Україна–Русь. Книга перша - Білінський Володимир Броніславович - Страница 51

• Предыдущая
• 51/85
• Следующая

Погоджуючись із частковим висновком професора Л. Войтовича, змушені зазначити, що сьогодні ми маємо змогу робити радикальніші висновки. І вони на часі.

Згідно з листом польського короля Казимира III до Константинопольського Патріарха (1350–ті роки), держава Данила Галицького — Велике Галицько–Волинське князівство з давніх часів мала своїх окремих митрополитів. Думаю — то є цілковита істина, оскільки польський король у листі до Патріарха хибити не міг. Ось їхні імена:

1. Нифон.

2. Петро.

3. Гавриїл.

4. Феодор.

Оскільки ж за свідченням давніх достовірних джерел (про них говорилося раніше), Київ усі ті роки (1240–1362) належав до Великого Галицько–Волинського князівства, і в Константинополі про те, звичайно, знали, то московські митрополити не могли носити титул — «Київський». Це звичайний російський імперський анахронізм, вигадка.

Прийшла пора й цьому питанню надати принципового значення та вказати московитам на їхні чергові «доважки брехні».

Ось чому «Літопис Руський» після 1250 року й по 1292 рік жодним словом не згадує київських митрополитів — Кирила й Максима. Таких на Київсько–Галицько–Волинській землі з 1250 по 1292 рік не було. Що цікаво, «Курило — печатник (канцлер)» Данила Галицького до 1250 року (включно) у «Літописі Руському» згадується тричі: під 1241 роком (сторінка 399), під 1243 роком (сторінка 400), під 1250 роком (сторінка 406). Два останніх рази згадується так: «Курило — митрополит», хоча на ті роки митрополитом ще не був. У літопису те слово вжите, як звичайний московський «доважок брехні». Чому є дуже оригінальне свідчення у самому літопису.

Послухаємо літопис:

«Тим часом Курило–митрополит ішов [через Угри в Греки], посланий Данилом і Васильком, щоб [там його] поставили на митрополію руську» [18, с. 406].

Цілком достовірно відомо, що у 1250 році Москви ще не існувало, а так звана Ростовсько–Суздальська земля входила до складу Золотої Орди і ніякого відношення до «руської землі», де мав бути «руський Митрополит», не мала.

Отож, Константинопольський Патріарх не міг висвятити галичанина Курила в митрополити для Золотої Орди. Що, очевидно, не потребує доказів.

Професор Леонід Махновець, який перший опрацював та видав «Літопис Руський», звичайно, не звернути увагу на цей парадокс не міг. Через те, що так, як московська влада категорично забороняла торкатися цього питання, приписуючи собі галицького «Курила–печатника» в митрополити, то професор, підігравши московитам, вчинив блискуче, написавши на сторінці 523 в одній із довідок: «Кирило (Курило) II… З осені 1250 сидів у Суздалі» [18, с. 523].

Всі залишилися задоволені та не звернули уваги, що то — відверта і очевидна брехня. Бо ще у 1912 році, в часи найжорстокішої столипінської цензури, у Москві вийшла друком праця К. Валішевського «Іван Грозний», де автор цілком достовірно заявив:

«До татарского нашествия розделение русской земли на маленькие княжества и сохранение постоянной связи церкви с Константинополем были гарантией независимого положения ея владык. Но в это время (після 1240 року. — В. Б.) они решили стать под защиту новой власти. Митрополит Кирилл стал жить при дворе самого хана. Милостивая грамота Мангу–Тимура и щедро раздававшиеся его приемниками ярлыки были наградой за это положение» [135, с. 46].

Отож, золотоординський митрополит Кирило постійно проживав при хані Золотої Орди, в столищ Сараї. Ми не можемо не довіряти праці незалежного історика, яка пройшла церковну і державну цензури та видавалася у Москві. Тому немає нічого дивного, що московити, фальшуючи свою історичну науку, прибрали із давніх руських (українських) літописів руського митрополита Нифона і підмінили його своїм золотоординським — Кирилом. А для достовірності пов’язали його з князем Данилом Галицьким та руським (українським), на ті часи хрещеним, народом, як кажуть прості сучасні «русские» — «Наглости им не занимать».

