Україна–Русь. Книга перша - Білінський Володимир Броніславович - Страница 57
- Предыдущая
- 57/85
- Следующая
Отож, порубіжне місто Золотої Орди Торговиця, яке 1362 року покинули татари, спаливши свої оселі та державні установи (митницю, казарми, улусні будівлі тощо), було приєднане до Великого Литовсько–Руського князівства. Це надзвичайно вагоме свідчення, а головне — незаперечне, бо підтверджене археологічними розкопками і золотоординськими монетами 1294–1360 років ханів: Тохти (1291–1312), Узбека (1312–1342), Джанібека (1342–1357), Бердібека (1357–1359), Кульпи (1359), Навруза(1360).
Звернімо увагу: ознак битви на місці давнього поселення Торговиця — немає. Тут повний збіг історичних, археологічних та нумізматичних доказів.
Ще одним визволеним містом став Звенигород.
Звенигород. Слід розуміти, що місто, визволене в результаті Синьоводської битви князя Ольгерда, не можна ототожнювати із літописним Звенигородом Київським, яке припинило існування в 1240 році.
Послухаємо Велику Радянську Енциклопедію (третє видання):
«Звенигород Киевский, др(евне)–рус(ский) город–крепость, прикрывавший Киев с Ю(го)–В(остока). Точное местонахождение З(венигорода) К(иевского) неизвестно. Упоминается в Ипатьевской летописи в связи с междоусобной княжеской борьбой под годами 1097,1150,1151 и по поводу битвы с половцами 1234. З(венигород) К(иевский) перестал существовать после монголо–татарского нашествия в сер(едине) 13 в.» [25. 9, с. 427].
На 1362 рік Звенигорода Київського не було, тому звільнити його Ольгерд не міг. Крім того, слід пам’ятати, що це місто–фортеця прикривало Київ від набігів половців із південного сходу, тому, скоріше за все, розташовувалося за Дніпром, на Лівобережжі. Отож до Синьоводської битви не могло бути причетним.
Треба думати, що тим Звенигородом, про який ведуть розмову давні автори, є сучасна Звенигородка — розташована на річці Гнилий Тікич, тобто за давніми джерелами на річці Синюха, і належала до таких самих порубіжних міст Золотої Орди, як Торговиця.
Раніше говорилося, що порубіжний кордон Золотої Орди на Правобережжі Русі (України) йшов від Дніпра річкою Россю, далі Гнилим Тікичем і Синюхою до Бугу, а відтак — Бугом до моря. Отож, за логікою опису давніх подій, і Білу Церкву треба шукати на цьому порубіжжі. Тим паче, що у давні часи назва поселення Біла Церква було досить поширене, як татарське — Ак Мечеть.
Автор звернувся до серії «Міста і села УРСР», зокрема до матеріалів:
«Черкаська область» (1972 р.),
«Кіровоградська область» (1972 р.),
«Миколаївська область» (1972 р.),
і був надзвичайно вражений відвертою фальсифікацією матеріалу цієї серії. Це при тому, що автор знав про можливу фальсифікацію.
Але те, що читав у книгах, вражало. Майже всуціль при описі старих поселень теренів сучасної України говориться, що на місці даного поселення велися розкопки, які зафіксували його існування чи то тисячі, чи то сотні років тому. Можлива згадка про місто за часів Великого Київського князівства, про його завоювання ворожою Литвою чи Польщею або знищення так званими татаро–монголами. А далі йде повний провал до часів «славної Росії», коли та прийшла і все поновила.
Складається враження, що на українській землі припинилося життя, а ті люди, які невідомо де та як існували, тільки про те й мріяли і боролися, щоб приєднатися до «великої Росії».
Якщо ж згадуються якісь міста та поселення, то через те, що події навколо них зафіксовані Європою чи європейцями. Москва вимушено дозволяла згадувати про них. Хоча жорстко контролювала, про що велася мова. Якщо не подобалося — викидала текст. Без пояснень.
Так, в загальному описі подій XIV–XV століть Черкаської області сторінки 17–32 просто викинуті.
Звичайно, у цьому сфальшованому матеріалі шукати порубіжну Білу Церкву не слід. Хоча користь від мого вивчення історичного матеріалу була вагомою. Саме там я довідався про татарське поселення Таганчу.
