Выбери любимый жанр

Моксель, або Московія. Книга трейтя - Білінський Володимир Броніславович - Страница 5

Перейти на страницу:

Изменить размер шрифта:

Ось так «блискуче» працювала імператриця над «творенням історії» і зачисткою слідів фальшування.

Однак треба віддати належне і її попередникам. Особливо Петру І. Саме він запровадив практику знаменитих «описів–реєстрів» архівних матеріалів з метою їх вилучення. Звернімося до тієї ж таки Ростовської єпархії.

Офіційні описи церковної літератури у монастирях та церквах почалися за указом Петра І з 1701 року. А далі — тривали все за новими й новими указами чи то безпосередньо царів, чи то Синоду. Як засвідчила історик І. М. Моісеєва, переписи у монастирях Ростовського Архиєрейського Дому відбувались у 1701, 1709, 1735, 1776, 1778, 1787, 1788, 1791 роках, а в окремих монастирях — і в інші роки. Вже після першого перепису 1701 року почалося вилучення історичних джерел із монастирських архівів, інколи — дочиста. Митрополит Ростовський (Д. Туптало) у листі до графа Строганова у 1707 році засвідчив: після перепису 1701 року, за указом царя, «всі літописні книги взяті суть до Москви» [16, с. 71].

Саме за указом Петра І в 1701 році у Московії було створено «Государеву Комісію» під керівництвом боярина І. О. Мусіна–Пушкіна для повсюдного вилучення «старовинних рукописних книг на Печатний двір» [17, с. 550].

Так відбувалася «зачистка» старовинного історичного матеріалу для створення «чистого простору» під московську фальсифікацію. Цікаво відзначити, що в цій огидній процедурі брали участь два покоління роду Мусіних–Пушкіних: батько, боярин Іван Мусін–Пушкін, а пізніше, за Катерини II, його син Олексій Мусін–Пушкін. Така от собі династія фальсифікаторів історії Московії. Але ж існувала ще й царська, романовська, династія брехунів від історії.

Особливо ретельно контролювалося вилучення українських писемних джерел. Вони несли найбільшу небезпеку для московської брехні про слов’янське походження Московії та її входження до складу Великого Київського князівства. Тому «чистка» українських монастирів, церков, установ відбувалася під безпосереднім контролем царських намісників.

Наведу лише два найбільш характерні приклади. Незважаючи на вилучення старовинних літописів за описами 1701 та 1709 років, 20 грудня 1720 року Петро І видав указ, який зобов’язав київського губернатора Голіцина особисто проконтролювати нове вилучення всіх старовинних грамот, літописів та книг зі всіх монастирів України. Губернатор виконав царський указ із величезною ретельністю та старанням, бо знав, що в 1716 році, за ініціативою Петра І та під його особистим контролем, було скомпільовано (сфальшовано) так званий Кенігсберзький (Радзивилівський) «загальноросійський літописний звід», копію якого буцімто в 1716 році цар зняв і привіз із Кенігсберга. Нижче ми приділимо увагу цьому «загальноросійському літописному зводу», бо це була чистої води московська фальсифікація. До речі, здійснена у відверто нахабній формі.

Ще кращим наочним прикладом відвертої «зачистки» історичного минулого української історії став факт вилучення Литовської метрики, тобто архіву Великого Литовсько–Руського князівства, після так званого третього поділу Польщі 1795 року.

Навіть ВРЕ (третє видання) визнала величезну цінність матеріалів, зібраних у Литовській метриці. Послухаймо: «Документи Литовської) м(етрики) — джерело першорядної важливості з історії Литви, а також Білорусії, України і… земель, які довгий час входили до складу Литовської) д(ержави). Документи Литовської) метрики) оформлені у книги (близько 600)» [18, том 14, с. 530].

Весь цей дорогоцінний матеріал був вилучений Московією із захопленої Литви і під особистим наглядом царських посіпак доставлений до столиці імперії.

«Литовська метрика.., архів Великого князівства Литовського; зберігається в Центральному держ(авному) архіві стародавніх актів у Москві» [18, том 14, с. 530].

Є книги з цього скарбу, до яких доступ заборонено й досі. Дуже боїться московська влада розсекретити чужий, викрадений архівний матеріал. І на законні прохання незалежної Литовської держави повернути литовську власність не реагує. Сподіваюся, читачі розуміють — чому?

