Москва Ординська - Білінський Володимир Броніславович - Страница 5
- Предыдущая
- 5/69
- Следующая
«Переходячи… до дослідження язичницьких цвинтарів другої епохи, ми бачимо, що і з припиненням обряду спалення кількість могил із християнськими предметами не збільшується… На великому язичницькому цвинтарі біля села Матвійщево, що становить 123 кургани із самими лише похованими тілами, знайшли тільки дві могили з християнськими предметами» [4, с. 65].
Ворожість переважної більшості фінських племен до християнської релігії на початку її поширення, а це середина XII століття, була надзвичайно високою.
Однак християнській релігії вдалося закріпитись серед фінських племен землі московитів завдяки двом основним факторам. Перший — жорстка підтримка християнства спочатку князівською, а потім ханською владою; другий — вимушений перехід християнства у фінських землях до «двовір’я».
Професор Московської духовної академії В. О. Ключевський (1841—1911) зазначав:
«Боги обох племен поділилися між собою полюбовно: фінські боги сіли нижче — у безодні, руські вище — на небі, і так поділившись, вони довго жили дружньо між собою, не заважаючи одне одному, навіть шануючи одне одного. Фінські боги безодні зведені були у християнське звання бісів і під покривом цього звання одержали місце в… християнському культі, зрусифікувались, втратили… свій іноплемінний фінський характер» [7, с. 51].
Те саме відбувалося і з фінськими племенами на теренах московської землі. Приймаючи християнську віру, вони автоматично «…втратили… свій іноплемінний фінський характер» і стали, на думку російських істориків, «великоросами».
Правда, до XVIII століття їх із невідомих причин величали чомусь московитами.
Надзвичайно цікавий історичний феномен!
Завдяки «двовір’ю», коли стара язичницька віра повністю не відкидалась, а пов’язувалась із вищою, небесною, стало можливо, крок за кроком, навернути частину фінських племен до християнства. Цілком зрозуміло, що церква у такому випадку не могла забороняти мерянам (фінам) ховати своїх батьків на старих кладовищах. Ось чому на всіх цвинтарях московитів ми спостерігаємо цілковиту спадковість поколінь, незважаючи на язичницьку чи християнську релігію.
Лише один і той же народ, що проживав сотні років на своїй споконвічній землі, міг зберігати таку спадковість. Прийшлий народ використовувати чужі, язичницькі кладовища не став би. Про це свідчить історія як європейських, так і азійських народів.
* * *
У читачів, ймовірно, неодноразово виникало питання: як же так сталося, що російські історики пропустили такий страшний удар, якого завдав їхній історіографії своїми археологічними роботами О. С. Уваров? І не лише він, бо працювало чимало інших археологів і антропологів.
Зверніть увагу: всі найбільші удари по московській історії щодо слов’янського походження московитів були завдані у другій половині XIX століття. Основними напрямами цих ударів стали дослідження з археології та антропології, а також вивчення давнього побуту і звичаїв московитів. Дослідження повністю заперечували «висновки великоросів». Вони свідчили про разючу відмінність етносу Подніпров’я від етносу межиріччя Оки і Волги. Словесна полова відсівалася навіть від легесенького подуву вітерця фактологічних джерел.
Треба зазначити: жорстока суперечка між прихильниками норманської теорії походження Русі та прихильниками чисто слов’янського її походження, що спалахнула на початку другої половини XVIII століття, майже повністю згасла в період царювання Катерини II. Тоді подібна суперечка була недоречна. Бо сама присутність німецької пані (майже норманки) на російському престолі знімала всі питання. Та й Катерина II, особисто втрутившись в історіографію, «переважно Росії», поставила «остаточні крапки» в історії Московської держави. Так, до початку XIX століття був установлений консенсус між норманістами і слов’янофілами. Тобто була надана можливість у межах дозволеного «загальноросійськими літописними зводами» вести будь-які дослідження в археологічному, антропологічному, історичному та інших напрямах. Основною умовою подібних досліджень було збереження статус-кво катерининської концепції побудови російської держави, походження панівної династії та становлення московитів як народу. А відповідно до катерининської концепції, народів, які створили «єдину Русь», було багато. Тут і слов’яни, і чудь, і меря, і весь, і мурома й т. д. Ясна річ, згідно з концепцією, слов’яни були головними і їм дозволялася міграція в будь-якому напрямку. До речі, тим же фінським племенам заборонялися будь-які утиски слов’ян, а вони могли бути «витиснуті слов’янами» зі своєї обителі подалі на схід і північ. Усе до банальності просто. Якщо зазирнути у будь-яку працю О. С. Уварова, Д. О. Корсакова, П. С. Савельєва, А. П. Богданова, О. О. Шахматова, переконаємося, що видатні вчені ніде не суперечили катерининській (романовській) концепції. Вони скрізь розповідали про «перетікання слов’ян», «перевагу слов’ян», «слов’янське минуле» тощо. Однак подавали сотні, тисячі незаперечних фактів, які повністю відмітали подібні твердження.
