У задзеркаллі 1910—1930-их років - Бондар-Терещенко Ігор - Страница 78

• Предыдущая
• 78/129
• Следующая

Для кращого розуміння боротьби проти тих сил, що з ними змагався Е. Стріха, його тогочасне становище можна порівняти хіба із свіжішими в пам'яті першими виступами фронтовиків, котрі у своїй творчості відійшли від «обкатаної» теми війни 1941—45 pp., висвітливши її у небажаному для офіційної критики світлі. Аналогічний ефект мають критичні заяви на адресу дисидентського руху шістдесятників, що подекуди починають з’являтися в Україні.

Значно пізніше, коли Е. Стріха відходить від свого образу й друкує власну «Автоекзекуцію», що мала вигляд сатири на радянську самокритику, він так пояснює свою появу: «Ті люди, що створили мене, Е. Стріху, мали свої принципи, але мені вони призначили місію безпринципового поета, поета, що без особливих вагань перебігає з одній організації до другої й однаково ретельно пропаґує протилежні літературні програми, розуміється — в пародійному пляні».

Такі «роз’яснювальні» настрої давно вже вчувалися в останніх московських кореспонденціях Е. Стріхи, передуючи розриву «Новою Ґенерацією». Фактично ж, до М. Семенка доходять чутки щодо пародійного характеру мітичної особи Стріхи, і він поспішає поховати цього небезпечного супротивника, спочатку підписуючи його ім’ям власні твори, а потім видаючи некролог «на смерть Е. Стріхи». Звичайно, що той обурюється («по-перше, Едвард Стріха безсмертний») і подає свій коментар до цих подій: «Винахідник і штукар Семенко, здибавши більшого, ніж сам, винахідника, перший раз у житті здивувався, здивувався так, що аж волосся настовбурчилось. Хотів був попасти пальцем в небо і піймав облизня. Тепер він пише і друкує фальшивки, але це по-російські називається „делать хорошее лицо при плохой игре“». І далі: «Для Семенка настав осінній час: з колишнього хороброго винахідника почало сипатися листя. А молодий блискучий майстер Едвард Стріха проголошує себе лідером усього лівого фронту на Україні. Я, Едвард Стріха — поет, маляр і композитор — несу нові зразки лівої продукції, зразки гострі, сміливі, універсальні… Словом я, Едвард Стріха, достукався на сторінках „Нової Ґенерації“ такої слави, що час уже й про монумента подбати…» Хай там як, але «достукався» наш герой, як було зазначено, до власного некрологу «Трагічна смерть Едварда Стріхи», видрукуваного в 10-му номері «Нової Ґенерації» за 1928 рік.

Року ж 1929-го, подавши рештки своїх «програмних» віршів, які «примусили членів „Нової Ґенерації“ сісти за стіл та подумати» (І. Микитенко), Е. Стріха повністю розриває свої стосунки з цим виданням, коментуючи:

Портрет М. Семенка. Художник В. Бондар. 2002 рік

у своїх листах, датованих кінцем 1928-го — початком 1929-го років, Е. Стріха доводив до відома читачів «Нової Ґенерації», що покинув співробітничати в журналі «НҐ» і діяльність свою, як Едвард Стріха, переносить на сторінки журналу «Аванґард», «Літературної газети» та інших видань.

Наведена в епіграфі оцінка міжнародної ситуації, з одного боку, давала генсекові І. Сталіну можливість для посиленої боротьби в самій партії під гаслом збереження її єдности, а, з другого боку, створювала конечну потребу ліквідації «ворожих елементів» суспільства порядком винищення доморощених «ворогів».

