Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген - Страница 54
- Предыдущая
- 54/71
- Следующая
Тиша на двох — це розкішно. Лише уявіть: наднебесно красива і сексуальна жінка поруч, шикарно сервірований стіл, свічки й ароматні запахи масел, багато смачної їжі та ексклюзивних напоїв. Очікування: до Нового року ще десять годин. Ця картина й досі перед очима, аж поруч — не просто жінка, а кохана жінка. Вона клопочеться, вона кохає, вона хоче взяти мене з собою — у своє лоно, у своє життя. Ну, чого ще тобі треба, друже, скажи?! Не знаю — я вам кажу, я не знаю! Мене весь час просили що-небудь з’їсти, сказати тост, поговорити про майбутнє, ходили, як за малим дитям, а я все більше й більше поринав у безодню, караючись за таку вовчу невдячність, не маючи сил дати собі раду. І чим більше біля мене клопоталася ця неземна жінка, здавалося б, кохана жінка, — я дуже цього хотів, кохати її, — тим більше вона здавалася чужою, непотрібною — саме тут і саме тепер — істотою. Майже кожне слово, сказане нею, кожна ниточка тонкого жіночого павутиння, яке вона плела довкола, викликали напади туги, що нескінченним циганським табором тяглася зі спекотного літнього лугу, що розкинувся під безоднею блакитного неба дитинства, з тієї води, що так вільно текла, коли я сидів на кручі й безтурботно бовтав ногами...
Неможливо ніякими словами пояснити жінці свої почуття. Ще гірше — неможливо жодним чином пояснити своєї дивної поведінки. Та й немає сенсу: призначена мені роль, розписана вже тисячі років тому, і всі зайві рухи і слова лише неминуче ведуть до провалу. До того ж, як на зло, я не відчував бажання фізичної близькості. Фізична близькість, секс може іноді творити дива, деякі жінки його сприймають точно як у тому анекдоті: «Васю, ти мене любиш?» — «Що за питання? Їбу, значить, люблю!» Даруйте на слові. Я мовчки дивився у кретиноскоп — і мріяв про тишу. Тишу на одного.
Це почалося давно і не дає спокою досі. Я не знаю, в чому справжня причина: з цього приводу існує багато наукових і не дуже теорій, та що мені до них — я не пришию теорії до свого життя. Теорії годяться для тих, хто їх придумує, вони добре прислуговуються тим, хто намагається найскоріше отримати докторський ступінь і засунути людину в шухлядку з папірцями. Особисто ж я прийшов до висновку, що справа в їжі. Як тільки жінки починали регулярно готувати мені обіди, як тільки ми не лише снідали, а й обідали, і вечеряли разом, чим більше ми проводили часу разом, чим більше ми їли разом їжі, тим мій потяг до цих жінок ставав меншим, а сексуальна енергія, яка бурхливим потоком випліскувалася в перші місяці побачень, перетворювалася в ніжний рівчачок турботи та уваги, і я вже не спішив до ліжка. Щоб від мене відчепились, я вигадував історії про застарілі болячки, розказував про страшенну завантаженість на роботі та нервові зриви, одним словом, усілякими способами уникав сексу (але ні, не близькості!). Хоча, звісно, причина не в болячках і не в стресах: я не був ні хворим, ні втомленим, ні байдужим до жінок. Навпаки, коли випадок або результати невтомних пошуків укладали мене в ліжко прекрасної незнайомки чи давньої, але від того не менш прекрасної знайомки, я віддавався пристрастям сповна.
Певне, мені елементарно ставало нудно. Шкода, але всіх жінок, яких я кохав так ніжно і турботливо, я зрештою робив нещасними — я ніяк не міг їх покинути. Абсолютно незбагненною видавалася думка, що треба розійтися — розійтися і ніколи більше не сходитись, бо все прекрасне вже минуло, а те, що лишилося, «не відповідає вимогам сторін». І я завжди відтягував розставання до останнього, сподіваючись на диво, яке б повернуло до незбагненного свята кохання. Воно ж просто змінило форму, але не змінило суті, і треба лише трохи зачекати, і все владнається, все буде гаразд! Однак ішли дні й ночі, минали місяці, та нічого не змінювалось — кохання не поверталося. Жінки нервувались, терпіли, кричали, плакали, добивалися якоїсь лінивої, радше образливої, аніж щирої, ласки, а я тим часом потихеньку спав з іншими жінками, намагаючись непомітно зникнути з обрію назавжди. Вони бісилися і, зрештою, кидали мене. Я відчайдушно страждав. Але водночас зітхав із полегшенням, моє серце співало від надбаної свободи, і я кидавсь парубкувати. Я давав собі волю, о так, я давав собі справжню волю! Утомлювався, знову з кимось сходився і — що той Сізіф! — брався за камінь і починав знову перти його догори: скажені пестощі цілодобово в ліжку, секс на дахах багатоповерхівок і в туалетах ресторанів, ревнощі, знайомства з друзями і подругами, багато часу разом, обмін ключами від квартир, періодичне спільне проживання, сніданки, обіди, вечері, турбота, ніжне кохання, знову їжа і знову брехня. І як вирватися з цього запаморочливого кола, я не знаю...