Якщо відкриємо старі російські енциклопедичні словники, то побачимо, що навіть на початку XX століття московська археологія прихильно сприймала роботу науковця:
«Уваров Олексій Сергійович (1828—1884) — відомий археолог… Першою ж працею своєю гр. Уваров здобув визначне місце серед наших дослідників…
У 1851 р. він… вирушає на розкопки у давнє князівство Суздальське… На підставі цих розкопок він написав “Меряни та їхній побут за курганними розкопками…”. У 1864 р. у Москві відкривається Московське археологічне товариство, граф Уваров… займає в новому товаристві посаду голови, яка й залишилася беззмінно за ним аж до його смерті. Одноголосно обраний, Уваров виголосив промову, в якій намітив той шлях, що так блискуче був подоланий згодом Московським археологічним товариством під його керівництвом… З його ініціативи було створено посібник для розкопок курганів та для їх дослідження. За його пропозицією проведено дослідження курганів кривичів, городищ жителів півночі та старожитностей тверської Карелії…» [38, т. 34, с. 418-419].
На початку XX століття авторитет О. С. Уварова і його досліджень «колиски Великоросії— Мерського стану» залишався беззаперечний і непохитний. Але вже в той час були люди, які бачили повну невідповідність між «загальноросійськими літописними зводами», які утверджували «слов’янське минуле» Московії, і дослідженнями археолога О. С. Уварова.
Першим із «великоросів», хто відкрито почав спростовувати археологічні дослідження графа О. С. Уварова, став О. А. Спіцин, який ще донедавна був його прихильником. У своїй праці «Володимирські кургани», опублікованій у збірнику «Вісті Імператорської Археологічної комісії» (15-й вип., 1905) він так пояснив своє неприйняття археологічних праць О. С. Уварова: «Висновки ж гр. Уварова та усілякі його узагальнення нас уже не можуть задовольняти» [5, с. 89].
Багато років археологічні праці О. С. Уварова були авторитетними й безперечними. О. А. Спіцин поставив їх під сумнів. І якби подібну думку висловив практикуючий археолог, який багато чого бачив на своєму віку і сам попрацював на ростовсько-суздальському археологічному полі. Але ж ні, заперечувати роботи археолога О. С. Уварова взявся звичайний російський клерк.
До речі, ті ж російські енциклопедичні словники до початку XX століття нічого не знали про Спіцина Олександра Андрійовича. По суті, лише Велика Радянська Енциклопедія вивищувала О. А. Спіцина та повністю заперечувала О. С. Уварова. І від одного видання Енциклопедії до наступного — усе більш затято. В останньому, третьому, О. А. Спіцина уже подано як «видатного археолога». Такі метаморфози відбувалися в російській науці!
Візьмемо ВРЕ (друге видання): «Спіцин Олександр Андрійович (1858—1931) — радянський археолог (визнали своїм!—В.Б.). Народився в м. Яранську колишньої В’ятської губернії. Після закінчення Петербурзького університету (1882) працював учителем історії у В’ятці (отоді й виявив невідповідність робіт О. С. Уварова «загальноросійським літописним зводам».—В.Б.)… Переїхавши в Петербург, Спіцин з 1891 р. взяв активну участь у роботі Археологічної комісії, піднявши значення слов’яно-російської археології (через що й став «видатним радянським археологом».—В.Б.)… З 1929 р. — член-кореспондент Академії наук СРСР… Спіцин мало займався розкопками, зосередивши свої сили на вивченні та виданні різних археологічних матеріалів. Спіцин одним із перших почав здійснювати поєднання археології та історії» [39, т. 40, с. 313].
- Предыдущая
- 5/69
- Следующая
