Выбери любимый жанр

Моксель, або Московія. Книга трейтя - Білінський Володимир Броніславович - Страница 19

Перейти на страницу:

Изменить размер шрифта:

І пастка з московським «доважком брехні» замкнулася. Скільки не брехали, а облуда однаково вийшла на світ Божий.

Не існувало на початку XII століття Ростово–Суздальського князівства! Тому автор «Слова» не міг у своєму творі звертатися до Великого князя Всеволода! Тим більше, що князь ростово–суздальської землі Всеволод (Велике Гніздо) народився у другій половині XII століття; сидів на великому княжінні з 1176 до 1212 року. Зрозуміло, Катерина II з членами своєї «Комісії» про це знали. Тобто, в первинному тексті «Слова о полку Ігоревім» слів звернення до Великого князя Всеволода та його вихваляння бути не могло. Інакше імператриця з членами «Комісії» виглядають як звичайні дурники. Що зовсім не так!

До речі, зауважте: автор легендарного «Слова» тільки до Всеволода звертається офіційно, за титулом: «Великий княже Всеволоде!» До інших князів він звертається по–родинному: «Ти, буй Рюрику і Давиде!» або: «А ти, буй Романе і Мстиславе!» і т. ін.

Працюючи з 1792 року над героїчним епосом, Катерина II звернула увагу, що автор «Слова» вихваляв українську землю (Русь) та українських князів і жодним словом не звертався до майбутніх князів Московії. Подібного не можна було допустити, тим більше—в історичних творах. Адже це повністю перекреслювало десятилітню роботу Катерини II та її «Комісії».

Ось чому в геніальний український епос втискається «доважок брехні» про звертання до Всеволода, про його міць: «Ти бо можеш Волгу веслами розкропити, а Дін шоломом вилляти!»

Вище я вже говорив про цю неймовірну дурницю. Ростово–суздальська земля та її населення в кінці XII і на початку XIII століття перебували у жахливій дикості. Полонених суздальців у ті роки продавали «дешевше за овець», а в битвах знищували, як звичайне стадо тварин.

Згадайте знамениту Ліпицьку битву 1216 року!

Маючи перед собою взірець фальсифікації Петром І так званого Кенігсберзького літопису, коли до геніального твору Нестора «Повісті минулих літ» «дочепили» декілька сторінок, які описували ростово–суздальську землю, Катерина II точнісінько так само (але вже — всередину) вклинила звертання автора «Слова» до ростово–суздальського князя Всеволода, звеличивши майбутню Московію і предків.

Свідчень, які підтверджують працю Катерини II над «Словом», існує багато. Вище ми говорили: «Слово о полку Ігоревім» було написане на катерининському папері зразка 1792 і 1795 років. Послухаймо ще раз Б. І. Яценка: «Таким чином, робота над перекладом К була виконана ще до появи копії К двома дослідниками в 1792–1794 рр. Заключна частина була доопрацьована і переписана з урахуванням копії К на аркушах 51–52… Отже, підготовлений, в основному, в 1792–1794 рр. переклад К був остаточно відредагований у 1795 р., після виникнення копії К [101, с. 158–159].

І ще одне свідчення цілеспрямованої праці Катерини II над «Словом»: «Примітки 1–18 були укладені ще в 1792 р. (за життя І. Болтіна), згодом дещо підредаговані

О. І. Мусіним–Пушкіним. Наступні коментарі, починаючи з примітки 19, якісно інші: вони переповнені посиланнями на «Родословник князей великих и удельных рода Рюрика», виданий 1793 р. в частині 5–й «Записок касательно Российской истории» Катерини II. Припускаю, що оскільки в примітках 1–18 нема посилань на «Родословник», то ці примітки були підготовлені до 1793 р.» [101, с. 160].

Усі дослідники «Слова о полку Ігоревім» замовчували працю над ним імператриці. Ось так, по–страусиному. Робили подібне недарма. Адже, якщо визнати втручання Катерини II в текст геніального «Слова», то, цілком очевидно, треба буде пояснити, навіщо це робилося. Що абсолютно не дозволено.

