Выбери любимый жанр

Москва Ординська. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович - Страница 56

Перейти на страницу:

Изменить размер шрифта:

М. М. Карамзін навіть повідомляв, що Касим на той час ще був живий, і саме його казанські роди татарів бажали бачити своїм царем.

Послухаємо емоції М. М. Карамзіна:

«Наконец Иоанн предпринял воинскими действиями рассеять свою печаль и возбудить в… (московитів. — В. Б.) дух бодрости. Царевич Касим… получил… на берегу Оки Мещерский городок, названный с того времени Касимовым, жил там в изобилии и спокойствии, имел сношения с Вельможами Казанскими и, тайно приглашенный ими свергнуть их нового Царя, Ибрагима, его пасынка, требовал войска от Иоанна, который с удовольствием видел случай присвоить себе власть над опасною Казанню… Касым указывал им путь и думал внезапно явиться под стенами Ибрагимовой столиці, но множественная рать Казанская, предводимая Царем, уже стояла на берегу Волги и принудила Московских Воевод идти назад» [18, т. VI, с. 221].

Цікаво зазначити, що в описі першого воєнного походу Москви та Касимова на Казань, головним подається Касимовський хан: він очолив похід, він наказав молодшому братові Якубу (Івану III) прислати допоміжне військо. Що московський князь беззаперечно й виконав.

У пізніших російських публікаціях Касимовську зверхність над Москвою, звичайно, прибрали. Вона вносила дисонанс у московські історичні вигадки: виявлялось, що «касимовський наймит» міг спокійно наказувати «московському господарю».

Тому уже в описі цього воєнного походу М. І. Шишкіна, читаємо:

«Касим, а с ним вместе и великий Князь Иван Васильевич III, довольный, как видно, случаем вмешаться в дела Казанския, пленились призывом. 14 сентября 1467 года, в день Воздвижения, царевич выступил против Казани во главе татар своих и в сопровождении сильнаго русскаго (московського. — В. Б.) войска… казанцы не допустили наших переправиться за Волгу и Касим с воеводами должен был идти назад» [96, с. 8–9].

Подаючи той самий матеріал, московський історик кінця XIX століття вилучив із тексту все те, що вказувало, хоч би натяком, на старійшинство Касимовського хана перед Московським князем.

Московська історіографія тому й не вказала про участь у поході Івана (Якуба), щоби не відкрити і його підпорядкованість Касимовському ханові.

Звичайно, московська історична наука не могла спинитися на казанському поході 1467 року, хоча й приписала його Касимовському хану.

Тому ще у часи М. М. Карамзіна вигадали продовження:

«Немедленно другая рать Московская (тепер уже без Касимовської, аби не ділитися славою. — В. Б.) с Князем Симеоном Романовичем пошла из Галича в Черемисскую землю (в нынешнюю Вятскую и Казанскую губернии) сквозь дремучие леса, уже наполненные снегом, и в самые жестокие морозы. Повеление государя и надежда обогатиться добычею дали воинам силу преодолеть все трудности. Более месяца шли они по лесным пустыням, не видя ни селений, ни пути пред собою; не люди, но звери жили еще на диких берегах Ветлуги, Усты, Кумы. Вступив в землю Черемисскую, изобильную хлебом и скотом — управляемую собственными Князьями, но подвластную Царю Казанскому —..; (московити. — В. Б.) истребили все, чего не могли взять в добычу, резали скот и людей, жгли не только селения, но бедных жителей, избирая любых в пленники. Наше право войны было… древнее, варварское, всякое злодейство в неприятельской стране считалось законным» [18, т. VI, с. 222].

Таку культуру, закони та право несли московити на чужі землі. Так було від XV–го по ХХ–те століттях. Так є в XXI столітті. За прикладом далеко ходити не треба — Чечня.

Хоча московити завжди «співали пісень», що на чужі землі несли: мир, злагоду та добробут.

А хто може заперечити? Після винищення місцевого населення настав мир, а для отих, що «резали скот и людей, жгли не только селения, но бедных жителей» — злагода і добробут. «Русский сапог», ступивши хоча б раз на чужу землю, — вважав її своею. Згадайте «пісню» Жириновського — сучасного «русского», який мріє помити свої «сапоги» в Індійському океані. По тому й океан стане «русским».

