Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген - Страница 57
- Предыдущая
- 57/71
- Следующая
Якось увечері, годині о дев’ятій, приїхав стурбований Федорченко. Він викликав Георгія, дав цивільний одяг і кудись повіз. Жора повернувся години через дві.
— Уявляєш, — шепотів він із-під ковдри, — нашого директора заводу, того, що паркан украв, який мене сюди упік, призначили виконувачем обов’язків мера! Старого зняли, а цього призначили! Він був депутатом міськради, і от... такий поворот, друже! Федорченко мене до нього возив.
— Ого! Для чого ж тебе кликав?
— Свої люди потрібні. Бізнес робити.
— Так ти ж його чи не найголовніший ворог!
— Був колись. А тепер я просто псих. Він пропонує відкрити фірму, «конверт» для відмивання грошей, а потім обіцяє всі тендери на будівництво. Мої — двадцять відсотків, але і це чималі гроші. Обіцяє десять тисяч доларів підйомних одразу, а доньці саме треба вступати до університету — теж обіцяв допомогти... Та головне — воля!
— І він сказав усе це? Він тобі так довіряє? Це пастка, він хоче посадити тебе у в’язницю!
— Ні, не думаю. Із в’язниці можна вийти, з божевільні — ніколи. Надійнішого місця не вигадати... Розумієш, людей у них нормальних немає, немає з ким працювати, кругом шахраї, крадуть навіть у своїх. А їм чесна людина потрібна! Такі тепер — лише тут... Надійна людина, і щоб висіла на гачку, тож я — ідеальний варіант. Ми ж із ним насправді колись товаришували, разом університет закінчували, в одній команді у волейбол грали... Він же не просто так — розумієш, у нього є страховий поліс — моя історія хвороби. У разі чого він мене миттю сюди поверне!
— Угу, або пристрелить.
— Або пристрелить. Але ж він добре знає, що я чужого ніколи не візьму і не дозволю нікому...
— Погоджуйся. Інакше тобі не вийти.
— Я вже погодився. Завтра на виписку.
Без Георгія стало зовсім скрутно. Він приходив якось — високий, сивий, красивий чоловік, правда, ще в дешевому костюмі, зате вже в червоній краватці — ми випили втрьох із Федорченком у його кабінеті пляшку коньяку та подивилися «Санта-Барбару». Сісі вже одужав і відчайдушно мстився ворогам...
Днями я тинявся без діла, читав книжки, грав у шахи з головним лікарем і божевільними, уявляв себе Джеком Ніколсоном, графом Монте-Крісто або, в крайньому разі, тим самим Сісі, спав, а ночами розмірковував над своєю подальшою долею. Через хронічне безсоння я став просити санітарів колоти димедрол і думав усе менше — тільки шахи й рятували. Я не знав, коли вийду і чи вийду взагалі, мене наче не існувало на цьому світі. Одне втішало: до мене не застосовували ніяких лікарських засобів примусово, а значить, я ще був комусь потрібний, значить, на мені ще не поставили хрест остаточно, і, можливо, якого-небудь щасливого вечора за мною заїде наш бог, головний лікар Василь Федорченко, дасть цивільний одяг і відвезе до Когось. До кого? Я не знав. Здогадувався, але і тільки. Звісно, я погоджуся на всі умови: майже зламаний безвихіддю і приреченістю, я почав здаватися. Ні, релігія, Бог ніколи не спадали на думку — я радше гостював у диявола, ніж у Бога. Я ж не в монастирі, а в божевільні, і, мабуть, важко знайти два настільки несхожі і водночас схожі між собою заклади... Дні й ночі потроху попливли нескінченними рядами, я перестав цікавитись датами, не слідкував за подіями на волі, просто існував сам у собі: коли час перестає існувати, жити значно легше.
