У лісничівці - Парфанович Софія - Страница 9

• Предыдущая
• 9/25
• Следующая

Так от, маленький цапок появився одного дня в лісничівці. Поки він не підріс і не дістав перших ріжків, діти думали, що він саренка. Але ж, як тільки у нього на голові появились два маленькі вузлики, всі знали, що це буде цапок. Так і стали його називати: Цапуньо.

Спочатку Цапуньо діставав молочко, що його смоктав із пляшки, а потім, як уже трохи підріс і на дворі була весна, він перейшов у садок і пасся на траві.

Та ні до чого Цапуньо не був такий схильний, як до ігор з дітьми. Кидатись на них, наставивши голову, як справжній цап, та гнатися за ними по садку, було неабиякою радістю для Цапуня. Вони з Славком, як два пустотливі хлопці, змагалися й борюкалися. Славко ставав на карачки, та, наставивши голову до Цапуня, кликав:

— Цапуню, бий!

Цапка не треба було довго заохочувати: він зараз же підстрибував та йшов наступом на Славка, наче на другого рогача. Голова Цапка стукалась об голову хлопця, і той весело сміявся. Цапок, правда, не вмів сміятися, але було очевидним, що така забава йому дуже приємна. Але згодом, як Цапкові виросли ріжки, ці забави мусіли покінчитися, бо ж Славко ріжок не мав і дальші змагання були б для нього небезпечні. Ганятися ж один за одним вони не переставали, при чому наказ: Цапуню, втікай! — розумів Цапуньо дуже добре. Тож кидаючи в повітря свої шпаркі, стрункі ніжки, він біг і стрибав.

Під кінець першого року у Цапуня стали рости ріжки. Як ми вже згадали, це були спочатку два вузлики, покриті шкірою та зовсім м’які Згодом вони стали тверднути та підростати. Коли вже вузлики підростуть, цапок біжить у ліс, тре ними об дерева й бореться зі своїми товаришами. Одного дня куценький ріжок появляється у цапка на голові. З цієї нагоди він, певне, дуже гордий. Це ж доказ, що він уже справжній, дозрілий цап і що йому можна навіть гнати за молодими сарнами. Прийшов і такий час для нашого Цапуня.

Все ж таки раз на день господиня приносила йому домашній харч: картоплю, посипану мукою, квасолю та квасолиння, що його збирали на грядках. У хату Цапуньо заходив, коли хотів. Він почував себе там, як дома. Навіть, коли двері були зачинені, він стукав об них головою так довго, доки йому не відчиняли. Згодом, підрісши, він і сам відчиняв двері. Тоді навчився ласувати в хаті й у коморі тим, що «погано лежало».

Ще задовго перед тим, як у Цапуня виросли ріжки, він почував себе цілком дорослим. Умів боротися, прудко бігав, а згодом уже й досконало стрибав. Як тільки опанував цю останню вправу, він перестрибнув через огорожу та почав пастися над річкою. Напасшися, зараз же вертався до свого садка та лягав, підібравши під себе ноги, й відпочивав із задоволенням ситої тварини. Незабаром заманив його до себе ліс. Познайомившися з ним, цапок зникав іноді на кілька годин, а то й на кілька днів. Яких пригод зазнавав він у той час? Кого зустрічав у своїх мандрівках? Цього Цапуньо нікому не вмів розказати. Одне тільки певне, що він не цурався дому, яким була для нього лісничівка. Мабуть ні за що в світі він не відрікся б смачних речей, що до них звик в дитячих літах. Та й молода зелена квасоля, що її вдавалося часом скубнути на грядках, без дозволу господині, була куди смачніша за лісову траву. Тож погулявши, Цапуньо прибігав додому, перестрибував через паркан, головою відчиняв двері до сіней та комори й господарив собі між мішками. Щоправда, знаючи його звички, пані Ганна виставляла муку на полицю, а призначене для Цапуня лишала на землі. Так міг він, без шкоди для господарства, їсти те, що йому смакувало.

Призвичаєний, що таке ласунство проходить безкарно, Цапуньо став ласувати й поза лісничівкою. Забіжить у село, вскочить до якоїсь хати, знайде там муку, або що інше смачне, і миттю з’їсть. Господиня тільки руками сплесне, та що зробиш? Це ж пана лісничого цап. Найбільше покричить, або дрючком погрозить. Але не дуже боявся тих погроз Цапуньо. Грабіжництво стало його другою вдачею. Гасати по грядках та шкодити таким способом у господарстві, було для нього великим задоволенням.

