Україна–Русь. Книга перша - Білінський Володимир Броніславович - Страница 32

• Предыдущая
• 32/85
• Следующая

Історичне полотно української держави можна, при бажанні, відновлювати за документами сусідніх держав. Слід тільки розглядати ті матеріали критично, враховуючи імперські (польські і московські) «доважки брехні». І, звичайно, позбувшись комплексу меншовартості, пам’ятаючи, що наші давні предки були гордими і вільними, та ще й войовничими людьми. З цього боку вони нічим не поступалися своїм сусідам: Польщі, Угорщині, Литві, Німецькому Ордену, Золотій Орді тощо.

За польськими джерелами, після смерті Юрія Львовича — онука Данила Галицького, трон Великого Галицько–Волинського князівства посідали його старші сини Андрій і Лев.

Ось що встановили сучасні українські історики:

«Сини Юрія Львовича Андрій і Лев уперше згадуються як “руські князі” у польського короля Владислава Локетка у 1315 році. Наступного року Андрій і Лев Юрійовичі уклали союз із прусськими лицарями й затвердили його своєю грамотою, в якій вони звуть себе князями Галичини і Володимирщини (Волині). Можна зробити припущення, що старший Андрій правив у Володимирі, а молодший Лев у Галичі» [44, с. 101].

Можна й потрібно з наведеного матеріалу зробити й інші висновки. Скоріше за все, князь Юрій Львович помер не у 1308 році, тому що зі зміною князя завжди підписувалися нові угоди та заключалися нові союзи, що підтверджує вищенаведена цитата. А постійні династичні шлюби з Угорськими, Литовськими і Польськими правителями та підписаний союз із Тевтонським Орденом у 1316 році свідчать про європейський напрям політики князів Великого Галицько–Волинського князівства. Вони стали відкрито протистояти Золотій Орді на прикордонних українських землях. Що призвело до знесилення Галицько–Волинського князівства та посилення Литви і Польщі. Про такий розвиток подій свідчить лист польського короля Владислава Локетка. Послухаємо українських істориків, які вивчали матеріал:

«…Відомості… білорусько–литовських літописів дають можливість твердити, що на початку 20–х років XIV ст. Андрій і Лев наклали головою… Можливо, саме тоді Гедимін захопив Берестейську та Дорогичинську землі — хоча не менш вірогідно, що це сталося дещо раніше. Напевне відомо тільки те, що обидва Юрійовичі активно боролися проти Орди, оскільки після їхньої загибелі польський король Владислав Локетек в одному зі своїх листів, висловлюючи жаль з цього приводу, пишномовно назвав Андрія і Лева “непоборним щитом”, який захищав Польщу від татар» [44, с. 101–102].

Якщо великий Данило Галицький і його перші нащадки: син Лев та онук Юрій зуміли впродовж довгих років маневрувати між Литвою — Польщею на заході та Золотою Ордою на сході, то його праонуки Андрій і Лев з цим завданням впоратись не зуміли.

Існують дві версії загибелі князів Андрія і Лева: одна — при протистоянні з Золотою Ордою, друга — при протистоянні з Гедиміном. В обох випадках, немовби, князів підтримували союзники. У першому випадку — литовські війська, в другому випадку — хан Узбек. Скоріше за все першу версію вигадали і підтримують польсько–литовські історики, другу — проросійські. Не забуваймо про польські та російські «доважки брехні» до історичної науки. У визначенні, при якому протистоянні загинули руські (українські) князі Андрій і Лев, слід пам’ятати, якби їх підтримувала Золота Орда, то впродовж правління ханів Узбека і Джанібека, а це період із 1312 по 1357 рік, Велике Галицько–Волинське князівство на півночі і заході своєї землі не втратило б і клаптя території.

Отака незаперечна істина.

Велике Галицько–Волинське князівство у 1315–1357 роках, перебуваючи в союзі з Литвою, жорстко протистояло Золотій Орді на сході, не дозволяючи їй поширювати свої володіння далі річок Бугу і Синюхи. Хоча прикордонному улусу Золотої Орди, напираючи на Київське удільне князівство, вдалося просунутися на півночі до Білої Церкви та річки Росі.

Далі свої поселення вони розширити не зуміли.

