати до неї, бо дуже погано себе почуває. Дорікала синові, що він не може знайти для неї навіть часу, аби написати листа. А у нього ж такий гарний почерк. Коли приходив лист від Євграфа, вона показувала його сусідам, хвалилася: «Подивіться, як мій синок пише!»

Але не це найбільше турбувало зараз Сідалковського, а його власне прізвище, яке стояло на конверті і яке вже не було таємницею для Ії. Він тоді в електричці чомусь кляв матір, Ію, цю дурепу, яка в своїх безглуздих і сліпих ревнощах нишпорила по його ящиках, перечитувала листи…

Чим більше Сідалковський п'янів, тим більше тверезів. А все, здається, почалося з невинного жарту. Євграф згадав отих трьох поляків в одному купе: Бжезовський, Осовський, Осмоловський і він, Сідалковський… Отак починають потроху підбріхувати, часто не знаючи навіть, в ім'я чого це робиться, а тоді вже, ступивши на цей шлях, починають виконувати роль, яка їм ніколи не належала. Словом, як кажуть у народі: не дихне, як не брехне. Інколи, щоб здатися чи то вищою в очах оточуючих, чи то кращою, ніж є насправді, людина натягує на себе маску і йде з нею крізь життя, як Сідалковський з посмішкою на устах. Навіть найменший на зріст і найскромніший за характером Адам Баронецький, він же Кухлик, як його прозвали у «Фіндіпоші», і той зробив у своєму прізвищі маленьке скорочення, відшліфувавши в прізвищі «Баранецький» другу літеру «а», позбавивши її зайвини чи надмірності. Колектив негайно відплатив йому за це тим, що замість ліквідованої палички у літері «а» додав до його ім'я цілу букву «м», і тепер Адама Баронецького часто прозивали Мадам Баронецький. Ту ж незначну паличку, стерту Адамом, перехопив Бубон і «п» закруглив у «л», ставши не Карпом Івановичем, а Карлом Івановичем. Навіть Єва Гранат, справжнє прізвище якої було Чуприна, називала себе не інакше, як Чуприна — з твердим наголосом на останньому складі. Андрій Федорович Нещадим став Арієм Федоровичем…

Сідалковський прикрив руками обличчя, заплющив очі і критично похитав головою.

— Вам погано? — хтось обійняв його за плечі, але хто саме — Сідалковський не міг розібрати. Та й не намагався. Він був десь далеко-далеко від цієї галявини…

Роз'їхалися пізно ввечері. Після «Ой ти, хмелю» та «Черемшини», що несподівано відтіснила на другий план навіть такі твердостійкі післябенкетні пісні, як «Шумел камыш» та «За туманом нічого не видно».

Дзеркальний, обнявши Грака, як рідного сина, щось довго шепотів йому на вухо.

Грак, нашорошивши свої гладіолусові вуха, мовчки слухав і з усім погоджувався, хоч не все розумів. Потім били по руках, прощалися, обіймалися, і Дмитро Панасович на правах родича обцілував Грака, який йому найбільше сподобався.

— У тобі є щось від нас, Чудлів, — казав, обіймаючи його за плечі, Дмитро Панасович. — Наша у тебе, брат, хватка. Ну і ну!

— Ще б пак, — криво посміхався Сідалковський, який тільки тепер, здається, по-справжньому сп'янів. — Хто таки Чудло? Я вам відповім, Грак: ваш улюблений тесть, Грак. Невже ви не чули, що вам сказав ваш родич з двома «л»? Філарет Карлович — це ще один аристократ…

— Тільки не з Вапнярки, — розчаровано і зло кинув колючу репліку в красиве обличчя Сідалковського Грак.

— Звичайно. Він не з Вапнярки. Він з Кобилятина-Турбінного, Грак…

— Всі ви однакові, — байдуже промовив Грак, умощуючись на передньому сидінні «Мегацети».

— Не каркайте, Грак. Я свідомий. У мене вища незакінчена університетська освіта. Це у мене вийшло мимохідь. Ви ж можете скорочуватись. Віднині ви не Грак-Чудловський. Віднині ви — Грак-Чудло з одним «л». Для такого зросту, як у вас, попереднє прізвище навіть завелике. Природа не терпить дисгармонії й порожнечі. Це вам краще підходить. Тут більше відповідності. Але не подумайте, Грак, про все розповісти тестю. Він же просив вас не їхати у Спиридонівку. Тепер ви зрозуміли, чому? Залиште йому цю приємну і, може, останню таємницю його життя. Не будьте жорстоким. Він цього не переживе. Я відчуваю по собі. Два інфаркти підряд у такому віці, то забагато…

Грак уже спав. Сідалковський приліг на надувний матрац якоїсь імпортної фірми і, заклавши руки за голову, глянув у небо. Воно було чисте й прозоре, як голуба нейлонова кофточка Зосі Чудловської у святкові дні. Голова трохи паморочилась, думки не йшли і, здається, від того на світі було тепло й затишно. Він чомусь згадав матусю Карапет, Славу Мурченка, і життя хотілося починати спочатку. Тільки з якого кінця? Сідалковський не знав…

Уже збиралися додому. Сідалковський міряв величезними кроками галявину і не спускав очей з Грака, який за останню десятку зобов'язався засипати траншею і зараз дотримував слова, але не міг зупинитися на досягнутому.

Десь за пагорбом почувся гуркіт машини. На шлях вискочив запилений «бобик». Дзеркальний ще здалеку замахав їм рукою, побачивши, що вони спускають «Мегацету» на воду. Грак стривожено глянув на Сідалковського. Веселість Євграфова змінилася якимось непевним передчуттям тривоги. Десь за лісом грізно загуркотів грім.

— Вам телеграма! Вам, Сідалковський…

Це те, чого найбільше боявся він у своєму житті.

— Тільки вже вибачте, на пошті, як завжди, переплутали ваше прізвище, — написали Сідалко. Не добили літер, — Дзеркальний навіть не виліз із машини, просто простяг руку і подав холодний рудий папірець. — Я гадав, що це не вам. Але ми подзвонили до вас на роботу — телеграма прийшла звідти — і там сказали негайно передати Сідалковському. До нас прийшла з запізненням. Мабуть, уже й поховали…

У Сідалковського спітніли руки.

— Я вам висловлюю своє співчуття. Вибачте, — Дзеркальний розвернув «бобика» і захурчав на пагорб, піднімаючи кушпелу.

— Мама! Померла мама! — Сідалковський схопився за голову. — Я так і не знайшов часу для неї. Я так і не знайшов! Я мав час на поради, на промови, на вилазки до лісу, на ходіння по ресторанах. Я мав час на коханок і фіктивні шлюби. Я вибрав час навіть на лови їжаків та ондатр. Я знаходив час для дивацтв, яких і так багато на світі. Але я так і не відвідав матір, поки вона була ще жива. Я не знайшов часу для матері! — кричав він до неба, кричав до лісу, кричав до безвісті — і тільки грім, що прокотився зовсім близько, відповів йому.

• Предыдущая
• 99/104
• Следующая