Выбери любимый жанр

Москва Ординська. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович - Страница 31

Перейти на страницу:

Изменить размер шрифта:

А от уже князь Василь І похований під іншою тамгою. Послухаємо професора А. В. Пушкарьова:

«И, наконец, самые старые могильные плиты в подклети Архангельского собора — усыпальнице великих князей Московских и Русских царей — тоже с такой (вилообразной. — В. Б.) тамгой… это позволяет сделать вывод, что каракереи (или род, имеющий такую же тамгу) — первичное население Москвы и окрестностей (одночасно з родом дулатів. — В. Б.)» [42].

Згадаємо: монети, карбовані у Москві з 1392 року, мали «изображение воина на одной стороне», а печатка так званого Василя І мала теж воїна і теж «на одной стороне».

Професор А. В. Пушкарьов навіть навів цю «печать Василия І на рисунке 17».

Знищивши у 1392 році Дмитрія, так званого Донського, хан Тохтамиш з того ж року прихопив Московський улус, переніс до Москви свою столицю та почав там карбувати грошові знаки Золотої Орди.

Цікаво, що: «Впервые прозвище “Донской” у Дмитрия Ивановича появляется… в Степенной книге. Очевидно, незадолго… и сложился миф о Куликовской битве. Сложился, вернее его сложили, скорее всего, в политических целях и явно с участием церкви» [42].

Том 24.1 Великої Радянської Енциклопедії, на сторінці 490 пояснює: «“Степенная книга…” составлена по инициативе митрополита Макария духовником Ивана IV Васильевича Грозного Андреем (будущий митрополит Афанасий) между 1560 и 1563… “С(тепенная) к(нига)” связывает происхождение царствующего рода с римским имп(ератором) Августом, наследниками к(оторого) объявлялись киевские, а затем владимирские и московские князья…» [2, 24.1, с. 490].

Брехали в Москві потужно, щоби обожествити своїх царів–Чингісидів. Відомо ж, що імператор Август «Божого роду».

Отак потомок Чингісхана — Тохтамиш у московській історіографії став Василем І.

Тепер стає зрозуміло, чому в хана Тохтамиша були однакові прапори, тамга і печатки з так званим Василем І — сином московського князя Дмитрія Донського. Крім цього є кілька дотичних доказів московської брехні про Куликовську битву, Дмитрія Донського, Василя І, Тохтамиша і похід на Москву 1382 року. Ці події пов’язані одним ланцюгом.

Перше. Як писав професор М. Г. Сафаргалієв, після поразки 1395 року (про битву 1395 року ми ще говоритимемо) «Тохтамыш ушел в сторону Булгар —в землю русских» [14, с. 154].

Професор цитує арабських істориків із збірника В. Г. Тизенгаузена «Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Извлечения из сочиненений арабских». Тобто арабські історики чітко визначили, куди відійшов хан Тохтамиш: він повернувся до свого улусу. Інші вигадки та домисли в цьому питанні — марні.

Друге. В історичній науці повністю відсутній матеріал про діяльність Тохтамиша з 1399 до 1405 року. А поданий матеріал за 1396–1398 роки — суперечливий і не відповідає дійсності. Послухаємо М. Г. Сафаргалієва: «Военный союз Тохтамыша с Тимуром против Эдигея не мог быть заключен в феврале 1405 года — перед походом Тимура в Китай. Этот союз, бесспорно, возник гораздо раньше, но когда именно, установить по источникам невозможно. Источники, рисующие нам деятельность Тохтамыша в 1399–1405 гг. до нас не дошли» [14, с. 181].

Трете. Сучасний московський історикА. Л. Юрганов у своїй праці «У истоков деспотизма» досить чітко зазначив, що в 1378 році «Всех…тех, кто причастен был к “общестию и хулению” — митрополит Киприан отлучил от церкви и проклял: анафема касалась прежде всего Дмитрия Ивановича и его бояр» [80, с. 63].

Отже Дмитрій, так званий Донський, був відлучений від церкви та проклятий у 1378 році, напередодні Куликовської битви. Повернувся Кипріан до Москви уже по смерті Дмитрія. Хоча російська історична наука ті події висвітлює по–іншому.

Митрополит Кипріан зміг приїхати з Києва до Москви тільки після страти ханом Тохтамишем зрадника Сарихозю, він же — Дмитрій Донський. Що могло відбутися за добрих стосунків Великого Русько–Литовського князя Вітовта та польського короля Ягайла з ханом Тохтамишем.