— Голова болить?
— Так, дуже щось розболілася, не треба пити горілки.
— Ну що ти, Максе! Сьогодні ж Новий рік — треба веселитися! — сказала вона і жартівливо підштовхувала до себе.
Я сумно подивився на неї. І ясно побачив кожну липку невидиму ниточку нескінченного жіночого павутиння на своєму серці, так акуратно накинутого коханою. Вона навіть не зрозуміла, що тільки-но з нареченої перетворилася на приречену. Приречену на розставання. Стрімко, як комета, вона віддалялася від моєї галактики... Але якби навіть зараз, тут, на даху, коли пройшло стільки часу, коли я не знаю, чи житиму через годину, я мав би нагоду сказати правду, я б не сказав. Ні, не тому, що боюся, що вона не зрозуміє. Тому, що знаю: вона не зрозуміє. Єдине, що я змінив би в стосунках, — значно скоротив би час розставання. Я б пожалів її трохи більше, віддавши жалю перевагу над надією.
Кохана жінка просто збилася з ніг, щоб догодити, а я не мав ні мужності, ні сил сказати чотири прості слова: «Я тебе не кохаю!» І все. Коли вона запитала, чому я не хочу веселитися, я натягнув на голову плед, відвернувся до стіни і заснув. А через годину вона пішла, не зачинивши дверей своєї квартири, наче сигналізуючи, що вихід вільний — без квитків, річні абонементи також дійсні, — шукати того, хто зможе влаштувати справжнє свято, справжній тупо-веселий Новий рік, а я повернувся додому — їсти замерзле сало з макаронами і дивитись на Кіркорова. Роздери-душу видовище, я вам скажу.
З усіх любовних історій я зробив один висновок: я здатен приносити жінкам тільки нещастя. Точніше, я можу робити їх щасливими на дуже обмежений проміжок часу: мінімум на годину, максимум — на рік. Далі все, прірва. І зазирати в неї знову і знову немає ніякого сенсу, це безглуздя. Я кажу вам: я їх кохав. Вони — не вірили, і ви мені не вірите, ви мене не розумієте, бо я сам себе не розумію, тому не дивно, що й вони мене не розуміли. Вони не могли зрозуміти, ніхто не може зрозуміти, але інакше я просто не можу! А вони не могли так. Якби одружитися з жінкою, народити діточок, піклуватися про них і водночас бути вільним, зовсім вільним і чесним! Для цього, мабуть, треба, щоб вона мене не любила і мала такий самий ступінь свободи. І тут усе, фініш, мур, який я не можу перестрибнути. От і виходить, що затівати все з самого початку — повне безглуздя, бо фінал давно відомий, як результат от цього матчу. Немає жодного бажання знову братися за цей камінь, він занадто важкий для мене.
Отже, я людина без жодних шансів на особисте щастя; моя родина розпалася, усі, хто мене любив, померли, а нова, власна родина не почалася і ніколи не почнеться, мій син навіть не хоче зі мною розмовляти, і єдине, що я можу йому передати, — безумство свого батька: гіпотетичного «нобеля» у спадок. Можете приплести сюди Фройда або Юнга, не має значення кого — немає і в них відповіді... Тепер майже рівно 17:25, скоро закінчиться перший тайм, рахунок уже 0:2 на користь гостей — все йде за планом: і життя, і смерть — і в нас, думаю, є ще хвилин сорок-сорок п’ять потеревенити і про те, і про інше.
Зрештою, всі мої проблеми могли вирішитися того вечора, коли я побачив світло. Пам’ятаєте, колись я їхав у потязі і розмовляв із янголами, сліпим і глухонімим? Вони назвалися моїми небесними батьками. У всіх янголів є на Землі діти, хіба ви не знали? Я деякий час працював головним редактором газети і вскочив у халепу під час президентських виборів — випадкові бандитські розбори. Газету акуратно закрили, а мене через півроку перестріли в під’їзді. Але, як не дивно, мене не вбили.
- Предыдущая
- 54/71
- Следующая
