У лісничівці - Парфанович Софія - Страница 7

• Предыдущая
• 7/25
• Следующая

Дні стали довші й тепліші. Уже перша зелень вибігла з землі. Спочатку в лісі зацвіли підсніжки. Ці маленькі білі дзвоники появились на місці, де вчора ще лежав сніг. Понад мертвим листям минулої осени вони коливались на зелених ніжках-стеблинках, радуючись весні. І діти тішилися весною. Ляся і Славко приносили перші квітяні китиці, що пахли снігом.

Потім зацвіли проліски. Були вони наче дрібні зірки, що поспішили злетіти на землю, доки ще кущик спромігся одягтись у листячко. Вони росли, звичайно, в тіні, а колір їх був різний: білий, і рожевий, і синій, і гранатовий. їхні хусточки були наче з тонесенького шовкового паперу, або з метеликових крилець. Коли ж зацвіли в’язанки жовтих ключиків, на землі вже була трава, у повітрі тепло, а на небі ясна, радісна блакить.

Танька прокинулась від зимового сну. її холодна кров почала бігти дещо жвавіше. Вона випростувала ніжки та дряпала ними об стінку коробки.

— Танька, Танька прокинулася! — кричав Славко.

Удвох з Лясею внесли вони Таньку до кімнати, та поклали в теплу купіль. Танька зовсім оживилася. Тоді її примістили в шкляній скриньці, де жив Ілля Данилович із своїми джурами. Треба сказати, що Танька була більше від Іллі Даниловича й дещо інакша. її шкаралуща не була такою опуклою, зате більше видовженою, а колір її був чорно-зеленкавий, як річний намул багнистих околиць Полісся. Такий одяг дало воно своїй донці — черепасі.

Чи Ілля Данилович тішився, що дістав жінку? Чи джури тішилися, що дістали господиню? Не відомо. Черепахи розсудливі й мовчазні, вони не зраджують своїх почувань. Може, десь там у їх малих голівках снуються якісь дуже поважні думки — та ми про це не знаємо нічого. То ж ніхто особливо не зацікавився появою Таньки, а вона стала їсти салату, щоб заспокоїти свій довгий зимовий голод.

— Що сказав Ілля Данилович, мамо? — цікавився Славко.

Він був певен, що, як у байках так і в житті, тварини говорять, а мама, яка знала все досконало, напевне розуміла, що вони говорять. І справді, мама, як дружина лісничого, знала дуже багато про життя звірів і від чоловіка і з книжок. Завжди вміла вона розказати щось цікаве і ніколи не лишала запитань дітей без відповіді.

— Сказав: добридень, моя люба!

— А що сказали Клим і Максим?

— Доброго здоров’я, дорога пані! Бачиш, це буде їхня господиня, майже, як королева. Перед нею вони повинні стояти струнко, задерши голівки, як вояки на параді.

І справді, Клим і Максим стояли під стінкою скриньки та випроставши голівки, дивились кораликами своїх оченят на новоприбулу. Чи поздоровили вони її — не знаємо, але, як чемні джури, вони, напевне, віддали їй поклін.

Як би не було, Танька та Ілля Данилович стали господарями, а Клим та Максим їхніми джурами. А потім прийшло літо і вони всі зажили в саду, як це минулого року було з Танькою.

Лицем до полудня лежав камінний садок пані Ганни. З сірого вузлуватого каменя побудовано наче б гори. Здавалося, що це безладно накопичене каміння, та воно було позаду стрімке, а вниз спускалося зручними терасами. Посередині ж було маленьке озерце, що його пан лісничий вробив з бетону. Воно мало не більше метра довжини, півметра ширини й стільки ж глибини. Дно було висипане білим річковим пісочком, і на ньому посаджено кілька водяних рослин. З річки приносили діти трохи ряски для золотих рибок, що жили в ставку. Влітку вони весело плавали, граючись із стеблами рослин та доганяючи одна одну. Славко мав у кутику садка лопатку й викопував нею червячків та годував рибок. Це була його худоба. На зиму рибки йшли до скляної скриньочки в кімнаті. Тут жили весело й безжурно. З весною оживали наче б мертві скелі пані Ганни. На маленьких лучках, над берегом ставка, розцвітали підсніжки й проліски. Потім раптово, за одну ніч, вистрілювали з-під замерзлої землі крокіси. Білі, жовті й фіолетові, з золотистою серединкою, вони були прекрасні. Нагадували альпійські луки, де колись мандрувало подружжя Вірстюків. Альпійський верес, що його Вірстюки також привезли з своїх мандрівок, покривав перші тераси садка. Його темнозелена чатинка встигла ще восени нав’язати дзвіночки пуп’янків. Ще понад снігом вони підростали та рожевіли на сонці, набуваючи згодом ніжно-лілейного кольору.