Як бачимо, всі події до дрібниць взаємопов’язані. Тому «как это ни парадоксально, Дмитрий Донской не был (до 1988 г.) канонизирован русской церковью, несмотря на нимб, панегирики хронистов и последующую счастливую судьбу неканонизированного “святого”. Почему? Вопрос этот непростой, и в науке нет пока однозначного ответа» [80, с. 61].

Можна зрозуміти чому Дмитрія Донського не канонізували до 1988 року. Перед канонізацією з Дмитрія необхідно було зняти анафему. Що означало — провести привселюдний процес. Чого церква не могла зробити за царату, боялася розголосу правди. Лише, коли конала російська радянська імперія, за зачиненими московськими дверима під тиском провели це дійство тишком–нишком комуністи.

Таким чином із 1392 року в Московському улусі Золотої Орди змінилася династія Чингісидів: замість династії хана Берке до влади прийшла династія його молодшого брата хана Тука–Тимура.

У наведеному вище ярлику хана Тохтамиша до Ягайла (1392 рік), пропущене одне речення, тому що в перекладі Казим–Бека воно спотворене. Не будемо робити детальне пояснення з цього приводу — кожен російський професор, де міг, вкидав «доважок брехні». Наводимо те пропущене речення із ярлика в перекладі професора Санкт–Петербурзького університету І. М. Березіна (1818–1896):

«З підданих Нам волостей, зібравши виходи, вручи послам, які йдуть для доправлення до скарбниці» [92, с. 51].

З цього можна зробити висновок, що на 1392 рік частина території Золотої Орди знаходилася під управлінням Литовсько–Руської держави, але продовжувала сплачувати податки до казни Золотої Орди.

Ось як це засвідчив M. М. Карамзін: «…Великий князь сам поехал к нему (Вітовту. — В. Б.) в Смоленск, где среди веселых пиров наружного дружелюбия они утвердили границы своих владений. В сие время уже почти вся древняя земля Вятичей (нынешняя Орловская Губерния с частью Калужской и Тульской) принадлежала Литве: Карачев, Мценск, Белев с другими удельными городами.., которые волею и неволею поддались Витовту. Захватив Ржев и Великие Луки, властвуя от границ Псковских с одной стороны до Галиции и Молдавии, а с другой до берегов Оки…» [18, т. V, с. 85].

А уточнив та деталізував це питання Великий Литовсько–Руський князь Ольгерд у листі до Константинопольського Патріарха:

«Попри хресне цілування взяли (у мене. — В. Б.) міста Ржев, Жижку, Нудин, Осечень, Горишев, Рясну, Великі Луки, Кличень, Всилук, Волго, Козлово, Липицю… Хотен, Фомин Городок, Березуй, Калугу, Мценськ. А все міста, і всі їх узяли, і хрестного цілування не склали, і клятвених грамот не відіслали. І ми, того не стерпівши, самих їх заїхали, а як не виправляться щодо мене і нині терпіти не буду» [136, с. 148–152].

Пам’ятаємо, що князь Ольгерд помер 1377 року. Отже, захопив ті землі ще до 1377 року. І не личило би так відверто брехати з цього приводу ні М. М. Карамзіну, ні іншим російським історикам, бо, зрозуміло, що документи із архівів Константинопольських Патріархів поза підозрою.

Професор Л. М. Гумільов пішов дещо далі, визнавши: «Именно с Витовтом и договорился в 1395 г. Тохтамыш о разделе Московской Руси» [101, с. 188].

Тут Л. М. Гумільов поводиться з фактами, як циган із сонцем. Це його звичайна практика: наводити достовірні факти, але пов’язувати їх із чимось вигаданим. З цього приводу чудово висловився академік Д. С. Лихачов:

«…Л. М. Гумилев предлагает своим читателям увлекательный… опыт реконструкции русской истории IX–XIV вв. Это именно реконструкция, где многое раскрывается благодаря воображению ученого» [102, с. 13].

Із російської історичної науки можна користуватися тільки абсолютно достовірними фактами. Бо все інше стосується «воображения ученого».

Після 1392 року долю Московського улусу вирішував особисто хан Тохтамиш, що зайвий раз засвідчує відсутність на московському столі князів після 1392 року.