Треба розуміти, що ті достовірні факти, які прорвалися на сторінки цих сфальшованих Москвою видань, є надзвичайно вагомими і важливими свідченнями. Саме про шлях князя Ольгерда в 1362 році вздовж Дніпра та про звільнення ним порубіжних поселень свідчать ось такі незаперечні факти, що прорвалися на сторінки серії «Міста і села УРСР». Наводимо тільки окремі витяги з двох областей:
Черкаська область:
«Близько 1362 року Каневом заволоділи литовські феодали…» [104, с. 324].
Ще одне свідчення про похід Ольгерда 1362 року.
«Таганча — село (розташоване в Каневському районі на притоці річки Рось. — В. Б.)… Перші писемні згадки про Таганчу стосуються XIV ст. Слово «Таганча» тюркського походження, що означає трикутник» [104, с. 343].
Татарське поселення Таганча було одним із укріплень порубіжного трикутника, який мав такі вершини: Канів — Звенигород — Біла Церква та омивався річками Россю і Синюхою.
Слід провести археологічні розкопки в районі сучасного села Таганча і дізнатися, що трапилося в 1362 році з Таганчею — відбувся бій за місто, чи золотоординська залога відійшла без бою у напрямку — Звенигород (Звенигородка) — Торговиця.
На переконливу думку автора, татари цей земельний трикутник теж зараховували до своїх володінь. Що зайвий раз вказує, що північно–західний кордон Золотої Орди напередодні Синьоводської битви 1362 року позначався ріками: Рось — Гнилий Тікич — Синюха.
На рубежах цього татарського трикутника Золота Орда мала не тільки ці, нам відомі поселення. Існували й інші, які несли прикордонну службу, де дисклокувалися татарські сотні. Слід думати, що автори давніх хронік згадали тільки поселення русичів, у яких ті мешкали та які залишились після Синьоводської битви. До таких належить сучасна Звенигородка. Послухаємо:
«У XIV ст. літописи (на теренах сучасної Черкаської області. — В. Б.) називають міста Звенигород і Черкаси, а в XV — Жаботин, Мліїв, Мошни, в XVI — Золотоношу, Домонтів, Смілу та інші» [104, с 16].
Як бачимо, у XIV столітті Звенигородка існувала і носила ім’я Звенигорода. Тож сумніву, що давні літописи та хроніки у своїх згадках про Синьоводську битву мали на увазі саме це місто, — бути не може.
Отак ми визначили усі три міста, визволені під час походу 1362 року князя Ольгерда на південь:
1. Біла Церква (сучасна Київська область), де татари тримали свою північну залогу. Склад населення був змішаним. Татарська залога, скоріше за все, покинула місто і відійшла на південь.
2. Звенигород (сучасне місто Черкаської області). Татари теж тримали залогу в цьому місті. Після захоплення Таганчі, Ольгерд із своїм військом рушив на Звенигород, який, скоріше за все, татари покинули, відійшовши до Торговиці.
3. Торговиця (село на р. Синюха Кіровоградської області). Про неї уже говорилось.
На думку автора, Синьоводська битва 1362 року князя Ольгерда з татарами відбулася на теренах сучасного села Бране Поле. І цьому є незаперечні докази.
Татари з’єднаного війська братів Чингісидів «Хаджибея, Кутлубуги и Дмитрия» разом із порубіжною вартою Золотої Орди не могли дозволити Ольгерду вийти на головні переправи держави, розташовані на Бузі та Дніпрі. Тому, після визначення напрямку руху війська Ольгерда на Звенигород та річку Буг, вони намагалися не випустити того за межі трикутника. Отож битва відбулася, скоріше за все, в трикутнику: Звенигород — Біла Церква — Канів. На мою думку, саме у верхів’ях річки Синюхи відбулася Синьоводська битва 1362 року. А вже звідтіля через Звенигород і Торговицю князь Ольгерд, пройшовши уздовж Бугу, захопив усі татарські переправи та торговельні шляхи, посадив свої залоги та митниці і повоював Білобережжя, таким чином повернувшись до Києва.
III. Нащадки Чингісхана: Хаджибей, Кутлубуга і Дмитрій
Тепер поговоримо про те, про що в російській історичній науці, як і в українській, з давніх часів говорити заборонялося. Визначимо отих знаменитих «отичей и дедичей Подольской земли трех братьев татарских Хаджибея, Кутлубугу и Дмитрия».
- Предыдущая
- 57/85
- Следующая
