Покохати відьму - Когтянц Костянтин - Страница 9

• Предыдущая
• 9/51
• Следующая

– Правила поєдинків тут прості. Головне: без крові він закінчитися не може.

Пані витягла з кишеньки на стіні паланкіна коробочку, з коробочки дві штучки, схожі на намистинки, одну сунула собі в рот, другу подала мені.

«Тільки не ковтай відразу, потримай у роті, поки не розтане». Дуже солодке кружальце. «Так що вираз "кров'ю змити" тут розуміють буквально, в той же час судді повинні Перекопатися, що твій супротивник не може продовжувати бій. Так що посічи або руки, або руку та ногу». Про що Ти кажеш? Як він Тебе образив… «Цього я не хочу. Зрозумій, чоловічку, мені ж тут жити. Але якщо побачиш, що він небезпечний, – вбивай одразу, твоє життя для мене дорожче».

Цікаво, які на ньому будуть обладунки?

– Ніяких, це герць. Те, в чому ти одягнений, – спеціальний одяг для полювання та поєдинків. Китиці навколо ліктя вказують на четвертий ранг. Тут ще одне правило, не дуже розумне: перед поєдинком треба поклястися, що ти – аристократ. Зумієш? Заради мене?

– Пані, мій рід – від Першого короля.

– Вибач. Зовсім забула.

– Ім'я я тобі залишила справжнє, аби не плутався. Мене, запам'ятай, звуть Моріел, у тутешній вимові – Морі-Ел. Ми з тобою чужинці, з ду-у-же далекої держави, яка Рид називається. Мову знаємо, бо мати була з Отеру Ти приїхав до мене, а про двобій дізнався вже по приїзді. Тепер дивись уважно.

У моїй голові виник образ одного з привидів. Того, що найчастіше бував з сокирою.

– У них з твоїм противником схожа манера бою. Одна школа.

Ноші внесли нас на подвір'я високого будинку. У нас навіть сторожові вежі нижчі. Будинок кам'яною стіною оточений… А в стіні прорізи, вузькі такі щілини. І по даху будинку теж стінка з зубчиками. Смутно, однак, вони живуть. Адже місто само собою в кільці стін, – я це знав, хоч і не роздивлявся. Виходить – так, сусідні будинки такі ж – вони не ворогів, а один одного бояться.

Кам'яні сходи були ще вологими. Вони що, до приїзду господині навіть сходи миють?

– Пані, а це що?

– На полицях? Книги.

Не буває таких книг.

– Багато ти знаєш, чого не буває. Книги тут друкують на папері.

– Як це?

– Потім, потім. От у ці двері звертай. Твоя спальня.

Ще недавно мені здавалися розкішними кімнати Палацу… Ноги потонули – підлога застелена, та не шкурами, а матерією, з якої нитки вгору, наче трава. З глибини голови слово випливло – «килим» це називається отерською мовою. Стіни оббиті тонкою мінливою тканиною – у мене з такої сорочки, спасибі Пані.

– Зараз слуга допоможе тобі роздягнутися. Не сперечайся, тут так заведено.

Потім він-таки подасть вечерю в ліжко.

– Пані, я не голодний.

Сказав – і сам здивувався: я ж востаннє п'ять днів тому їв! Пані. Особливий вид гіпнотичного сну, дуже близький до летаргії…

– Нічого-нічого, сил набирайся. І обов'язково випий напій – якщо не сподобається, вважай – наказ.

Я все з'їв, випив і вмить заснув.

Уранці я все-таки сам одягнувся. Хоч як би дивився на мене слуга, що б він не бурчав собі під ніс – нехай краще сумнівається в моєму шляхетстві, ніж яка-небудь зав'язка в бою розв'яжеться. Перед боєм, нехай ти навіть сам король, а все треба своїми руками приладнати!

– Ти вже готовий, хлопчику?

Я ахнув: вона перший раз на моїй пам'яті так одяглася. Зазвичай і не зразу зрозумієш, що жінка…

…Голі до плечей руки оповиті чимось схожим на шнурок: ліва золотим, права – срібним. На її смаглявій шкірі має дуже красивий вигляд. Сама сукня, здається, теж не з матерії, а зі срібла з золотом. На зап'ястях, голові, шиї – прикраси золоті з різнокольоровими каменями, – гарніші за всі ті, що схожі на шматочки скла, тільки ж ніяке скло так не блищить. На грудях – виріз глибокий.

– Дай, будь ласка, ліву руку.

На три пальці Вона мені наділа кільця: золоте й два срібні.

…з самоцвітами: чорним (але дуже блискучим), червоним і блакитним. Червоний – найбільший, і всередині каменю горить зірка.

…Взагалі прикрашати себе – не чоловіча справа.

– Тут усе інакше. Краще візьми кинджал і покрути його. Чи не заважають кільця?

– Начебто ні.

– Тоді це точно заважати не буде.

Я аж задихнувся, коли її руки застебнули на зап'ясті родовий знак, не клановий – родовий! – що підтверджує походження від Бетелайна: жовтий восьминіг, пробитий списом. У мене при вигнанні відняли, тільки той, зрозуміло, був бронзовий, а цей з бурштину. Ну, Пані, за цей подарунок…

– Гаразд-гаразд, якби він був сам живий – не з тебе би зняв, а з твоїх суддів.

Місце для поєдинків схоже на чашку: на денці битися. По стінках лавки, глядачі на лавках сидять, по краях чашки стоять. Утім, це з трьох сторін тільки. З півночі підйом без сходинок і три крісла з суддями. До них я й підійшов, поруч зі мною слуга Пані несе зброю на таці. Леза кинджала я заздалегідь розвів у сторони, щоб ніхто не сказав нічого. Перед суддями два бійці мечі тримають. На вигляд – для пошани просто, тільки… Тільки мене не обдурите! Напружилися, ніби чекають, що на них стрибне кіт. Цікаво, а ззаду що? А ззаду крісел різні люди. Тобто на вигляд різні – хто сидить, хто стоїть. Один навіть з нашийником раба, жує щось, начебто його більше нічого не хвилює.

Тільки, хлопці, хто між вами пройти спробує – дурень буде. Точніше, вже не буде ніким… А я не пройду, ні. Хіба тільки вдвох із Приятелем. Мисливці ви, хлопці, ще кращі за наших. І здається мені, не всю трійку вони стережуть – тільки середнього між ними. Гм, якщо так, то який же він сам? Середніх років – ні старий, ні молодий, а точніше не скажеш. Лоб високий, очі розумні. Всіх прикрас – золотий ланцюг із зеленим каменем, не те, що у двох інших – аж на штанях самоцвіти нашиті. У руці булаву тримає. Бойова булава, між іншим. У нас не буває парадної зброї, а тут, я знаю, є. Дивує це мене найбільше: срібло витрачати на зброю, якою не можна воювати. Цією булавою, втім, можна. І тримає суддя її так, що метнути можна. У мене метнути.

Я раптом зрозумів чи, може, відчув, що він не має проти мене замірів, що він свідомо мене не боїться, але око й рука самі взяли на приціл найближчого незнайомця. Охорона охороною, а й сам себе береже.

• Предыдущая
• 9/51
• Следующая