Ось полять дівчата на грядках, аж тут цап — гульк через паркан.

— А хай тобі грець, як налякав! Цап ти дурний! — тільки скрикне дівчина, й не оглянеться, як цапок до неї з головою та ріжками. Бережись, бо кине на землю, а то й поб’є! Он, який став Цапуньо!

У лісі Цапуньо жив далі своїм життям. На другому році він мав уже другу гілку на рогах та був міцний і мужній. Мабуть до того прислужилися йому подвійні харчі.

Може, дякуючи свої красі й силі, він став провідником стада. Жив від тої пори в лісі, а до лісничівки і в село забігав тільки, щоб зробити якусь шкоду. І вже тепер він не приходив сам, тільки зі своїм стадом. Воно йшло сміливо за своїм ватажком, та, наслідуючи йому, паслося на полях і городах.

— Подуріли! Мара б їх забрала! — нарікали люди.

Пан Вірстюк і сам трохи непокоївся. Таки й справді сарни буди надто сміливі й нахабні. Оце якраз сидів у канцелярії один чоловік, та, пихкаючи люлькою, скаржився.

— Приходжу вчора вечором до хати, а жінка показує мені ноги, всі синяках. Цапуньо, — каже, — забіг до хати, скочив на двері від комори, та, вдаривши головою, відчинив їх і — до мішка з мукою. Я побігла проганяти, а він давай бити мене рогами. Насилу прогнала! Воно, знаєте, може й смішно, що така мала звірина збиткується над бабами, але ж це не дуже приємно для бабів…

— Звичайно, — погодився пан Вірстюк. — Між іншим, кілька днів тому, прийшов до мене з подібною скаргою Омельчуків Іван. Каже, дівка полола в городі, а цап наскочив на неї, кинув на землю й потовк.

— Ну, то самі бачите, пане лісничий, що треба вжити якихось заходів. Люди шанують вас і тому не роблять з того справи. Але, коли б так хтось пішов до лікаря, чи до Каси Хворих, і коли б зробили «визум пердум» (так селяни називали «візум репертум», тобто вислід лікарських оглядин), мали б ви трохи клопоту.

— Зрештою, це не моя корова чи пес, а лісова тварина, — боронив пан Вірстюк Цапуня.

— Але всі знають, що ви його вигодували й що у вас він навчився робити шкоду.

Гість закінчив курити, й встаючи, додав:

— Пане лісничий, треба цапа застрілити, і буде спокій вам і людям. Так просила переказати наша громада. Ну, а тепер бувайте здорові й не гнівайтеся. Ви ж самі знаєте, що до чого.

Дійсно, пан Вірстюк знав, що до чого, та все ж дуже зажурився. Навіть з дружиною радився. Як же стріляти Цапуня, якого всі в домі Вірстюків вважали за свою дитину? І однак треба було покласти край непорозумінням. То ж пан Вірстюк рішився.

Якраз надходив вечір. Червона куля, повільно спускаючись, заливала загравою ліс. У річці ломилась і морщилась широка червонозолота смуга. Риби, що підстрибували за комарями, виглядали, як золоті іскорки. Вікно лісничівки горіло в вечірньому світлі. Пан Вірстюк сидів за столом, викінчуючи звіт. Раптом почувся тупіт ніг та крик з городу: Тю на вас, щезайте! Один погляд перекопав пана Вірстюка, що це знову Цапуньо зі своїм стадом налетів на грядки пані Ганни.

Схопивши рушницю, лісничий вибіг на ганок та взяв на мушку Цапуня.

— Цапуню, втікай! — крикнув Славко перед вистрілом. — Тату! Тату! Тату! Нащо ти застрілив Цапуня?! — плакав хлопчик.

Але пан Вірстюк не забив Цапуня, він тільки пустив йому в спину шроту. Цапуньо впав, але зараз же підвівся та разом зі стадом помчав у ліс.

— Не плач, Славку, нічого йому не буде. Я хотів його застрілити, але пошкодував. Дістав він лише трохи шроту. Це буде йому добра наука. Коли ж це не поможе, доведеться застрілити.

Але помогло. З того часу ані Цапуньо, ані стадо не робили вже шкоди в селі. Іноді тільки Цапуньо вибігав на лісовий берег і дивився тужливими очима на лісничівку. Та вже він не наважувався туди зайти.

Мале жовте латасте щеня ледве навчилося ходити. Його товстенький тулуб вінчався великою головою та з трудом тримався на куцих лапках.

• Предыдущая
• 9/25
• Следующая