Скажу ще одну, для багатьох людей, можливо, неймовірну новину: Московія в 1736 році, за заповітом Петра І, навіть провела війну із Кримським ханством, щоб вилучити з ханської бібліотеки старовинні й більш нові писемні джерела, які ганьблять Московію та її правителів. Командував цим безславним походом 1736 року генерал–фельдмаршал Бурхард Крістоф Мініх, який втратив майже половину своєї армії, тобто близько сорока тисяч солдатів. Здавалося б, за провальну воєнну операцію Мініха належало б покарати й усунути від подальшого керівництва армією, однак цього не сталося. Здогадуєтеся, чому? Бо армія виконала своє головне завдання: спалила ханське книгосховище старовинних золотоординських документів, де йшлося про московських князів, які присягали на вірність ханам. Пам’ятаєте знамениті Шертні (Клятвені) грамоти?

Бурхарду Мініху за операцію імператриця Анна подарувала інкрустовану золотом і діамантами шпагу та землю в Україні.

Навіть багато російських істориків донині не розуміють мети походу Мініха 1736 року. Осуджувала Мініха за провал і російська знать тридцятих років XVIII століття, пропонуючи імператриці усунути генерал–фельдмаршала від командування армією. Вони не знали про головну мету воєнної операції, тому й сприймали її як невдачу.

Іншої думки була імператриця.

Оскільки неможливо пояснити московську історичну брехню в одному викладі, ми до цього матеріалу ще повернемося. Повірте, ця історична істина цілком достовірна і підтверджена документами.

І щоб закінчити з діяльністю Мусіна–Пушкіна із «зачистки» «інших історичних пам’яток про все, що стосується Російської історії», розповім майже анекдотичний випадок, який стався у його практиці. В архівах зберігся лист російського бібліографа Василя Степановича Сопикова (1765–1818) від 5 грудня 1813 року, якого він написав до свого доброго знайомого, археографа–історика Костянтина Федоровича Калайдовича (1792–1832), де розповів про те що «в 1791 році він продав графу 37 книг журналу про справи Петра Великого, але наступного року перекупив їх назад. О. І. Мусін–Пушкін продав журнал за 300 p.: але, як засвідчив B. C. Сопиков, «потрібні і важливі замітки, що були в ньому, графом Пушкіним всі були вже вирвані…» [5, с. 137].

Ось такий член катерининської «Комісії», знаменитий Мусін–Пушкін, який купував дешево, бо платив державні гроші від імені Синоду, і перепродував, по суті, макулатуру втридорога. У нашому випадку йдеться не про колекціонера російської старовини, а про звичайного лихваря, який діяв під прикриттям імператриці та наживався на оборудках. Подібних випадків можна наводити багато.

Назву ще деяких членів знаменитої катерининської «Комісії». Ось вони—великі московські фальсифікатори історії:

Іван Микитович Болтін (1735–1792);

Іван Перфилович Єлагін (1725–1794);

Іван Іванович Лепехін (1740–1802);

Микола Миколайович Бантиш–Каменський (1737- 1814);

Олексій Федорович Малиновський (1762–1840);

Олександр Васильович Храповицький (1741–1801).

Можливо, до «Комісії» належав ще хтось. Судити про це сьогодні важко, адже, як ми пам’ятаємо, її робота була засекречена. Швидше за все, навіть самі члени катерининської «Комісії», за винятком О. І. Мусіна–Пушкіна,

О. В. Храповицького і, звичайно, А. П. Шувалова, не знали, чим займалися їхні компаньйони. Кожен виконував свою справу і зайвого не базікав.

Пропоную придивитися, чим займалися ці люди з 1783 до 1792 року і далі, до самої смерті Катерини II, тобто до кінця 1796 року.

Робота членів катерининської «Комісії» була суворо регламентована і перебувала під постійним особистим контролем графа Андрія Петровича Шувалова. Зауважимо, що праця окремих груп «Комісії» не перетиналася і в робочий контакт вони не входили, хоча, цілком очевидно, могли мати точки дотику. Думаю, що навіть члени «Комісії», за винятком Мусіна–Пушкіна, не знали і не здогадувалися, якою грандіозною справою фальсифікації вони займалися. І тут немає нічого дивного. Адже, якщо уважно придивитися, то виявиться, що всі члени «Комісії» народилися вже у післяпетровські часи і знали свою державу як Російську, а не Московську. На той час уже панувала московська шовіністична думка про «первинність» Московії, про її «велич», «богообраність», про «третій Рим». Тому немає нічого дивного в тому, що люди, які працювали над укріпленням облудної концепції, в ура–патріотичному запалі не вбачали у своїй роботі нічого неприродного. А історію своєї країни сприймали як похідну від Великого Київського князівства. Адже Петро І ще в 1716 році, «знявши» так звану копію Радзивилівського літопису, штучно «причепив» до «Повісті минулих літ» шматок історичного буття ростово–суздальської землі, тобто період з 1137 (1132) до 1206 року, а простіше кажучи, об’єднав у так званому «загальноросійському літописному зводі» київську землю із землею країни Моксель, хоч вони нічого спільного не мали. Ми це питання вивчимо окремим розділом.