Выбери любимый жанр

Моксель, або Московія. Книга трейтя - Білінський Володимир Броніславович - Страница 64

Перейти на страницу:

Изменить размер шрифта:

«Відновивши спокій всередині його (Московського улусу. — В. Б.), він насамперед дав Митрополита Росії (Московії. — В. Б.), якого ми вісім років ре мали через роздори Константинопольського Духівництва (Флорентійська унія 1439 року. — В. Б.) і через власні наші заворушення… Посвятили Іону в Митрополити… Обрання Митрополита (Іони. — В. Б.) було тоді найвищою державною справою, він служив Великому Князеві головним засобом для приборкання інших князів… Папа Пій II… Буллою (в 1458 році) оголосив Іону злочестивим сином, відступником та ін.» [41, том V, с. 173–174].

Митрополит Іона став першим неканонічно обраним владикою Московської православної церкви, через що і став служити не Богові і людям, а ханові Махмутеку і його протеже — Московському князеві, ставши «головною зброєю для приборкання інших князів». Одночасно він порушив церковні присяги попереднього московського Митрополита Ісидора, який брав участь у Флорентійському соборі й підписав від імені Московії знамениту унію.

У 1441 році, за велінням хана Мухаммеда, Ісидора було вигнано з митрополії, а за вказівкою хана Махмутека в 1448 році, наприкінці «Шем’якиного заколоту», на митрополію посаджено Іону.

Щоб не залишалося ні найменшого сумніву, що Іона зайняв митрополичу кафедру за повелінням Великого хана Чингісида, послухайте професора В. В. Григор’єва:

«Коли ж завівся у ханів цей звичай затверджувати митрополитів у їхньому сані?… Можна… вважати, що право затверджувати митрополитів привласнено було собі ханами разом із правом повного панування над Росією, тобто за Батия» [37, с. 84].

Цьому є свідчення й у цитованому раніше мною ярлику Менгу–Тимура, де виразно сказано: «…І як перші царі їх подарували, і ми, Богу молячись, їхніх грамот не уневажнюємо, а по тому ж даруємо» [37, с. 85].

Великий хан Менгу–Тимур ішов шляхом своїх попередників: Батия, Сартака й Берке.

Що ж до імені Тайдула — теж усе зрозуміло. Дружина хана Джанібека, який правив Золотою Ордою в 1342–1357 роках, не могла видати ярлик митрополитові Іоні в 1448 році. Це очевидно. Ось чому професор В. В. Григор’єв дав пояснення і з цього питання. Послухаймо:

«Найімовірніше було б припустити, що Іона, якому дано ярлик, є Іона святий (про нього йдеться. — В. Б.), але що Тайдула, яка дала йому цей (ярлик), не одна й та сама особа, що Тайдула, дружина Джанібекова, а дружина якогось пізнішого хана Золотоординського» [37, с. 74].

Професор говорить про це як про припущення. Однак увесь викладений матеріал підтверджує саме цю думку.

Російська історіографія робила й робить усе, щоби спростувати факт видання ярлика митрополитові Іоні в 1448 році. Саме його існування в 1448 році ставить на російській історії жирний хрест.

Тому?то й метушаться московити.

Вивчивши обширний матеріал про залежність Московського улусу від центральної влади Золотої Орди, ми не можемо на цьому закінчити дослідження. Воно буде неповним, тому що не дасть завершеної картини того, як виглядала Російська православна церква в період з 1238 до 1502 року.

І в цьому питанні слід припинити велику московську брехню про так звану «єдину Київську митрополію» і «єдиного Київського митрополита Південної та Північної Росії». Московити й у це питання запустили багато «доважків брехні» — з далекосяжною метою.

Отже, як виглядали справи з Київською митрополією і її митрополитом з 1238 до 1502 року?

Під час навали хана Батия на Київ в 1240 році загинув при штурмі міста митрополит Йосиф, якого незадовго перед тим прислали на митрополичу кафедру з Константинополя. До речі, про митрополита Йосифа згадує «Академічний загальноросійський літописний звід». Цей літопис ще названо Суздальським, або Московсько–Академічним, і він є компіляцією з Радзивилівського та Софійського першого літописів. Тобто він міг з’явитися в Російській імперії після 1716 року.

