Выбери любимый жанр

Москва Ординська. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович - Страница 37

Перейти на страницу:

Изменить размер шрифта:

Просимо звернути увагу, що і цього разу Тохтамишовичі прийшли із «стран русских», тобто з Московського улусу. Не дивуймося такому перекладові московитами арабських та перських істориків. Вони де тільки могли, там приписували собі те ім’я. Треба завжди це мати на увазі.

Після Джалал–ад–діна на престолі Золотої Орди сиділи його рідні брати: Керим–Берди, Кепек–хан, Жаббар–Берди.

Треба розуміти, що цей відтинок часу Золотої Орди у російській історичній літературі майже повністю відсутній, а те, що наведено, в значній мірі перебрехано. Недаремно вигадали Куликовську битву, спалення Москви у 1382 році, князя Василя І та замовчали захоплення Москви у 1392 році, московського князя Тохтамиша тощо.

Професор М. Г. Сафаргалієв у часи хрущовської відлиги зумів написати:

«В истории Золотой Орды второе десятилетие XV в. имеет много пробелов. В русских летописях отсутствуют какие–либо данные, относящиеся к этим годам; нет их и в сочинениях восточных историков» [14, с. 190].

Отож усі чвари та протистояння братів хана Джалал–ад–діна швидше вигадки, ніж правда, щоби якомога більше понакидати «доважків брехні», а за ними приховати правду про Московський улус Орди та його князів (ханів).

За всі роки відновлення Московського улусу (1408–1432) у ньому не було постійного хана. Сини Тохтамиша після погрому Москви Едігеєм у 1408 році, коли були спалені практично всі міста улусу (князівства), а люди або винищені, або виведені Едігеєм до свого улусу в Заволжжя та в Зауралля, дуже рідко тримались у ньому. Хани постійно повертали до нього старих мешканців і різний православний люд, який захоплювали на півдні держави, та відбудовували спалені міста. У Московському улусі усі ті роки сидів, призначений ще ханом Джалал–ад–діном, баскак Булат. Його завданням і була відбудова улусу. А Джалал–ад–дін з братами навідувалися до родового улусу лише для перепочинку та відновлення сил.

Навіть у знаменитого М. М. Карамзіна є дещо спотворена згадка про Московського баскака Булата. Послухаємо:

«Миновало около шести лет после заключения юным Василием мира с дядею его, Юрием; условие решить спор о Великом Княжении судом Ханским… Они вместе прибыли в улус Баскака

Московского, Булата, друга Василиева и неприятеля Юриева» [18, том. V, с. 134–135].

Як бачимо, М. М. Карамзін визнав, що в Московському улусі у 1425–1433 роках правив ханський баскак Булат і саме до нього, до його улусу, в 1431 році приїхали на узгодження онук хана Тохтамиша Василь II та його дядько, один із молодших братів Джеалал–ад–діна — Юрій, тобто — православний. Та про це призначення поговоримо пізніше, коли прийде черга.

Цікаво, що ВРЕ (третє видання) фіксує смуту в Золотій Орді тільки у 1410–1412 роках. Послухаємо:

«Едигей, Идигу, Идику… эмир Белой Орды из племени мангыт… Во время смуты 1410–1412 Э(дигей) потерял власть в Орде и бежал в Хорезм, откуда его изгнал гератский хан Шахрух в 1414. Убит близ г. Сарайчика одним из сыновей Тохтамыша» [2, т. 9, с. 63].

Не будемо зайвий раз розповідати, навіщо російська історіографія вигадувала різні смути у Золотій Орді, принижуючи центральну владу держави, та вихваляючи своїх вигаданих московських князів. Це робилося цілеспрямовано і свідомо. А в конкретному випадку — аби відтягти смерть Едігея та прихід до влади останнього визначного Великого хана Золоті Орди — Улу–Мухаммеда. І не важливо, коли він прийшов до влади, чи у 1414–1415, чи у 1418–1419, чи у 1421 роках. Бо те, що він вчинив за свого царювання в Золотій Орді, до того не мало аналогій.

Перш ніж перейти до останнього хана Золотої Орди — Улу–Мухаммеда, варто звернути увагу на велику і доленосну для світової історії — Грюнвальдську битву. Російська історіографія й до цієї події вкинула багато «доважків брехні». Принизити чуже та похвалити своє, вигадане, це їхній давній метод.

