Покохати відьму - Когтянц Костянтин - Страница 21

• Предыдущая
• 21/51
• Следующая

– Я дуже був засмучений смертю свого попереднього секретаря: воістину, світ наш – юдоль плачевна… – Ну, і все в такому дусі.

Після того, як він перепросив удесяте, а я ще раз запевнила, що дивлюся на те, що сталося, як на веселе непорозуміння, – перейшли до справи.

– Вищий Брат… не той, що підписав документ, – не називаймо імена. Малося на увазі, що я прибула за дорученням лідера угруповання, членом якого є той, хто підписав лист, – він прислав мене, щоб перевірити звітність на срібних рудниках.

За відомостями Уртії, там усі рекорди усушки й утруски були побиті давним-давно. І утруска ця в десятки, якщо не в сотні, разів перевершує відрахування, що йдуть не в офіційну церковну скарбницю, а покровителям – в подяку за призначення! Звичайно, не він один – і навіть не він головний, бо ж превелебний приїжджий, а на рудниках і навколо них да-а-авно склалося товариство з обмеженою відповідальністю «Рука руку миє». Але якраз тому, що він не головний, він за всіх вразливіший.

– Ви маєте намір особисто…

– Для початку нехай мені доставлять усі документи – зрозуміло, не до готелю, а, припустімо, в заміський будинок. Вивчення документів дасть відповідь на питання, чи потрібна інспекція на місці.

Єпископ перевів дух. Це був явний натяк на хабар, причому, зрозуміло, компанія, яка орудує навколо шахт, все зрозуміє, і розщедрюватися доведеться не йому одному.

– Крім того, в мене будуть деякі прохання, але – дуже дрібні, щоб не турбувати себе, ви, можливо, доручите одному з братів перебувати при моїй особі?

– Звичайно-звичайно!

Превелебний ударив у гонг молоточком – секретар просто вбіг.

– Проведіть пана… – Ми вже з'ясували, що до духовенства я не належу: не настільки добре знаю внутрішньоцерковні порядки. – …Ніккро в мою заміську резиденцію й залишайтеся при ньому, поки не буде завершено його місію.

Ясно відчувався підтекст: «І не дай Бог він на щось поскаржиться». Мабуть, єпископ його все-таки інструктував, ну, може, не так настійно, як було потрібно, але інструктував, а тепер узяв провину на себе, оскільки смерть старого секретаря – обставина, що все виправдує.

Заміська резиденція стояла на невеликому й мальовничому острівці, пов'язаному з материком горбатим дерев'яним містком. Це набагато все спрощувало.

Після того, як було з'ясовано нагальні питання – на зразок того, де держати документи, якого коня дадуть у моє розпорядження (секретар прохопився був про карету, єдину в єпископа й одну з шести у всій колонії, але я чемно відхилила), – я нарешті дістала змогу перейти до того питання, заради якого весь маскарад і затівала:

– Близько року тому я милувався фресками, намальованими одним із ваших метисів, таким собі Жунжі, а прибувши сюди, дізнаюся, що він під арештом.

– Так, це так.

– У такому разі чи не можна влаштувати так, щоб він намалював мій портрет?

– Н-не знаю-у. Тобто, – злякався, що я розсерджуся, – доставити його сюди – дрібниці, я й превелебного турбувати не стану. Але, розумієте, він дуже впертий…

– Добре, давайте домовимось так: ви його завтра привезете з усім, що потрібно, – тамтешні митці портрети малюють вугіллям, можна не боятися, що переплутають, – а якщо мені не вдасться його вмовити, я на вас не стану сердитись.

Уночі, перед світом, я висунула у віконце ліхтарик – каюсь і почуваю провину: ІНФРАЧЕРВОНИЙ, – посигналила, отримала відповідь, що задовольнила мене цілком і за всіма статтями, а вже куди пізніше після того, як моя світлість зволила поснідати, – вводять нарешті мого художника. Звичайно, в'язниця нікого не прикрашає, але очі – ох і очі! Вуглини чорні. А вже скривився презирливо – ніби не його привели, а до нього на допит притягай якусь нікчему. А разом-то з ним – охоронець і… і брат Пубрі. Здається, це дещо пояснює!..

Загадую Жунжі завдання – відповідь цілком сподівана.

– Не малюватиму.

Зітхаю якомога душевніше, а сама завважила, що брат Пубрі, мабуть, гадав, що Жунжі мене впізнає: дуже вже розчаровано він погляд відвів.