З приводу історії створіння вищезгаданих «елементів» у вигляді літературних організацій, з повним правом можна зазначити, що спочатку всі вони виникали на замовлення влади та її каральних органів. Отже, такі великі урядово-партійні організації як селянський «Плуг» чи пролетарський «Гарт», що були створені, відповідно, С. Пилипенком та В. Елланом-Блакитним у 1922—23 рр., впевнено стояли на партійній плятформі. Наприклад, статутом «Гарту» було заявлено, що «в основу своєї праці спілка кладе марксівську ідеологію й програмові постуляти компартії». Пізніші ж літературні формації, перетікаючи одна в одну, так само відверто створювались і розпускались партійними органами, як, зокрема, група комсомольських письменників «Молодняк», заснована П. Усенком у Харкові й ліквідована на основі постанови ЦК ВКП(б) 1932-го року «Про перебудову літ-художніх організацій».

Зліва направо: М. Рильський, М. Зеров, П. Филипович. 1920-ті роки

Навіть така модерна течія в українській літературі, як футуризм, також мала суто казенний характер, що пізніше було доведено хоча б фактом періодичної зміни отих «партвивісок» на кшталт «панфутуризму», «аспанфуту» та ін. Щодо історичної суті цих угруповань слід зауважити те, як уповні вони відповідали провідній ідеї свого створення, себто утримання творчої інтеліґенції на припоні у влади. Тож створена у 1934-му році Спілка радянських письменників України значно полегшила багатовекторні зусилля «творчих» угруповань, дозволивши літературному рухові «розвиватися» у заплянованому партією напрямі.

Але найголовніше те, що всі партійні постанови, постуляти і програми здебільшого не відповідали творчим настроям та думкам самих письменників. Хоч прикладом неприйняття офіційної ідеології фактично може служити хіба що гурт «неоклясиків», який, по суті, організацією ніколи не був, або група ВАПЛІТЕ, яка своєю відносною аполітичністю вигідно вирізнялася на загальному тлі радянської казенщини.

Звичайно, що після проголошення «саморозпуску» будь-якої письменницької організації її справжні замовники стикалися із суто побутовими проблемами. Інакше кажучи, треба було щось робити з колишніми членами тієї чи іншої групи, щоби мати змогу подальшого керування нею. Отже, мусила з’явитися нова організація, орган чи будь-який заклад, завдяки якому можна було б керувати літературним процесом. Так, після розвалу ВАПЛІТЕ народився журнал «Літературний ярмарок», у якому знайшов собі тимчасовий притулок Е. Стріха. Як сам він значив, «воскресіння сталося на сторінках „Літературного Ярмарку“, цього „позагрупового альманаху“, що м’яко висловлюючись, не дуже-то захоплювався ідеологічними і художніми досягненнями українського ліфу».

Тож природно, що Е. Стріха почав «відробляти» нову посаду, знову-таки, нещадно викриваючи «ворогів», себто старанно підробляючись під аґітаційний стиль, що існував у тогочасній пресі. Хіба не пролетарським патосом був «натхненний» поет, коли проголошував: «Дванадцять років уже існує радянська влада, дванадцять років напруженої боротьби за соціалізм, за щастя, поезію й музику. Нашу музику! — грець би їх батько взяв, отих акул міжнародного капіталізму, що хочуть спровокувати світ на нову війну, на війну проти селян і робітників! Єтот номир не пройдьоть, сволочі!»

Справді, альманах «Літературний ярмарок» було проголошено «об’єктивним, позагруповим і колеґіяльним» виданням, що мусило друкувати лише мистецькі твори, а не акцентовані статті, і тим більш не чиїсь рецензії з політичним — Боже борони! — ухилом. Це лише зайвий раз підкреслювало викінченість отих канонів утворення подібних організацій, що гуртувались за формальними ознаками, себто на плятформі пролетарської ідеології. Усе «пристосування» до тогочасних обставин полягало в жартівливих редакційних коментарях до мистецьких творів, що було оформлено у вигляді літературного просторікування, гри тощо. Саме таким чином «протягались» на сторінки «Літературного ярмарку» уїдливі натяки мистецького й політичного характеру.

• Предыдущая
• 78/129
• Следующая