Чуття і чутливість - Остин Джейн - Страница 67
- Предыдущая
- 67/78
- Следующая
Я спробував… перо мене не слухалося. Але, слово честі, весь день я думав тільки про неї. Якщо ви здатні пожаліти мене, міс Дешвуд, то лише уявіть, в якому становищі був я тоді. Мої думки, моє серце повнилися вашою сестрою, а я вимушений був зображати щасливого нареченого іншої! Ці три-чотири тижні були гіршими за всі інші. І ось врешті-решт наша зустріч усе ж таки відбулася, і як чарівно я поводився! Який вечір пекельних мук! Маріанна, прекрасна, як ангел, називає мене на ім’я… о Боже мій!.. простягає мені руку, просить пояснення, спрямувавши на мене такий співчутливий погляд чарівних очей. І поруч — Софія, ревнива, як диявол, вся просто… Але до чого це! Все вже позаду. Що за вечір! Я втік від усіх вас, як тільки трапилася нагода, але не раніш, ніж побачив миле обличчя Маріанни блідим, як смерть. Ось якою бачив я її востаннє! Такою відбилася вона в моїй пам’яті! Це було жахливо! Та все ж, коли нині я подумав, що вона може вмерти, я знаходив дивну втіху в думці, що знаю, якою вона з’явиться перед тими, хто проводить її в останню путь.
Всю дорогу я бачив перед собою те її обличчя, той її погляд.
Знову запала мовчанка. Першим, відірвавшись від своїх думок, його порушив Віллоубі словами:
— Що ж, мені пора поквапитися. Але ваша сестра справді поза небезпекою?
— Нас у цьому запевнили.
— А ваша бідна матінка! Вона ж так любить Маріанну!
— Але лист, містере Віллоубі, ваш власний лист. Про нього вам нема чого сказати?
— Ні-ні, навпаки! Вам відомо, що ваша сестра написала мені наступного ж ранку. І знаєте що — я снідав у Еллісонів, і її лист разом з іншими мені принесли туди з моєї квартири. Софія встигла помітити його раніше мене, і його обсяг, вишуканість паперу, почерк — усе негайно викликало її підозру. Вона і раніше чула дещо про мої залицяння до когось у Девонширі, а зустріч напередодні у неї на очах пояснила їй, про кого йшлося, і зовсім розпалила її ревнощі. І ось, прибравши на себе той пустотливий вигляд, який полонить нас в улюбленій жінці, вона негайно розпечатала листа і прочитала його. Безцеремонність дорого їй обійшлася. Те, що вона прочитала, примусило її страждати. Страждання її я міг би ще витерпіти, але не її гнів, не її розпалену лють. За будь-яку ціну їх треба було втихомирити. Коротше кажучи, якої ви думки про епістолярний стиль моєї дружини? Яка витонченість, делікатність, справжня жіночність, чи не так?
— Вашої дружини? Але почерк був ваш!
— Саме так! Проте мені належить лише честь рабського переписування перлів, під якими мені було соромно ставити свій підпис. Оригінал же цілком належить їй — і витонченість думки, і вишуканість виразів. Але що мені залишалося робити! Ми були заручені, приготування завершувалися, день був уже призначений… Але я верзу якісь дурниці. Приготування! День! Мені були необхідні її гроші, і в моєму становищі доводилося погоджуватися на все, лише б уникнути розриву. І врешті-решт, чи міняв стиль мого листа ту думку, яка вже склалася про мене у Маріанни та її друзів? Навпаки, він лише зміцнював її. Моя справа була постати підлим негідником, а зробив би я це ввічливо чи нахабно — значення не мало. «В їхній думці я навіки пропащий, — сказав я собі, — їхнє товариство назавжди для мене втрачене, вони вже вважають мене людиною без честі, і цей лист лише перетворить мене на неймовірного підлотника». Ось приблизно так я міркував, коли з холоднокровним відчаєм переписував слова моєї нареченої і розлучався з останньою пам’яттю про Маріанну. Три її записочки — на лихо, вони всі були у мене в гаманці, а то б я приховав їх існування і дбайливо беріг усе життя — я був змушений віддати, навіть не поцілувавши. А локон! Він теж усюди був зі мною в тому ж гаманці, який тепер моя майбутня дружина обшукала з чарівливою несамовитістю… Безцінний локон, усі милі нагадування про неї у мене відняли.
— Те, що ви сказали, містере Віллоубі, є дуже поганим і неприпустимим! — заперечила Елінор, хоча голос видав її співчуття. — Вам не слід говорити в таких виразах ні про місіс Віллоубі, ні про мою сестру. Свій вибір ви зробили самі. Вас до нього не примушували. У вашої дружини є право на вашу пошану, на вашу стриманість, в усякому разі. Ймовірно, вона любить вас, інакше вона не стала б вашою дружиною. Поводитися з нею грубо, говорити про неї презирливо — це аніскільки не спокутує вашої вини перед Маріанною і, як мені здається, навряд чи зможе заспокоїти ваше сумління.
