Чуття і чутливість - Остин Джейн - Страница 55

• Предыдущая
• 55/78
• Следующая

Маріанна підвелася і пройшлася кімнатою.

— Що може зачепити молоду людину болючіше, — вів далі Джон, — ніж бачити меншого брата власником маєтку, який мав належати йому? Бідолашний Едвард! Я щиро йому співчуваю.

Після кількох хвилин таких нарікань він підвівся, неодноразово запевнив сестер, що недуга Фанні, на його щире переконання, великою небезпекою не загрожує, а тому їм не слід надмірно турбуватися, і нарешті пішов геть, залишивши своїх співрозмовниць при єдиній думці — в усякому разі, у всьому, що стосувалося поведінки місіс Феррар, поведінки його і його дружини, а також поведінки Едварда.

Щойно двері за ним зачинилися, як Маріанна дала волю своєму обуренню, і так бурхливо, що Елінор теж не стрималася, а місіс Дженнінгс і не мала наміру стримуватися, і всі троє завзято заходилися засуджувати всіх.

Місіс Дженнінгс гаряче схвалювала поведінку Едварда, хоча лише Елінор та Маріанна знали справжню міру його шляхетності. Тільки вони відчували, наскільки мізерним було джерело, яке живило його непокірність, і наскільки мала чекала його утіха — якщо не рахувати усвідомлення виконаного обов’язку — за втрату близьких і багатства. Елінор пишалася його твердістю, а Маріанна пробачила йому всі його гріхи, співчуваючи йому в його нещасті. Проте, хоча Елінор уже не повинна була таїтися від сестри і між ними відновилося колишнє довір’я, ні першій, ні другій, коли вони залишалися віч-на-віч, не хотілося торкатися цієї теми. Елінор уникала її через те, що надто палкі, надто настійливі запевняння Маріанни ще більше зміцнювали в ній віру в любов Едварда до неї — попри всі її намагання гнати від себе такі думки. У Маріанни ж не вистачало духу починати розмови, після яких вона відчувала зростаюче невдоволення собою, мимохіть порівнюючи поведінку Елінор зі своєю.

Порівняння це незмінно її пригнічувало, але не спонукало, як сподівалася Елінор, хоча б тепер подолати своє горе. Вона невпинно дорікала собі, гірко жалкувала, що не намагалася стримуватися раніше, але все обмежувалося лише муками розкаяння, без спроб якось виправити минуле. Дух її дуже ослабів, вона не вірила, що в неї стане на це сил, а тому іще більше вдавалася до смутку.

Наступні два дні не принесли ніяких новин про те, що відбувалося на Харлі-стріт або в Бартлетівських будинках. Хоча вони вже знали дуже багато, і у місіс Дженнінгс знайшлося б, що розповісти своїм приятелькам, ця поважна пані, проте, вирішила спочатку побувати у своїх родичок, утішити їх і узнати більше, і лише наплив візитерів перешкодив їй відвідати їх у межах цього часу.

На третій день після того, як вони дізналися про подробиці, була неділя, і така ясна, така сонячна, що багато хто вибрався на прогулянку в Кенсінгтонські сади, хоча завершувався лише другий тиждень березня. Вирушили туди і Елінор з місіс Дженнінгс. Маріанна, яка, знаючи, що Віллоубі повернулися до Лондона, постійно побоювалася випадкової зустрічі з ними, вважала за краще не їздити в таке людне місце і тому залишилася вдома.

У садах до них невдовзі приєдналася задушевна подруга місіс Дженнінгс і цілком заволоділа її увагою, що дуже потішило Елінор, позаяк вона могла спокійно вдатися до роздумів. Ні Віллоубі, ні його дружину, ні Едварда вона ніде не помітила і якийсь час взагалі не бачила знайомих облич, як раптом, на превеликий її подив, з нею привіталася міс Енн Стіл, яка трохи збентежено виявила велике задоволення, що зустріла їх, а коли місіс Дженнінгс заговорила до неї вельми ласкаво, покинула на час своїх супутників і приєдналася до них. Місіс Дженнінгс поспішно шепнула Елінор:

— Серденько, витягніть із неї все, що можна. Тільки запитайте, а вона сама вам усе розповість. Адже я не можу покинути місіс Кларк.

На щастя для цікавості місіс Дженнінгс, та й самої Елінор, міс Стіл була готова доповісти про все без будь-яких запитань, інакше їм би не довелося ні про що довідатися.

— Я така рада, що зустрілася з вами, — почала міс Стіл, фамільярно беручи її під руку. — Адже саме вас мені хотілося бачити більше за всіх на світі. — Вона стишила голос: — Місіс Дженнінгс, мабуть, про все чула? Вона дуже сердита?

— На вас, як на мене, аніскільки.

— От і добре. А леді Мідлтон, вона — сердиться?

— Мені це видається малоймовірним.