Знищення Новгорода (1471 рік)

Автор присвячує цьому страшному злочину Москви окремий розділ. До сьогоднішнього дня в московській історичній науці не існує серйозного обґрунтування походу московитів на Новгород у 1471 році. Головні мотиви: «Собирание земли русской» і «предательство Новгорода».

Прийшовши до влади у 1462 році, Іван III вирішив триматися Кримського ханства. Москва з Кримом постійно обмінювались посольськими делегаціями. Московський князь добровільно визнав Кримського хана Царем і добросовісно сплачував левову частку колишньої золотоординської данини Криму. Цей стратегічний напрям дружби був обраний вимушено. Саме в ті роки відбулася переорієнтація кримської політики із Литовсько–Руської держави на Оттаманську Порту (Османську імперію). А з 1475 року Кримське ханство стало звичайним васалом Османської імперії.

Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) пише:

«К 40–м гг. 15 в. турки — османы возобновили экспансию на Балканах. Султан Мурад II (правил в 1421–1451) в 1444 и 1448 разбил т(ак), н(азываемые) крестоносные армии, пытавшиеся остановить движение турок, а его сын Мехмед II (правил в 1451–1481) после почти двухмесячной осады взял Константинополь (29 мая 1453). Визант(ийская) империя прекратила свое существование, а Константинополь (Стамбул) стал столицей Османской империи. В 50–70–х гг. 15 в. была окончательно ликвидирована независимость Сербии, завоеваны Босния, Морея, Аттика, Трапезундская империя, установлен тур(ецкий) суверенитет над Крымским ханством и Валахией» [2, т. 26, с. 375].

Після розгрому збірного європейського війська у 1444 і в 1448 роках та падіння Константинополя 1453 року, кримські хани і московські князі зрозуміли, що на політичній карті Євразії з’явився новий потужний лідер. Ось чому Крим з Москвою зразу ж перекинулись на бік Осьманської імперії — вони стали сателітами сильнішого. Католицький уряд Великого Литовсько–Руського Князівства приймав активну участь у протистоянні поширенню Османської імперії в Європу, то й став ворогом Османів, Криму і Москви. Треба також пам’ятати, що від часів Великого Литовського — Руського князя Ольгерда, Новгород і Псков перебували під управлінням і впливом Литовсько–Руської держави. І цьому є свідчення у світових джерелах. Послухаймо посла королів Англії і Франції Гільбера де–Ланноа, який у 1421 році приїздив до Великого Литовсько–Руського князя Вітовта. Він повідомляв:

«И на одном торжественном обеде, который он дал для двух посольств — одного из Новгорода, а другого из Пскова, — который тогда прибыли, и целуя землю, предлагали много удивительных подарков, как–то: невыделанныя куны, шелковыя платья, шубы, меховыя шапки, штуку шелковой материи, зубы кураков — рыбы такой, золото и серебро; всего до 60 родов подарков. Великий князь (Вітовт. — В. Б.) принял подарки от Новгорода, а от Пскова нет. Раз даже в гневе приказал прогнать долой со своих глаз» [147, с. 37].

А в примітці російський професор Ємельянов дав пояснення цьому епізоду: «Причиной такого невежливого обращения с псковскими послами был… гнев Витовта на псковичей за то, что они отказались разорвать союз с немцами, чего требовал Витовт, находившийся тогда во вражде с лифляндским орденом» [147, с. 37].

Отож Новгород у XV столітті був у васальній залежності від Великого Литовсько–Руського князівства і дотримувався його політичної орієнтації.

У ці роки Османська імперія вела досить–таки важку війну на Балканах:

«В XV — 1–й пол(овине) 16 вв. В(алахия), Молдова и Трансильвания вели тяжелую борьбу с Османской империей, пытавшейся подчинить Дунайские княжества» [2, т. 4, с. 252].

Не можна вивчати російську історію у відриві від світової, особливо — європейської.

Треба розуміти: усі сусідні з Балканами європейські країни (і не тільки сусідні) підтримували мужню боротьбу Валахії, Молдови й Трансільванії проти Османів.