Чуття і чутливість - Остин Джейн - Страница 21

• Предыдущая
• 21/78
• Следующая

— Напевно, так воно і є, — сказала Маріанна. — Але навіщо цим вихвалятися?

— Мені здається, — втрутилася Елінор, — що Едвард, бажаючи уникнути однієї крайності, впадає в іншу. З тієї причини, що багато людей вголос захоплюються красою природи, коли насправді є байдужими до неї, і така нещирість є для нього осоружною, він вдає байдужість, хоча ця краса полонить його набагато більше, ніж він про те говорить.

— Абсолютно справедливо, — сказала Маріанна, — що захоплення красою пейзажу перетворилося в набір банальних слів. Усі вдають, ніби розуміють її, і силкуються вторити смаку і витонченості того, хто першим відкрив суть живописності. Мені осоружна будь-яка вульгарність виразів, і деколи я не виказую своїх почуттів, бо не знаходжу для їх виявлення гідних виразів, а лише заяложені, тривіальні порівняння, що давно втратили сенс.

— Я переконаний, — відповів Едвард, — що гарний пейзаж справді викликає у вас те захоплення, яке ви висловлюєте. Проте ваша сестричка не повинна натомість приписувати мені почуття, котрих я не відчуваю. Гарний вид мене приваблює, але не в плані мальовничості. Кострубаті, викривлені, розбиті блискавкою дерева мене не захоплюють, я вважаю за краще бачити їх стрункими, високими, не покаліченими. Мені не подобаються хирляві, занедбані хатини. Я не люблю кропиву, будяки та пустоцвіт. Добротний фермерський будинок тішить мій погляд більше, ніж сторожова вежа, а компанія задоволених, веселих селян незрівнянно ближча моєму серцю, аніж банда найшляхетніших італійських розбійників.

Маріанна подивилася на Едварда з подивом, а потім кинула на сестру жалісливий погляд. Але Елінор тільки засміялася.

На цьому розмова урвалася, і Маріанна поринула в мовчазну задумливість, аж доки раптово її увагою не заволодів абсолютно новий предмет. Вона сиділа поряд з Едвардом, і коли він простягнув руку за чашкою чаю, яку налила йому місіс Дешвуд, їй впала в око каблучка на його пальці — каблучка із вправленим у неї пасмом волосся.

— Я ще жодного разу не бачила, щоб ви носили каблучку, Едварде! — вигукнула вона. — Це волосся Фанні? Пам’ятаю, вона обіцяла вам локон. Але мені здавалося, що воно темніше.

Маріанна сказала перше, що їй спало на думку, але, побачивши, як її слова зачепили Едварда, розсердилася на себе за необачність навіть більше, ніж він — на неї. Він густо почервонів і, швидко поглянувши на Елінор, відповів:

— Так, це волосся моєї сестри. Оправа завжди дещо змінює його відтінок.

Елінор перехопила його погляд і збентежено відвела очі.

Вона, як і Маріанна, відразу ж вирішила, що це її власне волосся, але якщо Маріанна не сумнівалася, що він отримав його в подарунок від її сестри, то Елінор не могла навіть припустити, яким чином воно в нього опинилося. Проте, нехай навіть він його вкрав, вона не була схильна угледіти в цьому образу і, зробивши вигляд, ніби нічого не помітила, негайно заговорила про щось стороннє, вирішивши, однак, при першій же нагоді упевнитися, що волосся це має такий самий відтінок, як і її власне.

Збентеження Едварда не минало досить довго, а потім змінилося ще більшою замкнутістю. Увесь ранок він виглядав навіть ще похмурішим, ніж напередодні, і Маріанна не втомлювалася подумки докоряти собі за бездумну необережність. Втім, вона давно б пробачила собі, коли б знала, що її сестрі цей випадок зовсім не був неприємним.

Незабаром пополудні їх відвідали сер Джон з місіс Дженнінгс, які, зачувши про те, що в котедж приїхав гість, з’явилися побачити його на власні очі. За допомогою тещі сер Джон не забарився з’ясувати, що прізвище Феррар теж починається з букви «еф»; це стало приводом для майбутніх шпильок, скористатися якими без зволікання перешкодила лише новизна їхнього знайомства з Едвардом. І поки лише їхні багатозначні погляди вказували Елінор на ті далекоглядні висновки, які вони квапилися зробити з відомостей, здобутих від Маргарет.

Сер Джон ніколи не приїжджав до котеджу без того, щоб не запросити їх або пообідати в Бартон-парку наступного дня, або випити там чаю в цей же вечір. Цього разу, відчуваючи, що йому належить допомогти розважити їхнього гостя найкращим чином, він об’єднав обидва ці запрошення.