Та визволення відбулося інакше, ніж я уявляв. Уранці чотирнадцятого травня 2001 року головний лікар чи не святково запросив мене до кабінету, власноруч розставив фігури на шахівниці і запропонував зіграти останню партію в цій моїй каденції психа. Він чомусь був упевнений, що я обов’язково повернуся: «Тут вам краще, я ж бачу!» Я запитав, чи ми до когось поїдемо? «Ні, — сумно похитав головою Федорченко, — просто тієї людини, яка платила за вас, не стало. Для мене немає сенсу вас тут більше тримати. Ви займаєте чуже місце!» — «Як це — не стало?» — запитав я. «Не стало — і все. Якось, коли мене виженуть на пенсію, ми обов’язково зустрінемося, і я вам, можливо, про це розповім. Домовилися?» — «Коли це ще станеться?!» Я розбив його за десять хвилин і поклав білого короля на дошку: «Партія!» Перевдягнувся, сказав «дякую» і взяв зі столу свою картку хвороби — засунув у кишеню, не зважаючи на його мляві протести, і вийшов на вулицю. Біля входу курили санітари, я ввічливо попросив дозволу нікуди їх не посилати цього щасливого для мене дня. Янголи в білих халатах не зрозуміли злого жарту, але щось гавкнули непристойне у відповідь. Тим не менше, я спокійно попрощався, аж раптом один із санітарів з різким криком схопився за обличчя. Це Гогі, мій чортик-хранитель, дістав його око хвостом з лівого плеча... Біля божевільні нарешті запахло, як годиться — ліками й сіркою.
8. Генерал та його армія
Я майже ніколи відтоді не сідав за шахи — награвся до огиди.
Отже, я вийшов на волю, але там на мене, як виявилось, ніхто не чекав. Мою репутацію журналіста чиїмись умілими стараннями було знищено вщент — більшість колег навіть не віталася. Одним я уявлявся людиною, яка продала всіх і вся, іншим — звичайним божевільним. Про те, щоб працювати за фахом, навіть мови не могло бути. Раптом з’ясувалося, що в мене, окрім доктора Спока, який перебрався до Москви підзаробити грошей, покинувши, як він висловлювався, «це бидлувате місто», немає і друзів. Зовсім немає. Я сам думав кудись поїхати, в будь-яке інше місто, а краще за все — у Київ, але тяжка хвороба бабці Насті примусила лишитись. Місто відвернулося від мене, презирливо скрививши обличчя, зачинило всі двері і вікна, стисло шию невеликими, але сильними руками. Довгоочікувана свобода лише нагадала гіркоту поразки.
Якийсь час, поки бабця Настя не одужала, ми перебувалися однією пенсією, переживши не один місяць злиднів і відчаю. Я підробляв то кур’єром, то кимсь іще, грошей хронічно не вистачало, особливо на ліки й горілку. Я був у цілковитому розпачі і днями в пошуках пригод або невеличкого заробітку вештався містом. Поки випадково не зустрів на вулиці Кравчука. Він ішов, худий, високий, з безумними очима, які, як завжди, нічого перед собою не бачили — мені довелося міцно схопити його за рукав брудної куфайки, щоб зупинити — і все змінилося. Він розповів, що працює над металобрухтом, простіше кажучи, краде все металеве, що погано лежить. Кравчук скаржився на те, як важко жити в цьому гидотному світі, як люди не цінують благих намірів, як у пунктах прийому металу часто дурять шахраї-приймальники: можуть взагалі не заплатити і послати куди подалі, а менти, якщо спіймають, то б’ють дуже боляче, хоча і відпускають під ранок. Ну, що з нього, психа, взяти? Вони крали метал стихійно, час від часу, Кравчук і два його товариші, такі ж бомжі, як і він сам, і мали з цього жалюгідний заробіток. І я подумав тоді: «Якщо місто до мене таке невдячне, то чого я маю бути вдячним до нього?»
Моя армія не просила милостей. Ні в держави, ні в людей. Моя армія сама заробляла собі й мені на існування, моя армія — найбагатші жебраки в місті, це я зробив їх такими. Усе, що зроблено із заліза і погано, точніше, добре лежало, стояло, висіло, — знімалося і здавалося в пункти прийому металобрухту. Я лише організував і налаштував процес: розробляв плани нічних операцій, розподіляв ролі, забезпечував транспорт і надійний попит за нормальною ціною, відповідав за безпеку, звісно, отримував гроші і розподіляв їх, і армія платила мені вірністю. Перший набір я зробив з елітарних частин — випускників «Зразково-показової божевільні ім. головного лікаря Василя Федорченка» — по триста гривень за голову. Кістяк, ударна сила, яка виконувала найтяжчі та найвідповідальніші завдання. Я їх знав як облуплених, однак вони також знали, на що я здатен. На жаль, усі вони вже пішли від нас: Гнат повісився, Копієчка помер від передозу, а Кравчука та Горбачова довелося знову здати до божевільні — на профілактику. За повернення пацієнтів Федорченко брав по чотириста гривень. Головні лікарі українських лікарень ніколи не подохнуть з голоду в країні безкоштовної медицини.
- Предыдущая
- 57/71
- Следующая