– Я б міг пообіцяти тобі полегшення твоєї долі…

Два з половиною століття минуло, а такої презирливої посмішки я в нього не бачила.

– Та поки що не буду. Ти можеш нічого не робити, і я простежу, щоб тобі за це не мстилися.

Подивився на мене з цікавістю.

– Але за однієї умови, якщо ти поклянешся пам'яттю своєї матері…

В аборигенів рід материнський, ця клятва найміцніша.

– Поклянешся, що тобі самому, ну, ніскілечки не хочеться малювати.

Стоїть, мовчить. А про що говорити, коли говорити нема про що?

– Добре, – кажу, – значить, домовилися.

Підходжу до вікна, в лівій руці капелюх з пір'ям, праву – на ефес рапіри, приймаю гордовиту позу.

– Так годиться, майстре?

Жунжі, вже навіть не питаючи дозволу, підходить до мене, трохи повертає голову рукою, робить три кроки назад, дивиться. А в цей час подає голос наш дорогий Пубрі:

– А поки буде відбуватися сеанс, ти відповіси на деякі питання, ДОЧКО моя.

Хай йому грець! Виявляється, я, сама того не помітивши, перестала поширювати навіювання, обмежуючись самим лише маскуванням. Капелюх мій вилетів у вікно, пістолет у руці глянув на Пубрі двома дулами.

– Нерозумно, дочко моя. Навіть якщо ти нас покладеш обох, а трапляються й промахи, й осічки, – то тут ще вісім…

Я ступила крок убік, провела рукою по стіні – і там відкрився найпотаємніший сейф єпископа, про який мені, зрозуміло, ніхто нічого не говорив, і витягла звідти ще два – більші калібром. Ясно, їх там ще три секунди тому не було. А от у капелюсі був. Підстраховка на випадок, якщо магія підведе. Мені цей сейф особливо не був потрібний – вимагалося виграти час, поки буде вжито заходів за сигналом, що я подала телепатично Уртії, а продублювала зрозумілим для всіх способом – капелюхом. Ну не довіряю я магії до кінця! Не скажу, щоб я сильно боялася вартових, але куля, як усім відомо, – дура. Тому краще обійтися без стрілянини.

Є! У вікно пантерочкою влізла Уртія, за нею – вельми привабливий, середніх років чоловік і матрос із сережкою у вусі. Решта вливалися в будинок через усі можливі отвори, рахуючи і трубу. Все пройшло без сучка, бездоганно, тільки один стражник бабахнув – і то нагрудник на боцмані витримав.

А саму мене раптом от що зацікавило: згадає Жунжі про те, що в одній справі з ним сидить жінка, чи буде радий своєму визволенню так, що про все забуде? І щось мені обидва варіанти не подобаються… А тут сам герой до мене звернувся:

– Ваша світлосте, ви ризикували через мене? Просто очистити схованку, – Уртія, у якої в цьому світі були серйозні інтереси, вивчала документи із сейфа і деякі відкладала, щоб узяти їх із собою, – можна було набагато легше.

Я кивнула.

– Тоді я прошу захопити полонених на корабель, для обміну їх на одну ув'язнену. Я відслужу…

Слово «відслужу» далося йому дуже туго. Згадав. Напевно, так краще… Уртія відірвалася від паперів:

– Зараз вона буде тут.

Те, що превелебний носить на пальці перстень-печатку, я знала й давніше. Здогадатися, якою з печаток він скріплює найважливіші документи, – не треба бути генієм. Тому під час зустрічі я розглянула перстень ДУЖЕ уважно. Зразків почерку секретаря й підписів єпископа в резиденції виявилося чимало. Сигнал на ранок й означав, що сестра моє творіння отримала.

Морячок із команди Уртії вручив тюремному начальству наказ: для проведення очної ставки терміново доправити підслідних на нашу, превелебного, віллу під надійною охороною. Якби в наказі було сказано: «передати подавцю цього», то могли б і не повірити, тим більше – незнайома особа. Але самим під охороною доправити – зовсім інша річ.

Начальник в'язниці пробурчав, правда:

– Що це за новина?

На що посильний знизав плечима:

– Не уявляю, мені сказали відвезти – моя справа теляча.

Ну, а перехопити охорону й роззброїти її – це вже справа техніки.

• Предыдущая
• 21/51
• Следующая