— Ви обов’язково маєте сьогодні почаювати, — сказав він, — адже ми будемо тільки у своєму колі, а завтра ми неодмінно чекаємо вас до обіду, оскільки збереться велике товариство.

Місіс Дженнінгс підтвердила, що про відмову не варто навіть говорити.

— І хтозна, — додала вона, — чи не завершиться вечір танцями. Це неодмінно вас спокусить, міс Маріанно.

— Танці! — вигукнула Маріанна. — Неймовірно! І хто ж танцюватиме?

— Як хто? Та ви ж самі, і Вітекери, і Кері… Невже ви думали, що ніхто не буде танцювати через те, що дехто, кого ми називати не будемо, узяв та й поїхав!

— Я від щирого серця шкодую, що Віллоубі не може до нас приєднатися! — додав сер Джон.

Ця грайливість і яскраво-червоний рум’янець Маріанни викликали у Едварда несподівану підозру.

— Хто такий Віллоубі? — тихо спитав він у міс Дешвуд, поряд з якою сидів.

Вона відповіла дуже стисло. Але обличчя Маріанни сказало йому набагато більше. Він побачив достатньо, щоб не тільки зрозуміти тонкі натяки візитерів, але й нові особливості в поведінці Маріанни, які раніше спантеличували його. І коли сер Джон з місіс Дженнінгс відійшли, він відразу ж наблизився до Маріанни і сказав стиха:

— Я про дещо здогадався. Сказати вам, про що саме?

— Не розумію вас.

— Так сказати чи ні?

— Кажіть, звичайно ж.

— Ну що ж, слухайте: здається, містер Віллоубі любить полювати.

Маріанна здивувалася і зніяковіла, проте його жартівливе лукавство викликало в неї усмішку, і, помовчавши, вона відповіла:

— О, Едварде! Як ви можете!.. Але сподіваюся, прийде час… Я впевнена, він вам сподобається!

— Я в цьому не сумніваюся, — відповів він, трохи розгубившись від того запалу, з яким це було сказано; адже він у жодному випадку не дозволив би собі повернутися до натяків гостей, якби не вважав їх звичними серед знайомих жартами, для яких вона і містер Віллоубі, якщо і подали спонуку, то дуже незначну.

Едвард прогостював у Котеджі тиждень. Місіс Дешвуд привітно припрошувала, щоб він залишився надовше. Але його мета немов полягала в тому, щоб терзати себе: він, здавалося, був сповнений рішучості виїхати саме тоді, коли товариство друзів давало йому найбільшу насолоду. Останні два-три дні його настрій, хоча і залишаючись мінливим, помітно посвітлішав; будинок і околиці все більше йому подобалися, про розставання він говорив із зітханням, заявив, що абсолютно вільний і навіть не знає, куди податися від них, і що він все одно мусить їхати. Жоден тиждень не минав так швидко, як цей, — він просто не йняв віри, що він промайнув. Едвард говорив це знову і знову. Говорив він і багато чого іншого, що свідчило про зміну його почуттів і спростовувало вчинки. В Норленді йому тужливо, Лондона він не любить, та до Норленда або ж до Лондона виїхати він мусить. Їх доброту він цінує над усе, бути з ними — величезне щастя. Проте наприкінці тижня він повинен розлучитися з ними всупереч їхнім наполяганням, всупереч власному бажанню і не гаячи часу.

Елінор відносила всі недоречності такої поведінки на рахунок його матері, характер якої, на щастя, був відомий їй так мало, що вона завжди могла знайти в ньому вибачення для дивацтв сина. Але незважаючи на розчарування, досаду, а подеколи — й роздратування, спричинені подібним його поводженням з нею, вона дуже охоче знаходила для нього резонні і великодушні виправдання, яких її мати лише насилу здобула від неї для Віллоубі. Сумовитість Едварда, його замкнутість і непослідовність приписувалися його залежному становищу і тому, що йому краще знати схильності і наміри місіс Феррар. Нетривалість його візиту, наполегливе бажання виїхати в призначений термін пояснювалися тим же безправ’ям, тією ж необхідністю підкорятися примхам матері. Причина полягала в одвічному конфлікті обов’язку і власного бажання, батьків і дітей. Елінор багато дала б, щоби дізнатися — коли всі ці утруднення улагодяться, коли протистоянню настане кінець, коли місіс Феррар зміниться, а її син здобуде свободу бути щасливим. Але, розуміючи марноту таких надій, вона була вимушена шукати втіху у зміцненні своєї впевненості в почуттях Едварда, у спогадах про кожний знак ніжності в погляді або в словах, які вона помічала, поки він залишався в Бартоні, а головне — у втішному доказі їх, який він постійно носив на пальці.

• Предыдущая
• 21/78
• Следующая