Чуття і чутливість - Остин Джейн - Страница 75

• Предыдущая
• 75/78
• Следующая

— Набагато більше, тому що Роберт завжди був її улюбленцем. Ранить це її набагато сильніше, і, за тим же принципом, пробачить вона його набагато швидше.

Про стан їхніх стосунків зараз Едвард не знав, оскільки поки що не написав нікому з рідних. З Оксфорда він виїхав наступного дня після того, як отримав листа від Люсі і, думаючи лише про те, щоб швидше дістатися Бартона, не витрачав часу і думок ні на що, окрім цієї своєї мети. Він не збирався нічого робити, перш ніж міс Дешвуд не вирішить його долю, і, судячи з того, як квапливо він цього прагнув, залишається тільки припустити, що, всупереч колишнім ревнощам до полковника Брендона, всупереч скромності, з якою він оцінював власні достоїнства, він не чекав надто вже непривітного прийому. Але він сказав, що чекав, і сказав дуже мило. Ну, а що він сказав би рік по тому, залишимо уяві чоловіків та жінок.

Елінор не сумнівалася, що Люсі дала своє доручення Томасу, навмисне прагнучи ввести її в оману, щоб наприкінці якомога болючіше вразити свого недавнього нареченого; а сам Едвард, який збагнув тепер її справжню натуру, визнав можливим повірити, що вона здатна на будь-яку ницість, яку може підказати злостива вдача. Хоча вже давно, навіть ще до його знайомства з Елінор, у нього розкрилися очі на її невігластво і відсутність душевної шляхетності в деяких її думках, він і те й інше приписував її неосвіченості і до отримання останнього листа продовжував вважати, що вона добра, мила, а до нього прив’язана усім серцем. Лише це переконання і заважало йому покласти край заручинам, які, задовго до того, як їх відкриття накликало на нього материнський гнів, встигло стати для нього джерелом тривог і жалів.

— Коли моя мати відмовилася від мене, і я, як здавалося, залишився без друзів і без жодної підтримки, я вважав своїм обов’язком, — сказав він, — незважаючи на власні почуття, дати можливість їй самій вирішувати — розривати заручини чи ні. Здавалося б, у такому становищі ніщо і ні у кого не могло викликати користь або марнославство, і як я міг засумніватися, коли вона так гаряче, так самовіддано побажала розділити мою долю, що в неї на меті щось інше, а не найбезкорисливіше кохання? І навіть тепер я не розумію, що її спонукало до того і які уявні вигоди примусили її пов’язати себе з чоловіком, до якого вона не мала анінайменшого доброго почуття і весь статок якого обмежувався двома тисячами фунтів? Не могла ж вона передбачати, що полковник Брендон обіцяє мені прихід?

— Ні, але вона могла припустити, що для вас іще не все втрачено, що з часом ваша мати зглянеться над вами. В усякому разі, не розриваючи заручин, вона нічого не втрачала — адже довела ж вона, що анітрохи не вважала себе ними зв’язаною ні в пориваннях серця, ні у вчинках. А до тих пір заручини з людиною з такої сім’ї додавали їй ваги і, можливо, прославляли в очах знайомих її кола. І коли б нічого більш принадного вона не знайшла, їй би було все ж таки вигідніше вийти заміж за вас, ніж залишитися старою дівкою.

Едвард, звісно, тут же переконався, що нічого природнішого за поведінку Люсі бути не могло, і керували нею, безперечно, саме ці міркування.

Елінор не забула висварити його з усією суворістю, з якою панянки зазвичай нарікають на втішну для них нерозсудливість, — за те, що він стільки часу проводив з ними в Норленді, коли вже мав переконатися в непослідовності своїх почуттів.

— Ваша поведінка була, поза всяким сумнівом, дуже поганою, — сказала вона. — Адже, не кажучи вже про власне моє переконання, всім нашим рідним здавалося вірогідним, якщо не вирішеним, те, що в тодішньому вашому становищі здійснитися ніяк не могло.

Йому залишалося тільки послатися на необізнаність власного серця і помилкове уявлення про владу заручин над ним.

