Выбери любимый жанр

Моксель, або Московія. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович - Страница 40

Перейти на страницу:

Изменить размер шрифта:

У такий спосіб в імперії фальсифікували стародавні першоджерела.

5. "Засекин літописець". Російські історики супроводжують цей історичний документ словами: "невідома історична пам'ятка". Незбагненно! А. І. Лизлову наприкінці XVII століття була відома, а після Катерини II — невідома (с. 399— 400).

6. "Історія про великого князя Московського" — А. М. Курбського. "Видана в Литві, ймовірно, у 1573 р. (с, 400).

7. "Історія про Казанське царство...". Написана в другій половині XVI в. ...Є безліч різних списків" (с. 401).

8. "Степенна книга...". "Один із найбільших руських історичних творів, написаний у 1560—1563 рр... під керівництвом царського духівника Афанасія... До кінця XVII в. існувала в сотнях списків". До речі, до цієї книги приклав руку особисто Іван IV (Грозний) (с. 397).

9. "Хроніка" Матвія Стрийковського" (1547—1593). "Видний польський політичний діяч, історик... Використано Кенігсберзьке видання 1582 року" (с. 433—434).

10. "Церковні хроніки" Цезаря Баронів (1538—1607). "У 1600—1603 р. відомий польський діяч Петро Скарга завершив переклад з італійської мови на польську... Більш повне друге видання (після 1603 р. — В. Б.) включало матеріали з 12 томів "Хронік". Його і використав у своїй праці А. І. Лизлов (с. 434).

11. "Хроніка всього світу" Мартіна Бельського, видана в 1551 р,, друге видання датоване 1554 р., треть: - 1564 р. Книга видана в 10 томах. Сім книг присвячені Історії окремих європейських країн, а також Нового світу (с. 434).

12. "Польська хроніка" Мартіна Кромера. Неодноразово видавалася латинською мовою (1555—1589). "У 1611 р. вийшов її польський переклад у 30 книгах, виконаний Мартіном Блажовським... Він і був використаний Лизловим" (с. 434—435).

13. "Історія греко-перських воєн" — Геродота.

14. "Історія Олександра Великого" — Квінта Курція, використовувалася в польських перекладах, на що є в А. І. Лизлова посилання (с. 443).

15. "Двір Цесаря турецького та проживання його в Константинограді" Симона Старовольского — увійшов до книги А. І. Лизлова "Скіфська історія" повністю як чеверта частина в перекладі з польської на російську мову. Про це Андрій Іванович Лизлов повідомив читачам у своїх посиланнях.

Однак А. І. Лизлов у своїй книзі не послався ні на один так званий "загальноросійський літописний звод". Він не знав про їхнє існування. Тому що на початку XVIII століття їх не існувало! І російський професор у супровідній статті до книги "Скіфська історія" змушений був визнати в 1990 році: "Проведене в ході підготовки до видання "Скіфської історії" А. І. Лизлова повне порівняння її тексту із джерелами дозволяє... заявити: весь використаний автором (Лизловим. — В. Б.) фактичний матеріал походить із творів, названих ним у змісті й відображених у примітках. Никоновський, Воскресенський та інші літописи не використовувалися в "Скіфській історії" [29, с. 432].

Отже, праця А. І. Лизлова спиралася на великі європейські першоджерела. Одночасно автор використав доступні в його час київські і московські джерела. Нам відомо, що А. І. Лизлов працював у бібліотеках багатьох монастирів, але головним чином — у сховищі московської Патріаршої ризниці. Однак навіть у патріаршому сховищі у вісімдесятих — дев’яностих роках XVII століття він не зустрів жодного "загальноросійського літописного зводу".

Цей історичний факт завдав незламного удару по російській фальсифікації.

Ось чому книга А. І. Лизлова впродовж більш як 200 років була в забутті, її не вивчали й не друкували. Та й сьогодні, у сучасній російській імперії, не шанується.

Хоча книга побувала в руках одного із фальсифікаторів російської історії Г. Ф. Міллера, вона все-таки багато про що повідала.

Звертаю увагу читачів на незаперечні факти книги:

— А. І. Лизлов у своїй книзі жодним словом не згадав про Нестора і його "Повість минулих літ", оскільки про те не знав. Як не відали про те наприкінці XVII століття московська влада і московська патріархія. Можна припустити, що праця Нестора на той час (1692 рік) ще зберігалася в Києві. Скоріше за все, у лаврі.