Цікаво, що професор В. В. Григор’єв, про якого ми говорили вище, уточнив це питання. Послухаймо:

«Вдруге ярлики побачили світ у так званому «Суздальському літописі», виданому М. О. Львовим у С. — Петербурзі в 1792 році» [37, с. IV].

А оскільки М. О. Львов у 1792 році видав лише один, так званий «Львовський літописний звід», то цілком зрозуміло, що Московсько–Академічний літопис становить частину Львовського. Тому що Львовський літопис доведений до 1560 року, а Суздальський — до 1418 року.

Як вам подобаються ці маніпуляції з загальноросійськими літописними зводами?

І хоча ми дещо відхилилися від церковно–релігійної теми, однак, думаю, читачі не образяться на автора. Саме так пізнається процес московської фальсифікації.

Я не вивчав детально процес взаємопоходження одного літопису з іншого. Тому пропоную зацікавленим здійснити подібне дослідження, оголивши московську облуду й у цьому питанні.

Першим митрополитом Золотої Орди став знаменитий Кирило. До речі, Іпатіївський літопис, доведений до 1292 року, чомусь востаннє згадує митрополита в 1246 році. А далі — як відрізало. Мовчить щодо митрополитів аж 46 років.

Згадаймо: останню частину Іпатіївського літопису становить Галицько–Волинський літопис, який «просто долучений до Київського літопису» [65, с. VII].

Отже, споконвічна Русь від 1246 до 1292 року нічого не знає про те, де перебуває і що робить її митрополит. Дуже дивно. Тим більше, що митрополит займав кафедру до 1280 року. Саме йому видав ярлик Менгу–Тимур в 1267 році, і цей ярлик опублікований.

Видаючи в 1989році «Літопис руський» (за Іпатіївським списком), у Києві розуміли всю безглуздість ситуації, тому підкинули і свою дещицю брехні, щоб підіграти Москві. Послухайте: «Митрополити Київські:…Кирило (Курило) II… з осені 1250 сидів у Суздалі» [65, с. 523].

Як він туди потрапив? Що робив серед нехристів? Мовчить літопис.

Про другого митрополита Київського — Максима, який зайняв престол у 1283 році, Іпатіївський літопис узагалі не згадує. Як вам це? Адже писали літописи переважно ченці і повсюдно згадували усіх єпископів.

Ось вона, брехня, яка помітна неозброєним оком. Дуже вже квапився М. М. Карамзін у 1809 році в пошуках Іпатіївського літопису. Навіть я, не фахівець, читаючи Іпатіївський літопис (Руський літопис), знаходжу в тексті явно підроблені вставки XVIII століття.

Пропоную послухати й проаналізувати матеріали російських видань XIX століття. От що писав «Російський Біографічний словник» в 1897 році про митрополита Кирила:

«Кирило II, митрополит київський,… помер 9 листопада 1280 року, кафедру митрополії Київської він зайняв у 1240 р„ після страшного розгрому, завданого Русі татарами; де і в якому званні діяв він перед тим, зовсім не відомо… В 1246 р. Данило (князь Русі. — В. Б.), одержавши підтвердження ханом своєї князівської влади, відправив Кирила до Царгорода для затверждення його патріархом. Подорож Кирила тривала досить довго… Коли він вернувся в Русь — невідомо; у літописі він згадується тільки в 1250 р., з нагоди його поїздки до Чернігова, Рязані та суздальської землі… Місцем свого перебування він обрав Володимир, де й переважно жив, зберігаючи, однак, титул митрополита київського. Близько 27 р. прожив він у Володимирі… йому вдалося заслужити в татар довір’я, і з цього ж часу починається покровительське ставлення завойовників Русі до російського (православного. — В. Б.) духовенства; в ярлику, що дійшов до нас, хана Менгу–Тимура, виданому Кирилові в 1267 р., згадується, що йому вже й раніше дані були подібні грамоти; уже в 1261 р. Кирило встиг випросити в хана дозвіл заснувати православну єпархію в Сараї, де постійно жило багато… (православних. — В. Б.) людей; єпископом туди був поставлений Митрофан. В 1274 р. Кирило… переїхав до Києва… Помер він у Переяславлі суздальському; тіло його перевезене було до Києва і поховане в Софійськім соборі» [97, с. 664].

Повна неузгодженість між думками видавців Києва (1989 рік) і Санкт–Петербурга (1897 рік)!