Чуття і чутливість - Остин Джейн - Страница 62

• Предыдущая
• 62/78
• Следующая

Товариство їхнє було невелике, і вони тихо коротали вечірні години. Місіс Палмер була коло свого немовляти, а місіс Дженнінгс — коло рукоділля. Вони розмовляли про друзів, що залишилися в Лондоні, обговорювали, які вечори влаштує і на яких побуває леді Мідлтон, і довго міркували, дісталися містер Палмер з полковником Брендоном тільки до Редінга, а чи встигли проїхати більше. Елінор, хоч як мало все це її цікавило, приєдналася до їхньої бесіди, а Маріанна, що володіла особливим даром відшукувати дорогу до бібліотеки в будь-якому будинку, як би не уникали цієї кімнати її господарі, незабаром знайшла собі книгу.

Незмінна дружня привітність місіс Палмер не залишала ніяких сумнівів, що для неї вони — найбажаніші гості. Природність і щирість її манер більш ніж компенсували брак такту і смаку, що нерідко змушував її відступати від правил доброго тону. Доброта, якою дихало її гарненьке личко, полонила, дурноверхість, хоча і очевидна, не відштовхувала, бо в ній не було навіть краплі самовдоволення, і Елінор була ладна вибачити їй все, окрім її сміху.

Джентльмени прибули наступного дня до дуже пізнього обіду, поповнивши найприємнішим чином їхнє товариство і внісши бажану різноманітність у теми бесіди, які за довгий (і як і раніше — дощовий) день встигли добряче вичерпатися.

Елінор мало бачила містера Палмера, але і протягом цього короткого часу спостерегла стільки змін у його поводженні з нею і її сестрою, що зовсім не уявляла собі, який він буде в лоні власної сім’ї. Але вона не забарилася переконатися, що зі всіма своїми гостями він тримається як справжній джентльмен і лише дуже рідко буває грубий з дружиною і тещею. З’ясувалося, що він може бути дуже приємним співрозмовником, чому заважала лише схильність уявляти, ніби і всіх інших людей він перевершує так само, як, поза сумнівом, перевершував місіс Дженнінгс і Шарлотту. В іншому характер і звички, наскільки могла судити Елінор, нічим не вирізняли його серед чоловіків того ж віку і кола. Їв він дуже витончено, вставав і лягав спати коли заманеться, почував любов до своєї дитини, хоча і ховав її під маскою зневаги, і щоранку розважався більярдом, замість того щоб братися до справ. Проте тепер він подобався їй набагато більше, ніж вона очікувала від себе, хоча в глибині серця вона анітрохи не шкодувала, що сильніше він їй сподобатися не може, як і не шкодувала, що, спостерігаючи його епікурейське неробство, його егоїзм і самозакоханість, мимоволі і з радістю повертається в думках до шляхетності Едварда, простоти його смаків і скромності.

Про Едварда, вірніше, про деякі його справи, вона дещо дізналася від полковника Брендона, який недавно побував у Дорсетширі і, бачивши в ній як дорогого друга містера Феррара, так і уважну, прихильну до нього самого слухачку, детально розповів їй про будинок священика в Делафорді, про те, що там слід було б багато чого полагодити і який саме ремонт він має намір здійснити. Така його поведінка, а також неприхована радість від їхньої зустрічі, хоча вони і не бачилися лише десять днів, задоволення, з яким він почав розмову з нею, і незмінний інтерес до її думки цілком могли пояснити, чому місіс Дженнінгс була така переконана, ніби він до неї небайдужий; та і сама Елінор, мабуть, запідозрила б те саме, коли б із самого початку не була впевнена, що серцем його цілком володіє Маріанна. Ось чому нічого подібного їй все-таки і на думку не спало б, коли б не натяки місіс Дженнінгс. Втім, вона вважала себе більш тонкою спостерігачкою, бо стежила і за його очима, тоді як місіс Дженнінгс розбирала лише його поведінку, через що і не помітила його тривоги, коли Маріанна поскаржилася на біль у скронях і горлі, позаяк тривогу цю виказували лише його погляди, а не слова, і вона цілковито уникла уваги поважної пані, але Елінор розрізнила в них і ніжну турботу, і надмірний переляк закоханого.

Дві чудові прогулянки в сутінках на третій і четвертий їхній вечір у Клівленді (і не тільки по сухих доріжках квітника, але і по всьому саду, причому по найзатишніших його куточках, що зберегли певну дикість, де дерева були найстарішими, а трава — найвищою і мокрою) «подарували» Маріанні, яка до того ж не завдала собі клопоту негайно зняти мокрі черевички і панчохи, дуже сильну простуду, яка через день-два, як не нехтувала вона нею, як її не заперечувала, настільки розходилася, що всі навколо помітили, а вона була вимушена визнати, як їй погано. Негайно її засипали корисними порадами, і за звичаєм, вона не прийняла жодної.

