Україна–Русь. Книга перша - Білінський Володимир Броніславович - Страница 12
- Предыдущая
- 12/85
- Следующая
Зазначимо: прихильники «теорії етногенезу прийшлих на українські землі слов’ян» цю московську вигадку і не думають спростовувати. Головне, — немає чим крити. «Наукова періодизація» була так хитро розроблена, що не дозволяла українцям–русичам пов’язати себе, як народ, із давніми періодами розвитку людини на теренах сучасної України, хоча проводилися за певною схемою археологічні розкопки, які визначали археологічні культури, що, звичайно, не мали нічого спільного з українською.
Тому автор пропонує дослідити розірвані між собою археологічні культури та, все ж таки, визначити, чи належали хоча б окремі з них до праслов’янських культур. Посилатимемось у цьому питанні на знаних в українській археології людей, аби «великі професіонали» не ставили під сумнів наші висновки, які суперечать їхнім промосковським так званим теоріям.
На теренах європейської частини світу людина, в сучасному розумінні слова, почала формуватися в епоху пізнього палеоліту і сформувалася в наступну епоху — мезоліту (10–8 тисяч років до нової ери).
Звичайно, на території сучасної України зафіксовані стоянки людини пізнього палеоліту. До них належать: Мізинська, Кирилівська (м. Київ), Добранічівська на річці Супій (с. Добранічівка Яготинського району на Київщині), Межирічська (с. Межиріч Канівського району Черкаської області), Довгинецька (поблизу м. Овруча Житомирської області), Прикарпатська група, серед них Молодове V (с. Молодове Кальменецького району Чернівецької області) та інші.
Зафіксовані на землях сучасної України й стоянки людини в часи мезоліту. До них належать «понад 20 пам’яток тепер добре відомої Кукрекської культури (назва походить від поселення Кукрек під Червоною Горою біля Кам’яної Могили на Мелітопольщині» [27, с. 36].
Саме в епоху мезоліту з території сучасної України відійшов на північ останній льодовик, який «по долині Дніпра досяг району сучасного Кременчука… І лише близько 10 тис. років тому наступило різке потепління» [27, с. 27].
Тому поява на території сучасної України майбутніх автохтонів–праукраїнців Трипільської культури могла відбутися тільки у VI тисячолітті до нової ери після відходу льодовика та «утворення сучасного ґрунту.. (8–6 тис. до н. е.)» [27, с. 29].
Як уже зазначали вище, Трипільська культура була переважно землеробською.
Період розвитку людства на теренах Східної Європи у VI–III тисячоліттях до нової ери належить до неоліту, і саме на період неоліту приходиться розвиток Трипільської (праукраїнської) культури. Як стверджують науковці, в добу неоліту «людина переходить від присвоюючої системи ведення господарства до відтворюючої. Основними галузями виробництва стають землеробство і скотарство… в межах України досліджені численні пам’ятки неоліту.. — Буго–Дністровської, Сурської, Кріш–Старчево, Тиської та Культури лінійно–стрічкової кераміки…» [27, с. 38–39].
Буго–Дністровська археологічна культура вперше відкрита археологом В. М. Даниленком у 50–ті роки XX століття у Прибужжі України. На сьогодні відомо більше 60 поселень цієї культури між Вознесенськом на Миколаївщині та Хмільником на Вінниччині, а також на середньому Подністров’ї. Буго–Дністровська археологічна культура ділиться на три періоди, кожний з яких має по 2–3 фази. Цікавою і характерною з них є Хмільницька фаза.
«…Пам’ятки Хмільницької фази (Буго–Дністровської культури. — В. Б.) безпосередньо передують добі Трипілля на Україні і є одним із компонентів складання Трипільської культури, а відтак і Трипільської цивілізації» [27, с. 41].
Отож, Трипільська культура, зародившись в добу неоліту, перейшла до доби Мідно–бронзового віку без особливих потрясінь в результаті еволюції (розвитку) людської спільноти на теренах сучасної України. Цікаво зазначити, що історія в часи розвитку Трипільської археологічної культури не зафіксувала зміни племен (носіїв цієї культури) на автохтонних землях українців.