— З сердечної простоти я вважав, що, позаяк моє слово дано іншій, ваше товариство не загрожує мені ніякою небезпекою, і, пам’ятаючи про свої заручини, я зумію і серце своє зберегти таким же недоторканним, як свою честь. Я відчував, що захоплююся вами, але твердив собі, що це не більше, ніж дружба, і зрозумів, як далеко зайшов, тільки тоді, коли почав порівнювати Люсі з вами. Після цього, мабуть, так довго залишаючись у Сассексі, я і справді вчинив погано і не знаходив на виправдання своєї поведінки інших доводів, окрім одного: вся небезпека загрожує лише мені, я нікому не заподіюю шкоди, окрім самого себе.

Елінор посміхнулася і похитала головою.

Едвард зрадів, дізнавшись, що полковник Брендон ось-ось повинен приїхати до Бартона, оскільки бажав не тільки познайомитися з ним ближче, але й переконати полковника, що більше не сердиться на нього за обіцяну делафордську парафію.

— Адже після нечемної досади, з якою я йому тоді подякував, він, напевно, вважає, що я цього йому ніколи не пробачу!

Тепер Едвард від душі дивувався, що так і не спромігся з’їздити в Делафорд. Але це зовсім його не цікавило, і всі відомості про будинок, сад і церковну землю, про розміри парафії, стан тамтешніх полів і десятину він отримав тепер від самої Елінор, яка знала все це від полковника Брендона, слухала його з найбільшою увагою, не проминаючи жодної подробиці.

Між ними залишалося невирішеним лише одне питання, лише одна перешкода. Їх з’єднало взаємне почуття, яке гаряче схвалювалося всіма їхніми істинними доброзичливцями, одне одного вони знали так добре, що це не могло не стати запорукою їхнього щастя. Бракувало їм тільки одного: засобів до існування. Едвард мав дві тисячі, Елінор — одну, і разом з доходом від делафордської парафії цим вичерпувалися всі їхні засоби, оскільки про те, щоб місіс Дешвуд їм що-небудь виділила, вони і подумати не могли, а закоханість не заважала їм сумніватися, що вони зможуть прожити безбідно на триста п’ятдесят фунтів на рік.

Едвард плекав якусь надію, що мати, може, пробачить його, і від неї він отримає необхідне поповнення їхніх майбутніх доходів. Проте Елінор його надії не поділяла: адже він все одно не зможе взяти шлюб з міс Мортон, а оскільки сама вона, висловлюючись компліментарною мовою місіс Феррар, була лише меншим лихом з двох, то зухвале свавілля Роберта, на її думку, могло послужити тільки збагаченню Фанні.

Через чотири дні після Едварда приїхав полковник Брендон, і не тільки радість місіс Дешвуд була тепер повною, але до неї додавалася і горда свідомість того, що вперше після переселення в Бартон вона приймає стільки гостей, що для них усіх немає місця у неї в будинку. За Едвардом залишилося право першого візитера, а полковник Брендон щовечора ходив ночувати до Бартон-парку, де в його розпорядженні завжди була кімната. Звідти він повертався в котедж вранці і зазвичай так рано, що встигав порушити перший тет-а-тет закоханих перед сніданком.

Три тижні самоти в Делафорді, де — в усякому разі, вечорами — у нього майже не було іншого заняття, окрім як обчислювати різницю між тридцятьма шістьма і сімнадцятьма роками, занурили його в такий настрій, що в Бартоні, щоб розсіяти його сумовитість, знадобилася зміна на краще в зовнішності Маріанни, привітність її прийому, гарячі запевнення її матері. Проте серед таких друзів і такої цілющої уваги він не міг не повеселішати. Ніякі чутки про шлюб Люсі до нього не дійшли, він не мав анінайменшого уявлення про те, що сталося, і тому перші години після приїзду йому залишалося тільки слухати і дивуватися. Місіс Дешвуд пояснила йому кожну подробицю, і він знайшов нове джерело радості в думці, що його послуга містеру Феррару тепер сприяє щастю Елінор.

Зайве говорити, що джентльмени з кожним днем знайомства все більше зміцнювалися в добрій думці один про одного. Адже інакше і бути не могло. Однієї схожості в шляхетності почуттів, здоровому глузді, схильностях і поглядах на речі, можливо, виявилося б достатньо, щоб зв’язати їх дружбою і без інших причин. Але вони були закохані у двох сестер, причому сестер, які ніжно любили одна одну, а тому між ними не могла не виникнути негайно і беззастережно та симпатія, для якої при інших обставинах знадобився б час і спілкування.

• Предыдущая
• 75/78
• Следующая