— Ах, облиште мою дружину! — сказав він з важким зітханням. — Вона не заслуговує вашого співчуття. Виходячи за мене, вона знала, що я не маю до неї ніяких ніжних почуттів. Ну, як би там не було, ми зіграли весілля і вирушили в Комбе-Магну, щоб скуштувати щастя, а потім повернулися в столицю розважатися… А тепер вам жаль мене, міс Дешвуд? Або все це я розказував даремно? Чи піднявся я хочу трішки у ваших очах? Чи зумів я хоч в чомусь пом’якшити свою провину?
— Так, безперечно, в чомусь ви виправдалися — нехай в малому. Взагалі ви виявилися менш розбещеним, ніж я про вас думала. Ви довели, що ваше серце є менш порочним, ніж здавалося. Але… але… ви заподіяли стільки горя, що, їй-богу, не знаю, що могло бути гіршим!
— Ви перекажете вашій сестрі, коли вона видужає, все, про що я вам говорив? Дозвольте мені трохи очиститися і в її очах. Ви сказали, що вона мене вже пробачила. Дозвольте ж мені тішити себе думкою, що, краще взнавши і стан мого серця, і нинішні мої почуття, вона подарує мені більш душевне, більш безпосереднє, більш лагідне і не таке гордовите прощення. Розкажіть їй про мої страждання і про моє каяття — розкажіть їй, що моє серце завжди було вірне їй, і — обов’язково передайте! — що в цю хвилину вона є дорожчою мені, ніж раніше.
— Я розповім їй усе, що є необхідним для вашого виправдання, якщо тут підходить це слово. Але ви так і не пояснили мені, навіщо ви приїхали і звідки дізналися про її хворобу.
— Вчора в коридорі Друрі-Лейна я зіткнувся з сером Джоном Мідлтоном, і, впізнавши мене, він уперше за ці два місяці заговорив зі мною. Я не дивувався і не ображався, коли після мого одруження він ігнорував мене. Цього разу, проте, його добре, чесне, простодушне серце, сповнене обурення проти мене і тривоги за вашу сестру, не встояло перед спокусою повідомити мені те, що повинно було б, на його переконання, заподіяти мені великий біль, хоча, можливо, він цього від мене і не чекав. А тому відверто заявив мені, що Маріанна Дешвуд помирає в Клівленді від гнилої пропасниці, що вранці вони отримали листа від місіс Дженнінгс — на її думку, надії вже майже немає, а Палмери в страху втекли — ну, й інше в тому ж дусі. Я був такий приголомшений, що не зумів зберегти вигляд байдужості навіть перед сером Джоном, якому проникливість не притаманна. Страждання мого серця пом’якшили його власні, і його озлоблення проти мене розвіялося настільки, що при розставанні він ледь не потис мені руку, нагадавши про давню обіцянку подарувати йому цуценя пойнтера. Що я пережив, почувши, що ваша сестра помирає… і помирає, вважаючи мене найбільшим негідником на землі, зневажаючи, ненавидячи мене у свої останні хвилини. Звідки мені було знати, які жахливі задуми мені приписувалися? Принаймні одна людина, гадав я, вважатиме мене здатним на все. Те, що я відчував, було жахливо! Я тут же прийняв рішення і сьогодні о восьмій ранку вже виїхав з Лондона. Тепер ви знаєте все.
Елінор нічого не відповіла. Вона думала про те, як непоправно надто рання незалежність і породжена нею звичка до неробства, розбещеності і розкоші зіпсувала душу, характер і щастя людини, у якої зовнішні достоїнства і таланти поєднувалися з натурою від природи відкритою і чесною, з серцем чутливим і ніжним.
Світське товариство зробило його пихатим марнотратником. Марнотратство і пихатість зробили його холодним і себелюбним. Пихатість, шукаючи грішного торжества в перемозі над іншим серцем, спричинилася до того, що він пізнав справжнє почуття, але марнотратство, а вірніше, потреба в грошах — його рідні, зажадали, щоб це почуття було принесене в жертву. Кожна порочна схильність, ведучи його до зла, прирікала його на покарання. Почуття, яке він всупереч честі, власним бажанням і всьому в ньому найкращому відторгнув від себе, тепер, коли воно стало недозволенним, володарювало над усіма його помислами. А шлюб, заради якого він прирік її сестру на горе, теж обіцяв стати для нього джерелом вічного нещастя без надії на визволення. Від цієї задумливості через кілька хвилин її відвернув Віллоубі, який, прокинувшись від думок, мабуть, так само важких, встав, збираючись попрощатися.
- Предыдущая
- 67/78
- Следующая