Ще раз нагадую: до 1721, часів Петра І, усі сучасні «русские» були знані світу як московити і ніхто у світі їх «русскими» не називав. Це — аксіома.

І наостанок нагадую: приступаючи до видання «Полного Собрания Русских Летописей», Археографічна Комісія чесно повідомила у «Передмові»:

«Высочайше утвержденными в 18 день 1837 года Правилами возложено на Археографическую Комиссию издание в свете Полного Собрания Отечественных Летописей…

Не подлежит сомнению, что все известные списки Летописей, относящиеся к пространству от XIV до XVI столетия:

а) не принадлежат к первобытным памятникам Славяно–Русской письменности…» [29, с. ІІ–VІ].

Слід також зазначити, що до кінця XV століття стовідсотково усе діловодство в Московському князівстві велося державною мовою Золотої Орди — уйгурською. Тому на сьогодні Москва користується виключно фальшивими перекладами з уйгурської мови пізніших століть. Послухаємо сучасного російського професора А. В. Пушкарьова про російські літописи:

«Основатель советского источниковедения и археографии доктор исторических наук, профессор С. Н. Валк прямо пишет, что русских актов XIV века и ранее не существует. Самые ранние — это подделки второй половины XV века. Акты с датой XV века на самом деле подделки XVI века.

Выше я упоминал, наверное, чудом сохранившийся подлинный документ самого конца XV века, подписанный дьяком уйгурскими буквами. И это не дипломатический документ одной страны к другой. Это внутренний, гражданский документ. В стране использовалась уйгурица, так же как в Золотой Орде и у тимуридов. Было бы наивно полагать, что если все правовые документы подделка, то все «Летописи» подлинны. Естественно, массовая подделка затронула все сферы. И летописную тоже» [136, інтернет].

Тому автор ще раз вказує на цілковиту хибність посилання українських науковців на достовірність російських літописів та пропонує якомога більше звертатися до іноземних першоджерел, критично осмислюючи кожен факт.

Підведемо короткий підсумок цієї частини нашої книги.

Звичайно, говорити про повне об’єднання Русі з Литвою після 1320 року — дещо зарано. Київське князівство продовжувало входити до складу Великого Галицько–Волинського і не підпорядковувалося напряму Литві, на тому у 1324 році наполягли хан Узбек та Золота Орда, побоюючись посилення об’єднаної держави. Але вплив литовських князів на Київ та Київського князя Федора Івановича Путивльського значно посилився. В той час, як вплив Золотої Орди на Київського князя та Велике Галицько–Волинське Князівство в цілому значно впав.

Свідченням того є:

перше, опис поведінки Київського князя Федора до чиновників Золотої Орди найвищого рангу — митрополита Феогноста і новгородського Єпископа Василія;

друге, в той час, коли воєнні загони Литви вільно рухалися у прикордонній зоні Києва, татарському баскакові не дозволено було мати свій воєнний загін, щоби реагувати на те.

Так свідчать літописи.

Частина четверта

Таємниці Синьоводської битви

Синьоводська битва, яка відбулася 1362 року і принесла звільнення південним землям Правобережжя України від Золотої Орди, мала великий вплив на розвиток Русі (України). Після тієї битви землі Поділля відійшли до Великого Литовсько–Руського князівства. Майже вся земля, заселена на ті часи українською людністю, позбулася примусового впливу законів і порядків Золотої Орди.

Давня Русь на 1240 рік, коли татари хана Батия проходили через нашу землю воєнним походом, складалася з двох Великих князівств: Галицько–Волинського і Чернігівського. Мова йде про землі сучасної України. Велике Галицько–Волинське князівство, до якого належав і Київ у ті часи, не входило до складу Золотої Орди. Чернігівське ж князівство (Сіверська земля) після страти Великого князя Михайла (1246 рік) стало залежним від Золотої Орди, а його землі використовувалися, хоча й не постійно, ханами.

• Предыдущая
• 51/85
• Следующая