Саме в часи Трипільської культури виникли перші ознаки зародження української (слов’янської) писемності. Послухаємо професора І. І. Зайця:
«… Носії Трипільської культури використовували та створили ряд знакових систем, подібних до тих, на основі яких виникла писемність в Месопотамії… На трипільських матеріалах ми можемо спостерігати процеси зародження праісторичних знакових систем та давньої писемності…
У трипільсько–кокутенській знаковій системі — 68 знаків, які мають формальні аналогії у ранній шумерській піктографії, що складається з 891 графеми… Такі ж знаки можна знайти в культурах Середземномор’я. Наприклад, знак у вигляді зірки трапляється на предметах Кріто–Мікенської цивілізації та серед єгипетських ієрогліфів… Тобто ці знаки мають універсальний характер і виникають самостійно в кожній культурі… Знакові системи Трипілля–Кокутенії не мають нічого спільного з… балканськими предписемними системами. Вони розвивались самостійно і є ще одним центром розвитку піктографії, який розвинувся тут, в першу чергу, як засіб магічного спілкування з вищими силами» [27, с. 125].
Сьогодні немає підстав стверджувати, що українська писемність з’явилася в IX столітті. В язичницькі часи початку нової ери український етнос уже мав свою писемність, про що свідчить «Велесова книга». Православна церква, прийшовши на землі України–Русі в кінці IX століття зробила все, щоби повністю винищити стару українську, язичницьку писемність. А оскільки та староукраїнська писемність була переважно культово–язичницька, то за підтримки князівської влади була знищена.
Слід зазначити, що сліди Трипільської археологічної культури за останні 100 років були виявлені більше, ніж у 2000 давніх поселень на території сучасної України. А скільки їх було свідомо знищено, переорано, та скільки ще буде відкрито — знає один Бог.
Треба також мати на увазі, що XX століття для українського народу було особливо страхітливе: постійні війни, голодомори, виселення людей із рідної землі, свідоме винищення. Тож часу на археологічні розкопки і дослідження залишалось надзвичайно мало. Послухаємо професора І. І. Зайця, який вивченню Трипільської культури присвятив життя:
«В Україні виявлено понад дві тисячі поселень Трипільської культури… Населення на всій території поширення Трипільської культури становило щонайменше один мільйон чоловік… Житла трипільців були переважно наземними, площею від 30 до 150 м2… Біля печі під стінами та на полицях–мисниках стояли різноманітні горщики та миски. Стіни, як ззовні, так і зсередини житла, розмальовувалися вертикальними смугами червоного, жовтого та білого кольорів. Орнамент розташовувався також навколо вікон та дверей. Житло Трипільської культури дуже нагадує українську сільську хату ХІХ–ХХ століть. У такому житлі мешкала одна сім’я.
На Уманщині, в басейні Південного Бугу, а також у Межиріччі Дністра й Прута виявлено величезні поселення площею 450 га, які нараховували понад 2000 жител, розташованих концентричними колами (поселення Майданецьке, Тальянки, Веселий Кут, Добриводи тощо). Тут існувала квартальна забудова, багато будинків були двоповерховими. На той час це найбільші в Європі, а можливо й у світі, перші справжні протоміста, в кожному з яких проживало до 25 тис. осіб. Археологи встановили у трипільців унікальний в історії культовий звичай — обрядове спалювання своїх жител… Воно відбувалося один раз приблизно через кожні 50 років, коли виснажувалися навколишні поля і проживання на цьому місці ставало неможливим. Освоївши нові ґрунти і збудувавши неподалік нове селище, люди упорядковували житла у старому поселенні й спалювали його.
Основним заняттям трипільців було землеробство. Вони вирощували на своїх полях… — кілька сортів пшениці і ячменю, просо, горох та вику Високого рівня розвитку досягло тваринництво» [27, с. 66].
Як бачимо, українські сучасні фахівці–археологи стверджують, що «житло Трипільської культури дуже нагадує українську сільську хату ХІХ–ХХ століть». І то дійсно так. До цього зауваження слід додати свідчення «Батька історії» Геродота, який у V столітті до нової ери описав житла та садиби скіфських племен будинів і гелонів. Вони теж нагадують «українську сільську хату ХІХ–ХХ століть».
- Предыдущая
- 12/85
- Следующая
