Україна–Русь. Книга перша - Білінський Володимир Броніславович - Страница 47

• Предыдущая
• 47/85
• Следующая

«Великий князь (???) Любарт Гедимінович залишив по собі трьох синів — Федора (знаного також як Федот), Лазаря й Семена. Невдовзі згадки про двох останніх зникають з джерел, і Федір Любартович виступає як одноосібний спадкоємець Любарта… Як би там не було, невдовзі король Владислав–Ягайло починає систематично обмежувати права Любартового нащадка. Передовсім він виводить з–під його влади найвизначнішого з–поміж васалів — князя Федора Острозького. Потім відбирає у Федора (Федота. — В. Б.) Любартовича осереддя його володінь — Луцьк, передаючи його в управу тому–таки Федору Острозькому. Згодом син Любарта втрачає й решту батьківських земель—натомість Острозькі швидко ідуть угору. Походження цього князівського роду й досі остаточно не з’ясоване… середньовічні хроністи, плутаючись у власних побудовах, виводили їх то від Данила Галицького, то від легендарного володаря Києва князя Дмитра» [44, с. 188–189].

Мене завжди дивувала оця людська байдужість, сперта на мовби вимушену приреченість минулого. Бо ж добре відомо, що київський тисяцький Дмитро князем не був, а був лише тисяцьким Данила Галицького. То навіщо так зневажливо ставитися до нащадка ставного предка Данила Галицького — Федора Острозького? Не личить нам сьогодні тиражувати давно запущену польсько–російську брехню. Тим паче, що маємо можливість запитати себе: навіщо польсько–литовські королі повернули князям Острозьким, по суті, всі руські землі від Волині до Поділля? Невже вони не розуміли, що роблять?

Звичайно, розуміли. Але, певно, руські (українські) князі нагадали литовцю–католику, польському королю Ягайлові, на яких умовах об’єднувалися Русь з Литвою проти спільних ворогів. Згадаймо, як успішно стояло проти ворогів, після появи, Велике Литовсько–Руське князівство. Послухаємо прямих нащадків Золотої Орди — московитів:

«…Фактически же Литовско–Русское государство оказалось разделенным на две сферы влияния: западную часть, коренную литовскую, доставшуюся Кейстуту, который посвятил все свое внимание отражению Тевтонского ордена, и восточную, русскую, которой правил О(льгерд). Усилия О(льгерда) были направлены к расширению… владений за счет… (земель Золотої Орди. — В. Б.) [97, т. 30, с. 587–588].

Слід розуміти, що не всі руські князі у 1319–1340 роках підтримували ідею спільної русько–литовської боротьби на півночі, сході та півдні. Але те, що саме цієї тези дотримувалися православні нащадки роду Данила Галицького і особисто князі (батько і син) Дмитро Львівський та Данило Холмський не викликає сумніву. Перші Великі Литовсько–Руські князі Гедимін і Ольгерд, ще не відчуваючи повного тиску на свою землю з боку Тевтонського Ордену, дозволяли собі поводитися з українськими (руськими) князями дещо зверхньо, що особливо проявлялось у захопленні князівських столів на теренах Русі (Любарт, Володимир Ольгердович та інші). Але уже в часи Ягайла та Вітовта руські князі роду Данила Галицького (Острозькі) вийшли на перші щаблі влади Великого Литовсько–Руського Князівства.

І так тривало до того часу, поки католицька верхівка Польщі не окатоличила останнього представника роду Острозьких — Івана (Януша) та не змусила Велике Литовсько–Руське князівство до унії 1569 року. То був початок кінця Речі Посполитої, бо втративши свою першу еліту, український народ породив нову православну еліту — козаччину.

V. Київські князі: 1300–1360–ті роки

(за професором Л. Войтовичем)

Ми уже писали, що військо руських князів брало участь у битві хана Тохти проти Ногая у 1300 році. За свідченням арабських (єгипетських) істориків саме руський (український) воїн відрубав Ногаю голову та привіз її хану Тохті. Навіщо автор наводить цю подію, деталізуючи її?

