Выбери любимый жанр

Моксель, або Московія. Книга трейтя - Білінський Володимир Броніславович - Страница 15

Перейти на страницу:

Изменить размер шрифта:

Отже, Петро І в 1721 році, викравши в Києва назву «Русь», присвоїв це ім’я Московській державі і населенню, а підручний Катерини II професор Харитон Андрійович Чеботарьов узаконив цю крадіжку стосовно писемних джерел і минувшини Х–ХV ст. Так би мовити, своя рука владика: що хотіла, те й зробила.

Ми пам’ятаємо: саме Х. А. Чеботарьов був одним із головних персонажів знаменитої катерининської «Комісії для складання записок про стародавню історію, переважно Росії».

У 1185 році, коли відбувся Ігорів похід на половців, «Залешанська земля» не мала жодного стосунку до Русі. Можна сміло вважати, що текст зі «Слова»:

«Великий княже Всеволоде!

Не мислію тобі прилетіти здалеку отчого золотого престолу поберегти.

Ти–бо можеш

Волгу веслами розкропити, а Дін шоломами вилляти.

Якби ти був, то була б чага по ногаті, а кощій по різані.

Ти–бо можеш по суходолу живими шереширами стріляти — завзятими синами Глібовими» [5, с. 96]— велетенський «доважок брехні» катерининської «Комісії». Тим більше, що ростово–суздальська земля в ті часи перебувала в дикому запустінні. І ні князі тієї землі, ні її народ не були гідні такої хвали. Подібні слова — звичайна історична вигадка, щоб не сказати гірше: цілковита маячня!

Згадаймо: 25 лютого 1169 року війська Ростово–Суздальського князівства були повністю розгромлені під Новгородом. Я не наводитиму виписку з літопису, бо нижче щось подібне наведу стосовно Ліпицької битви 1216 року. Скажу тільки одне: новгородський літописець засвідчив, що після тієї битви«…купляху суждальць по 2 ногате» [3, с. 33], тобто удвічі дешевше, ніж овець! Отака велич!

Згідно з літописом, Андрій Боголюбський втратив близько 12 тисяч людей загиблими і полоненими. Нагадаю читачам: у ті часи вся «Залешанська земля» мобілізувати більшої військової сили просто не могла. Однак, за іншими літописами, вже на початку березня того ж таки 1169 року Андрій Боголюбський взяв штурмом Київ, осквернив його святині і спалив храми.

Здавалося б — історичний нонсенс. Як можна перекинути розгромлені та знищені війська за 5 днів з півночі на південь? Але, як бачимо, за московськими літописними зводами все можливо. Не станемо вести мову про абсолютні неузгодженості в літописах. Приймемо подані факти за історично достовірні. І додамо до них ще декілька.

У 1172 році ростово–суздальські війська були розгромлені в Булгарії, а в 1174 — знову розбиті під Вишгородом. В

1184 році у великому військовому поході в Булгарію був розгромлений молодший брат Андрія Боголюбського — так званий Всеволод Велике Гніздо, який вступив на княжіння. До речі, додамо, що й наступні його походи (1186 і 1205 років) закінчилися повним крахом.

Але найбільш наочним прикладом страшенного дикунства й відсталості ростово–суздальської землі XII- XIII ст. слугує так звана битва на ріці Ліпиці (між Ростовом і Суздалем), що відбулася в 1216 році. Зверніть увагу на рік цієї битви. Адже протягом усього існування ростово–суздальської землі, починаючи від 1137 року аж до військової навали хана Батия, нічого позитивного, що кардинально змінило б стан дикунства і відсталості народу, не відбувалося. Першу церкву на тій землі споруджено (у другому томі ми наводили ці дані) тільки в 1090 році. І, зрозуміло, Церква за сто років свого становлення у лісистій, дикій місцевості, зазнаючи постійних гонінь, не мала великих можливостей долати опір фінської общини.

Отже, повертаємося до Ліпицької битви 1216 року. Нагадаю читачам: на одному боці в тій битві виступили новгородські, псковські та смоленські дружини, які прийшли на допомогу ростовському князеві Костянтину. Очолював об’єднану дружину князь Мстислав Удатний — великий патріот київської землі. Загальна військова сила дружини була не більшою за 3–4 тисячі воїнів. їх супротивниками в битві стали володимиро–суздальські князі Юрій та Ярослав Всеволодовичі. Це ті князі, які нібито в 1238 році «хоробро воювали проти татаро–монголів на ріці Сіті». Хоча великий мандрівник Вільгельм де Рубрук у 1253 році засвідчив, що один із них у 1241 році загинув у Німеччині, а другого, за свідченням Плано Карпіні, в 1246 році отруїла в Каракорумі мати хана Гуюка — Туракіна.