До сьогоднішнього дня не існує остаточно узгодженого кількісного складу протиборчих сторін. Хоча більшість істориків погоджуються, що загальна кількість польсько–литовського війська була більшою за військо Тевтонського ордену.

Польський історик Длугош, який працював удругій половині XV століття, вважав, що польське військо також значно переважало литовське. Однак із Яном Длугашем та прихильниками його точки зору погодитись важко. І це ґрунтується ось на чому: складовою частиною війська Великого Литовського князівства була тьма (10 тисяч) золотоординського хана Джалал–ад–діна. Сучасні автори книги «Грюнвальдська битва — битва народів» навели такий факт:

«Наприкінці 1409 року Вітовт із Джалам–ад–діном прибули до Берестя, де зустрілися з Ягайлом і домовились про подальші дії» [146, с. 121].

Такі домовленості завжди закріплюються договором. І, зрозуміло, що Ягайло з Вітовтом не могли просити у хана Золотої Орди допомоги в 1–2 тисячі вершників. Це було би принизливо для всіх учасників домовленості. Отож розмова могла вестися про участь у битві хоча б однієї тьми хана.

Зауважмо, що після погрому Москви 1408 року у хана Джалал–ад–діна залишилось не менше 40 тисяч населення його ілів. Послухаємо російського професора:

«Впоследствии Джелал–ад–дин со своими татарами, которых по словам Длугоша, насчитывалось 40 тысяч, принимали участие в знаменитом Грюндвальдском сражении в 1410 году и содействовали разгрому ордена. Со своей стороны Витовт помог Джалал–ад–дину захватить Крым вскоре после битвы под Танненбергом (Грюнвальдом)» [14, с. 186].

Не треба забувати, що вся територія від Москви до Вязьми і Дорогобужа у ті часи, за свідченням хана Менглі–Гірея, також належала родам: ширинів, аргинів, баринів і кіпчаків. А саме туди після 1408 року відійшли роди Джалал–ад–діна. Згадаймо листи кримських ханів до московських князів.

Усе свідчить про участь однієї тьми татарського війська у Грюнвальдській битві. Навіть раптовий відхід з поля бою — звичайний тактичний маневр золотоординського війська. Пригадаймо битву на річці Калка у 1222 році.

У західноєвропейській історичній науці цей тактичний маневр втечі з поля бою називають — «татарським». Вчинити такий тактичний хід і не зазнати нищівних втрат могла тільки татарська тьма хана Джалал–ад–діна. Саме — тьма, десятитисячне з’єднання легкої татарської кінноти. Менша її кількість була би оточена і знищена протягом однієї години.

До цієї татарської військової одиниці не могли бути приєднані інші військові підрозділи — ні руські, ні литовські. Це аксіома, яка не потребує доказів у військових людей. Після годинного бою, а саме такий час легка татарська кіннота завдавала удар по лівому крилу війська Тевтонського ордену, злагоджено відійти з поля бою могла тільки вишколена військова одиниця. Саме такою і була тьма хана Джалал–ад–діна.

Коротко проаналізуємо причини та хід Грюнвальдської битви, щоби читачі володіли темою розмови.

Про причину війни між Польщею і Великим Литовсько–Руським князівством, з одного боку, та Тевтонським орденом, — з другого, повідомляє литовський професор Алфредас Бумблаускас: «…визнається, що основною причиною війни був конфлікт між Тевтонським орденом і ВКЛ щодо Жемайтії, до якого не міг прирівнятися ані конфлікт Польщі з Тевтонським орденом щодо Померанії, ані непорозуміння з Угорщиною щодо Червоної Русі» [146, с. 49].

Тобто, Тевтонський орден, приєднавши Жемайтію, виходив своїм східним кордоном на Лівонський орден. Військова ударна потуга католицизму на прибалтійських землях ставала домінуючою. І цей рух відбувався, незважаючи на те, що у 1385 році між Польщею та Великим Литовським князівством була підписана Кревська унія, «згідно з якою великий князь литовський Ягайло став королем Польщі. Однією з умов Кревської угоди була християнізація за католицьким обрядом язичницької частини Литви, розпочата 1387 року. Найголовнішими були політичні наслідки цієї акції — користь від хрещення проявилась невдовзі, коли 1395 року імператор священної Римської імперії, а 1403–го — і Папа Римський заборонили Тевтонському ордену воювати з новоохрещеною Литвою. Відтоді агресія Тевтонського ордену втратила ідеологічну мотивацію і не могла сподіватись на ефективну допомогу Заходу» [146, с.42].