Справа в тому, що хан Ногай взимку 1299–1300 року був, за описами тих же, єгипетських, істориків, старою людиною. Тому ні за посадою (улусний хан), ні за віком опинитися один у голому зимовому степу не міг. Автор жив серед казахів більше сорока років і може стверджувати, що шана до аксакалів, навіть у сучасні часи, не дозволить казахам залишити літнього чоловіка одного у зимовому степу, тим більше — хана.

Судячи про давні тюркські (казахські) роди, не користуймося логікою сучасного холуя, готового за гроші продати рідного батька. Бо справжні українці і сьогодні нічим не гірші за давніх тюрків. Завжди пам’ятаймо цю аксіому. Так от: перед тим як відрубати голову хану Ногаю, треба було спочатку у бою знищити охорону (гвардію) хана та все його оточення. Тільки після того командир переможців, чи за його наказом могли вирішити долю хана.

Звернімо увагу, як арабський історик Рукнеддин Бейбарс писав про воїна, який знищив Ногая:

«Настиг его (Ногая. — В. Б.) Русский из войска Токты; он (Ногай) сообщил ему, кто он такой и сказал ему: “не убивай меня, я Ногай, а отведи меня к Токте; мне нужно с ним сойтись и переговорить с ним”. Но Русский не поддался его словам, а тотчас тут–же отрубил ему голову, принес ее к царю Токте и сказал ему: “вот голова Ногая”» [3, с. 114].

Арабский історик–мусульманин подавав матеріал цілковито в промусульманському контексті, висуваючи на авансцену антихристиянські епізоди та вчинки. Але, одночасно, він повідомив, що у війську хана Тохти були присутні військові з’єднання руських (українських) князів.

Ми уже звертали увагу читачів, що то був не один руський воїн, а з’єднання, тисяча, чи тьма. Тобто від тисячі до десяти тисяч руських воїнів, про що араб–мусульманин, звичайно, писати соромився. Що зрозуміло.

Саме після того бою хан Тохта погодився, щоби Великий князь Лев Данилович тримав у Києві удільного князя, а не тисяцького, як було до того часу. У цьому епізоді шановний професор Леонтій Войтович, дотримуючись літописних догматів, вважає, що Київський князь був васалом Золотої Орди, як і його Путивльські родичі — нащадки князя Ігоря Святославича. Та слід мати на увазі, що абсолютно всі російські літописні зводи сфальсифіковані в часи Катерини II і князі Ярослав Всеволодович і його син — Олександр Ярославович ніколи ярликів на володіння Києвом не отримували і отримати не могли. Перший, за свідченням Вільгельма де Рубрука, загинув у Германії в 1241 році, а другий, так званий Олександр Невський, до 1254 року перебував при дворі хана Батия, після чого був призначений співголовою «Комісії з перепису населення імперії» від дому Батия під іменем Хура Ага, що засвідчив вірменський священик Гандзакєці Кіракос.

Всі ці російські фальсифікації досліджені та проаналізовані у книгах «Країна Моксель, або Московія» та «Москва Ординська», тому повторюватися не варто.

Ось що писав один із кращих сучасних українських істориків професор Леонтій Войтович про київських князів:

«Київський князь Станіслав–Терентій належав до Путивльських Ольговичів, нащадків князя Ігоря Святославича. Князь Володимир–Іван Іванович бл. 1300/1301 рр. отримав Київ за допомогою хана Тохти під час війни того з Ногаєм. На думку М. Грушевського він правив у першій чверті XIV ст. Станіслав–Терентій Іванович був його молодшим братом і став наступним київським князем з путивльської династії. Після поразки нар. Ірпені зимою 1323 р., він втік, ймовірно, до Орди» [116, с. 5].

Такий погляд на події цілком закономірний, якщо вважати, що Київські князі із династії Путивльських Ольговичів були васалами Золотої Орди. Та зовсім інші висновки слід зробити, якщо ті київські князі були удільними князями великого Галицько–Волинського князівства.

Ми достовірно знаємо, що літописні записи про володіння Києвом Суздальським князем Ярославом Всеволодовичем у 1243–1246 роках є стовідсотковою фальшивкою, бо в Києві, за свідченням тих же літописів і Плано Карпіні з 1240 по 1247 рік сидів тисяцький Данила Галицького Дмитро. Не будемо пояснювати аналогічну фальшивку з князюванням у Києві так званого Олександра Невського.

• Предыдущая
• 47/85
• Следующая