Відповідно до законів Яси Чингісхана, жоден із князів не міг піднімати меч проти хана. Все решта — звичайна брехня «загальноросійських літописних зводів». Точнісінько такий самий «героїзм» проявили Юрій та Ярослав у Ліпицькій битві 1216 року. Хоч загальна кількість військ володимиро–суздальської землі у цій битві становила близько 15 тисяч осіб.

«У них були сильні полки, вся сила суздальської землі, тому що всіх погнали» [4, с. 143].

Літописець наводить слова одного з боярів, який раболіпно заявив перед князями: «…а оці–то полки, їй–богу, закидаємо їх сідлами» [4, с. 144].

Ось вони, майбутні «шапкозакидачі», хоча в 1216 році ще закидали сідлами.

Результат Ліпицької битви страшний і приголомшливий. Він цілком відповідає рівню розвитку «Залешанської землі», характеризує розумовий та фізичний стан фінських племен XIII століття. Послухаймо російського професора: «…на тому побоїщі загинуло тільки 5 осіб новгородців та один смольнянин, а всі збережені були силою чесного хреста і правдою. Людей же Юрієвих і Ярославових було побито безліч, взято в полон було тільки 60 осіб… Убитих всіх нарахували 9233 людини… Багато потопилося в річці під час втечі, інші, поранені, забрівши невідомо куди, померли…» [4, с. 146].

Співвідношення загиблих у битві (6 до 9233) дає повну картину величезної відсталості «Залешанської землі»

ХІІ–ХІІІ століть. Не варто забувати, що подібні розгроми відбулися в 1169 році під Новгородом, у 1172 році—у Волзькій Булгарії, в 1174 році — під Вишгородом тощо.

Скажіть, про який «Дін шоломами вилляти» може йти мова? Повнісінький абсурд! До речі, подібної думки дотримувалися російські професори С. М. Соловйов та В. О. Ключевський, аналізуючи ті роки ростово–суздальської землі. Не буду їх цитувати.

Коли я навів ці факти професорові Яценку, він замислився. Адже, без сумніву, геніальний український епос «Слово о полку Ігоревім» існував з XII століття і написав його наш великий земляк. Це була людина величезної ерудиції, розумуй інтелекту! Людина високоосвічена для свого часу, до того ж, патріот київської землі русичів. Як же він міг не знати про звичайну відсталість та дикість ростово–суздальської, фінської землі того періоду? Нонсенс! Подібна «вставка» про Всеволода у «Слові» принижує автора величного епосу. А те, що всі слова про Всеволода і його князівств — звичайний «доважок брехні», підтверджує той факт, що «Слово о полку Ігоревім» було «знайдено» в 1792 році — після закінчення роботи «Комісії» Катерини II. До речі, цей факт установлений особисто професором Б. І. Яценком. Послухаймо:

«Нам вдалося ідентифікувати в каталогах водяних знаків філіграні усіх трьох видів паперу катерининських документів і датувати їх. Це голландський папір «Pro Patria», що вироблявся у XVIII?XIX століттях під різними контрамарками, але майже з одним і тим же зображенням лева з короною у крузі. Перший аркуш у фоліанті з контрамаркою «І. К. Schut» з написом «Собственноручныя Записки Императрицы Екатерины II — касательно Российской империи (ниже). Часть 7–я». Він порівняно пізній, датується 1863 роком, тобто належить до часу впорядкування цих документів, коли була знайдена і копія «Слова» (1864 р.) (так звана катерининська копія «Слова». — В. Б.). Отож, цей папір інтересу не викликає.

Текст «Слова» розміщений на аркушах 27–35 в загальній нумерації фоліанта. Папір того ж типу «Pro Patria», що й перший аркуш, але з контрамаркою «І. Кооl», що зустрічається на папері випуску 1792 та 1800 років. Оскільки цей текст знайдено в канцелярії Катерини II (померла 1796 p.), то є всі підстави датувати цей папір 1792 р. На такому ж папері написана і більша частина перекладу «Слова» з коментарями (арк. 36–50). Лише останні два аркуші, 51 та 52, як і «Содержание» (арк. 149–150), написані на папері з контрамаркою «D&C Blaum», що датується 1795 р.