— А. І. Лизлов жодним словом не обмовився також про існування хоча б якогось так званого "загальноросійського літописного зводу", де б поєднувалася історія Київського князівства з Ростовсько-Суздальским. особливо їхнє літописання. Таких "літописних зводів" наприкінці XVII століття не було ні в монастирях, де працював автор, ні в Патріаршій ризниці. А в Києві їх, природно, не писали і зберігати не могли.

— Автор книги дуже чітко відрізняв народ Московії — московитів — від народу Київського князівства — русичів. Він так і писав: "Скіфія... є двояка: єдина європейська, у ній же ми живемо, тобто москва, росіяни, литва, волохи і татари європейські..." [29, с. 8].

Байки про "великоросів" і "малоросів" — це творіння новітніх часів. На початку XVIII століття московит ще був московитом.

— А. І. Лизлов у "Скіфській історії" зовсім не говорить про Московського князя Івана Калиту. Він, як і його сучасники, не знав такого князя в XIV столітті. Саме час згадати про "родовід великих князів, складений Государинею". Як бачите, всерйоз попрацювала Катерина II.

— А. І. Лизлов стверджував, що Московський улус перебував у складі єдиної татарської держави — Орди — 269 років: з 1237 до 1506 року. Ось як він описав розмову, що відбулася 6988 (1480) року, при нападі на ставку Великого Хана, двох високопоставлених воїнів московського воїнства: "О царю! Безглуздо є велике це Царство (Велику орду. — В. Б.) до кінця опустошити, розорити, звідси ж і ти сам вийшов, і ми всі, і це є Вітчизна наша". Краще й не скажеш!

— А. І. Лизлов зафіксував рік повного звільнення Великого Київського князівства і його землі від татарських загарбників Золотої Орди. Читаємо: "Літа... від Христа 1333... Литовський князь Ольгерд.., зібравши багато воїнства, іде на поганих... І від того часу всі поля від Путивля до Києва і до устя Дону, по інший бік Дніпра навіть до Очакова від татар звільнилися. І прогнали їх до ріки Волга, інших до Кафи, і до Азова, і в Крим аж за Перекоп". [29. с. 33].

Перенесення року звільнення Київського князівства на 1362 — вимисел московських істориків наступних часів. І ми знаємо, навіщо подібне робилося.

— У "Скіфській історії" зовсім не згадується про антитатарські виступи XIV століття в північних улусах Золотої Орди: Ростові, Твері, Нижньому Новгороді, Суздалі, Переяславлі, Костромі. Про це в XVII столітті ніхто не відав. Була суцільна "симфонія" на території Золотої Орди. Адже до цього закликали в першу чергу московська церква і її владики. Вигадки про народні повстання — творіння більш пізніх часів. Згадайте, як Катерина II була "цим незадоволена для складання Історії".

— А. І. Лизлов зовсім по-іншому описав так звану Куликовську битву. Ні про який союз Мамая з Литовсько-Руським князівством навіть мови не йшло. То була звичайна міжусобна бойня в єдиній державі, де Москва відстоювала свої привілеї.

Не буду подавати ще з десяток подібних тверджень А. І. Лизлова. Саме його книга стала великим і незаперечним доказом пізнішої фальсифікації російської історії. Вона заперечила основні постулати тієї фальсифікації.

Хочу сказати кілька слів про ще одну книгу з історії Московії, написану десь наприкінці сорокових років XVII] століття. У докатерининські часи Василь Микитович Татіщев написав книгу "Історія Російська із найдавніших часів". Катерина II в ті роки не могла впливати на В. М. Татіщева. Однак і Єлизавета Петрівна вільнодумства в імперії не допускала. Лютували, як звичайно, церковна і державна цензура. Тому В. Татіщеву за життя не вдалося надрукувати свою книгу. Йому прямо заявили, що він проповідує 'єресь і вільнодумство", а книга суперечить вказівкам Петра І "про порядок викладу історії держави". Після смерті В. М. Татіщева йога рукописи зникли. Російський академік Петро Григорович Бутков у першій половині XIX століття чітко вказав, що "Історія" В. М. Татіщева. частково видана за Катерини II, видрукована не з оригіналу, а сфальсифікована: "Історія Татіщева видана не з оригіналу, що загублений, а з доволі невдалого, скороченого списку... При друкуванні цього списку виключені в ньому судження автора, визнані вільнодумними, і зроблено багато випусків".