А як уже ставало зовсім тепло, цвіли на камінні рожеві й сині фльокси, покриваючи його зеленим кожушком своїх помотаних гілок. А там уже рожеві й білі гвоздички.

Весело було в цьому садку пані Ганни! Його сіре каміння тільки де-не-де виглядало з-під зелені, та різнокольорових дрібних квіток. На останньому хребті садка пан Вірстюк навіть зробив сніг з білого гіпсу, а на самому вершку поставив хрест. Там же стояла маленька хатка — притулок для сміливих туристів, що спиналися на ці небезпечні скельні твердині.

— Де ж ми примістимо на літо наших черепах? — радилась пані Ганна з своїм чоловіком.

— Звичайно, в Скельному Садку.

— Добре, а рибки? Черепахи зараз же з’їдять їх.

— Це резонне застереження.

Довелося затримати рибок у кімнатному акваріумі. Можливо, що з часом вони вернуться на своє місце, а для черепах побудується інший ставок.

І ось, як настали ясні, теплі дні, зажила сім'я черепах у Скельних Палатах. Ілля Данилович та його товариші прийняли те, як самозрозумілу річ, вони мабуть родилися та росли в подібній країні. Але Танька-поліщучка, що ніколи не бачила такого краєвиду, мабуть, не відчувала задоволення. Бетонові стіни ставка вона дряпала ногами, шукаючи в них, як у рідному намулі, собі харчу, хоча його було досить у воді: щодня Славко приносив туди маленьких рибок та салатне листя. Клим і Максим, що повинні були дбати про харчі й порядки в хаті, не дуже перепрацьовувалися. Вони плавали собі в ставочку, та, наївшися, вигрівалися на прибережному камінні. Те саме, зрештою, робив і Ілля Данилович.

Гарно жилося черепахам у Скельних Палатах.

Недалеко шуміла річка, і її принадний плескіт, мабуть нагадував Іллі Даниловичу життя на свободі, десь там над морськими берегами. Невідомо, може, там залишив він і дружину й сім’ю, хоча по ньому не пізнати було, що він тужить за ними. Все ж таки, він найчастіше з усіх черепах покидав береги ставка та робив прогулянку в гори. Але, як відомо, він не був добрим ходаком, а тим більше високогірним туристом: спинатися по стрімких стінах останнього ланцюга гір було для нього тяжко, майже неможливо. Найчастіше він падав та котився вниз. Правда, це не шкодило йому, бо висота не була надмірна та й рогові щити берегли його. Найтрудніше було, лежачи горілиць, десь поміж фльоксами чи гвоздиками, обернутися спиною догори. Коли б це було у воді! Декілька рухів пласких, схожих на весла передніх ніг, і завдання виконане. Та на суші він довго вовтузився, і часом хтось із домашніх, побачивши його в такому тяжкому стані, допомагав йому.

Серед таких тяжких і небезпечних мандрівок по високих горах Ілля Данилович натрапив у одному місці на підземну печеру, що нею маленька річка збігала в ставок: туди була проведена для неї трубка від криниці. Прокопуючись уздовж неї, Ілля Данилович вибрався із Скельного садка. Довкруги шелестіли високі трави, здалека долітав шум річки. Туди й подався Ілля Данилович. Мандруючи поміж травами, він над вечір прибився до берега річки.

— Мамо! Нема Іллі Даниловича! — кричав Славко з садка.

— Пошукай добре, він, певне, десь задрімав між камінням.

Та ні Славко, ні мама не знайшли Іллі Даниловича в Скельних Палатах, і в суміжному саду. Вечірні сутінки перешкодили їм шукати його серед трав та на зарінку, куди, як вони думали, помандрував Ілля Данилович.

А він заночував у нірці, під берегом, а як тільки на світ благословилося, пішов купатися до річки та з її прудкою течією поплив униз.

• Предыдущая
• 7/25
• Следующая