Жар, лихоманка, слабкість у всьому тілі, кашель, біль у горлі — це дурниці і до ранку після міцного сну минуть самі собою. Лише насилу Елінор умовила сестру, коли та лягла, все ж таки прийняти один-два з найпростіших лікувальних засобів.

Вранці Маріанна встала у звичну годину, на всі дбайливі розпитування відповідала, що їй стало краще, і на доказ спробувала провести день за звичними заняттями. Але лише годину за годиною сиділа біля каміна з книгою, яку не в змозі була читати, бо її морозило, або напівлежала на дивані, відчуваючи млосну слабкість. Коли ж, розхворівшись ще більше, вона рано пішла до себе, полковник Брендон дуже занепокоївся і був здивований спокоєм її сестри: Елінор увесь день, не слухаючи заперечень Маріанни, віддано за нею доглядала і примусила її прийняти на сон усі необхідні ліки, але, як і сестра, вірила в чудодійну силу сну і не почувала особливої тривоги.

Проте безсонна ніч, проведена в лихоманці, не виправдала сподівання обох. І коли Маріанна все-таки схотіла підвестися, вона тут же була вимушена визнати, що їй важко навіть сидіти, — і знову лягла. Елінор не забарилася прислухатися до поради місіс Дженнінгс і послала за палмерівським аптекарем.

Він приїхав, оглянув хвору і, хоча запевнив міс Дешвуд, що через три-чотири дні її сестра зовсім видужає, згадав про можливу лихоманку і промовив слівце «інфекція», перелякавши місіс Палмер, яка негайно подумала про своє малятко. Місіс Дженнінгс із самого початку ставилася до хвороби Маріанни більш серйозно, ніж Елінор, а вислухавши містера Гарріса, стривожилася ще більше, підтвердила всі страхи Шарлотти і зажадала, щоб вона негайно покинула Клівленд разом із сином. Містер Палмер, хоча і твердив, що їхні побоювання безпричинні, не міг протистояти тривозі і наполяганням дружини, і її від’їзд був вирішеною справою. Менш ніж за годину після того, як містер Гарріс піднявся до Маріанни, Шарлотта з сином і нянькою вже відбула до близького родича містера Палмера, чий будинок був розташований за Батом. Чоловік, поступаючись її благанням, обіцяв поїхати за нею туди через день-два. Вона майже так само настирливо умовляла і матір поїхати з нею, але місіс Дженнінгс зі справжньою добротою, яка навіки завоювала їй серце Елінор, сказала, що не покине Клівленда, поки Маріанна зовсім не видужає, невсипущими турботами прагнучи замінити їй матір, від якої її забрала. І Елінор знайшла в ній ревну і діяльну помічницю, ладну ділити з нею всі клопоти догляду за хворою, до того ж навчену досвідом, який не раз ставав у пригоді.

Бідолаха Маріанна, страждаючи лихоманкою і слабкістю, відчуваючи біль у всьому тілі, вже залишила надію зустріти наступний день здоровою, і думка про те, що приніс би цей день, якби не лиховісна недуга, посилювала її страждання. Адже вранці вони повинні були нарешті вирушити додому у супроводі лакея місіс Дженнінгс і наступного дня ще до дванадцятої години потішити матір несподіваною своєю появою. Мовчання вона переривала лише наріканнями на нестерпну затримку, дарма що Елінор намагалася заспокоїти, бо досі сама аніскільки не сумнівалася, що триватиме ця затримка недовго.

Наступного дня ніяких змін у стані хворої не відбулося. Їй не стало краще, але, якщо не вважати, що це саме по собі вже було поганою ознакою, не стало й гірше. Їхнє товариство втратило ще одного члена. Містер Палмер, хоч і вважав би за краще залишитися, підкоряючись як голосу справжнього людинолюбства і душевної доброти, так і бажанню показати, як мало значать для нього страхи дружини, все ж таки здався на умовляння полковника Брендона виконати дану їй обіцянку. А полковник у свою чергу з більшою наполегливістю заговорив про власний від’їзд. Проте цьому — і вельми доречно — зашкодило добре серце місіс Дженнінгс. Відіслати полковника, коли його кохана була в такій тривозі за сестру, означало б, подумала вона, приректи їх обох на зайві страждання, а тому не забарилася сказати йому, що він неодмінно мусить залишитися в Клівленді заради неї, — щоб їй було з ким грати в пікет вечорами, поки міс Дешвуд доглядатиме за сестрою нагорі, і ще з різних причин. Вона так наполегливо умовляла його, що він не міг не дати згоди (поступившись, до речі, заповітному бажанню власного серця). До того ж прохання місіс Дженнінгс палко підтримав містер Палмер, який, мабуть, відчув чимале полегшення при думці, що в Клівленді залишиться людина, яка, як ніхто інший, здатна допомогти міс Дешвуд і порадою, і справою, якщо вони їй знадобляться.

• Предыдущая
• 62/78
• Следующая