VI. Подільська земля

Уже говорилось про надзвичайно великий вплив Подільської землі на долю України. Під Подільською землею автор має на увазі територію та людей в широкому розумінні слова — від сучасних Хмельницького — Вінниці — Черкас до Дунаю — Одеси —Херсона, тобто Поділля XIV–XV століть. Майже все те Поділля наприкінці другої половини XIII століття опинилося в руках онука хана Бувала — Ногая. Слід розуміти, що й населення Улусу Ногая на 1300 рік значно зросло в порівнянні з 1260 роком. Дослідимо цей беззаперечний факт.

Отож, у 1242 році, за російським професором М. Г. Сафаргалієвим та іншими, брат хана Батия — Бувал (Мовал) отримав в особисте володіння землі від Дону до Дніпра. Разом із ханом Бувалом на ті землі прийшли чотири (4) тюркських роди (ілі), які й стали господарями тих земель. Опосередковано можна вважати, що на тих землях з’явилося додатково 60–70 тисяч населення. Звичайно, залишилися на своїй землі мешкати вцілілі автохтони, яких хан Батий, за свідченням Вільгельма де Рубрука, зобов’язав перевозити через ріки усіх, хто рухатиметься дорогами. То були: ханські посли, торгові люди, представники інших держав, воєнні люди тощо. Будемо вважати, що й місцевих мешканців було десь 60–70 тисяч осіб. Разом — 130–140 тисяч.

Пам’ятаємо: одним із завдань хана Бувала було розширення земель улусу на півночі і заході. Такі завдання стояли перед кожним ханом улусу. Ми про це говорили у праці «Москва Ординська». Тому немає нічого дивного у намаганнях прикордонних тисячників Улусу Бувала, спочатку Куремси (Коренци), а потім — Бурондая, прихопити частину землі (з людьми) у свого сусіда — Великого Галицько–Волинського князя. Достеменно встановлено, що Галицько–Волинське князівство до складу Золотої Орди не входило і данини їй не платило. Інакше навіщо б Золота Орда прагнула приєднати свої ж землі до себе? Нонсенс!

Літопис Руський повідомляє, що з другої спроби, у 1255 році, місцевий староста міста Бакоти Милій, добровільно погодився стати васалом Золотої Орди. Так Пониззя з 1255 року потрапило у підпорядкування Золотої Орди. І хоча Пониззя всі ті золотоординські роки (1255–1362) управлялося своїми виборними отаманами і старостами, однак земля і люди, беззаперечно, служили Золотій Орді.

Звернімо увагу: така сама спроба тисяцького Куремси того ж таки року приєднати до Золотої Орди (Улусу Бувала) Болохівську землю і Крем’янець закінчилася повним крахом.

У 1260 році, за Літописом Руським, «прийшов [воєвода] Бурондай, безбожний, лютий, з безліччю полків татарських, з великою силою, і став на місцях Куремсиних [татар]» [18, с. 420].

Ми уже досліджували це питання. Тому можемо констатувати: у 1260 році Золота Орда посунула свій західний кордон до річок Південний Буг — Синюха. Землі між Дніпром і Південним Бугом посів «[воєвода] Бурондай», скоріше, представник роду нового хана Золотої Орди — Берке. Треба думати, що на той час не стало хана Бувала (Мовала), чим скористався золотоординський хан і призначив свого тимчасового баскака на посаду керівника південно–західного улусу. Бо інакше «воєвода» Бурондай не міг привести на землі чужих ілів своїх військових людей та посісти «місця Куремсиних [татар]».

За рахунок приєднання Пониззя чисельність Улусу Бувала зросла на 80–100 тисяч людей. Та, як пам’ятаємо, «воєвода» Бурондай привів у межиріччя Дніпра і Південного Бугу біля 30 тисяч людей. Тому на 1260 рік чисельність людей Улусу Бувала майже подвоїлася і досягла 250–270 тисяч.

Але з 1262 року розпочалася війна між ханом Берке та Хулагу–ханом за володіння Кавказом. Тож, без сумніву, улус Бувала відправив на ту війну не менше двох туменів, тобто не менше 20 тисяч війська. Оскільки війна тяглася до самої смерті хана Берке, і кожен улус був зобов’язаний поновлювати втрати, то можемо сміливо вважати, що втрати улусу склали до 1266 року (смерть хана Берке) не менше 20 тисяч людей. Йдеться про втрати на війні.

Треба думати, що саме на тій війні загинув і «воєвода Бурондай», бо з 1262 року Літопис Руський його не згадує.

• Предыдущая
• 32/85
• Следующая