І ще на одну деталь хочу звернути увагу читачів. Це питання про Тмутаракань. У далекі часи наші предки Тмутараканню називали рязанську землю та навколишню місцевість. Послухаймо Б. І. Яценка:

«В. В. Капніст застерігав, щоб не шукали Тмуторокані біля Азовського моря, куди руські князі через половецькі стійбища доходити не могли. К. Ф. Калайдович теж не був упевнений, що Тмуторокань була на Таманському півострові. Ще В. М. Татіщев писав, що Тмуторокань була поблизу Мурома і ніде інде, окрім області Рязанської, бути не могла (Татищев В. Н. История Российская. —Т.2. —С.315). Справді, коли у 1194 р. Олеговичі вирішили повернути до Чернігова тмутороканські землі, то рушили в похід на Рязань… Отже, Ігор спрямував свої війська у 1185 р. не на Тамань, а у верхів’я і середню течію Дону. «Тмутороканський бовван» — володар тих земель; можливо, тут натяк на Всеволода Суздальського» [5, с. 116].

Як вам це?

Було Катерині II і членам її «Комісії» що ховати від людських очей. Тут ідеться не тільки про «Історію Російську» В. М. Татіщева, яку піддавали цензурі понад 50 років, а й про «Слово о полку Ігоревім», яке імператриця особисто опрацьовувала до останніх днів свого життя, але так і не дозволила за свого життя надрукувати.

Я вже не раз писав, що Катерина II була розумною й освіченою людиною свого часу. Але в нашому випадку зі «Словом», мені здається, вона діяла інтуїтивно, розуміючи, що геніальному авторові, київському русичу, який смертельно ненавидів її попередників, довіряти не можна. Бо саме вона, Катерина II, наприкінці XVIII століття і відстоювала інтереси тієї далекої Хинови. Вона розуміла: небезпека ховалася в кожному слові геніального твору. Тому й зволікала, перечитувала, виправляла, редагувала, вичікувала. Боялася свідка минувшини.

О. І. Мусін–Пушкін у запалі гонитви за славою першовідкривача «Слова о полку Ігоревім» забув про звичайну обережність. І таємне стало явним.

Працюючи над книгою «Країна Моксель» багато років, я завжди хотів доторкнутися до старовинних історичних оригіналів, до тих безпосередніх носіїв істини, які московська історіографія старанно приховувала, оминала або відверто фальшувала.

Ще в дев’яності роки в Алма–Аті мені доводилося контактувати з італійцями, німцями, росіянами тощо, які були переконані, що оригінали доповідей Іоана де Плано Карпіні Папі Інокентію IV і Вільгельма де Рубрука королю Франції Людовикові IX, напевне, збереглися. Тому що вони є настільки величними реліквіями, що зникнути безслідно не могли. Особливо коли йшлося про доповідь Плано Карпіні.

Московські царі та їх прислужники ніколи не мали доступу до бібліотек і сховищ римського Первосвященика, в той час як у Франції московити практично завжди почувалися вільно і скуповували, а іноді й крали все, що душі завгодно. Тому я здійснив кілька спроб дістати у свої руки копію оригіналу доповіді Іоанна де Плано Карпіні, маючи намір звірити його текст із текстом виданої Катериною II книги «Історія Монгалів, названих нами Татарами».

Можливо, мої зусилля були не настільки старанні та наполегливі на початку роботи, але в Києві з часом з’явився просвіток. Мені вдалося познайомитися з великими умами України, а з деким із них навіть близько зійтися. Серед них Борис Іванович Яценко — геніальний на мою думку, вчений; Андрій Михайлович Нечитайло — людина, без сумніву, блискучого розуму; Василь Васильович Яременко — людина дуже оригінального мислення і надзвичайного працелюбства, та інші. Коли я попросив професора Яременка посприяти мені дістати копію оригіналу праці Плано Карпіні, виявилося, що він має вихід на Рим. Таким чином, на початку серпня 2006 року книга, за якою працю великого мандрівника вивчають в університетах Італії, опинилася у професора В. В. Яременка. Звичайно, з книгою був ознайомлений я як автор ідеї порівняння текстів: латинського (1246 року) і катерининського (російського, 1795 року).

Згодом професор передав мені зроблену на ксероксі копію книги досліджень доповіді Іоана де Плано Карпіні, авторства італійського професора Енріко Менесто і його колег. Але моя радість була передчасною. В книзі не виявилося оригіналу тексту доповіді Плано Карпіні. Потрібно було продовжити пошуки в цьому напрямі.

Свого часу професор Б. І. Яценко дуже делікатно та ввічливо дорікнув мені за перебільшення ролі Катерини II у фальсифікації російської історії: мовляв, вона справді доклала свого розуму і своїх зусиль до цієї брудної роботи, але не була головною дійовою особою. В ті роки я не міг звернутися до великого свідка XIII століття — Плано Карпіні. Якщо мені не вдасться це здійснити, пропоную молодим ученим виконати це завдання.