— Тоді я страшенно рада. Боже милостивий! Чого я тільки не натерпілася! В житті не бачила Люсі такою злою. Вона навіть присягнулася, що не стане обробляти мені новий капелюшок і до скону нічого робити для мене не буде. Зараз вона заспокоїлася, і між нами знову все гаразд. Ось погляньте — бант на капелюшок вона пришила, і перо вставила теж вона. Учора ввечері. Тепер ви, звісно, наді мною кепкуватимете. Але чом би мені і не носити рожевих стрічок, га? Мені байдуже, що це улюблений колір лікаря. Я б і знати не знала, що воно так, коли б він сам не згадав, що з усіх кольорів йому найбільше до вподоби рожевий. Від моїх кузин мені просто життя немає! Знаєте, коли вони починають кпинити, я інколи не знаю, куди й очі подіти!

Втямивши, що вона збилася на тему, про яку Елінор вважає за краще мовчати, міс Стіл визнала за доцільне повернутися до колишнього предмета їхньої бесіди.

— Знаєте, міс Дешвуд, — вимовила вона з торжеством, — нехай люди базікають про містера Феррара що хочуть, — ніби він відмовляється від Люсі, адже все це нісенітниці, можете мені повірити! Як це ганебно — розпускати такі капосні чутки. Певна річ, Люсі про себе може думати що їй заманеться, але іншим не варто теревенити про це як про вирішену справу!

— Запевняю вас, ні про що подібне мені раніше не натякали, — відповіла Елінор.

— Та невже? Але мені достеменно відомо, що про це говорили — і не раз. Міс Годбі так прямо і сказала міс Спаркс, що тільки недоумкуватому може спасти на думку, що містер Феррар відмовиться від такої нареченої, як міс Мортон, яка має тридцять тисяч фунтів, заради Люсі Стіл, яка не має нічого. Міс Спаркс сама мені про це сказала. А ще Річард, мій кузен, висловив побоювання, що містер Феррар, коли дійде до справи, накиває п’ятами, і ділу кінець. А Едвард три дні до нас і близько не підходив, тож я і сама вже не знала, що й гадати. Та й Люсі, здається мені, теж подумала, що все пропало. Адже ми поїхали від вашого братика в середу, а Едварда не бачили ні в четвер, ні в п’ятницю, ні в суботу і навіть уявити не могли, що з ним трапилося. Але нині вранці він з’явився. Якраз ми додому повернулися з церкви, ось тут усе і з’ясувалося: як його в середу викликали на Харлі-стріт, і як матуся і всі вони його умовляли, і як він усім їм сказав, що нікого, окрім Люсі, не любить і ні з ким, окрім Люсі, не одружиться. І через усе це він так збентежився, що скочив на коня і поскакав кудись за місто і весь четвер та всю п’ятницю просидів у якомусь готелі, щоб оговтатися. І все як слід не один раз обдумавши, сказав, що, оскільки він не має ніякого статку — зовсім ніякого, то з його боку негарно чекати, щоб вона дотримала слова на шкоду собі, бо у нього за душею всього дві тисячі фунтів і ніяких надій на більші кошти. Адже навіть якщо він прийме сан, як інколи подумував, то парафії не отримає, а на платню молодшого священика хіба зможуть вони прожити? Йому нестерпно думати, на які злидні вона себе прирікає, і тому він її благає, якщо в неї є сумніви, покласти зараз же усьому край і надати йому можливість чинити на власний розсуд. Я на власні вуха чула, як він це сказав. І про те, щоб розірвати заручини, він заговорив тільки заради неї і для неї, а зовсім не тому, що йому так закортіло. Я ладна присягнутися, що він і слівцем не заїкнувся, що, мовляв, вона йому набридла або що він воліє побратися з міс Мортон, або щось подібне. Звісно, Люсі і слухати того, що він казав, не захотіла, а прямо йому сказала (ну, там і про ніжність, і про любов, і про все інше, чого повторювати не варто)… тож вона йому прямо сказала, що і думати про розірвання заручин не бажає, і з ним може прожити на дріб’язок, і нехай у нього грошей обмаль — вона задовольниться і цим, ось так. Ну, і все інше. Він був страшенно щасливий і якийсь час говорив про те, як їм вчинити, і вони погодилися, що він невідкладно отримає сан, а весілля вони відкладуть, поки для нього не знайдеться парафії. А більше я нічого не почула, тому що кузина крикнула знизу, мовляв, місіс Річардсон приїхала в кареті і запрошує одну з нас з нею в Кенсінгтонські сади. Ось мені й довелося увійти до них і перервати їхню розмову. Тільки Люсі відмовилася поїхати, бо не хотіла розлучатися з Едвардом, а я збігала нагору, вдягнула шовкові панчішки і поїхала з Річардсонами.

• Предыдущая
• 55/78
• Следующая