Дон Кіхот - Де Сервантес Сааведра Мигель - Страница 12

• Предыдущая
• 12/78
• Следующая

Хазяйка, дочка її та добра Маріторнес здивовано слухали мандрівного рицаря, так мало розуміючи його слова, неначе він говорив по-грецькому, і здогадувалися тільки, що це були вислови вдячності та ввічливості. Вони не звикли до такої мови, і Дон Кіхот здавався їм якоюсь незвичайною людиною. У свою чергу подякувавши йому по-простому, вони вийшли з горища, залишивши астурійку Маріторнес лікувати Санчо, якому це було потрібне не менш, ніж його панові. Вночі Дон Кіхот прокинувся і тим самим тоном, яким звертався до свого зброєносця напередодні, лежачи розпластаний у долині, де їх побили дрючками, почав кликати його, кажучи:

— Санчо, друже, ти спиш? Ти спиш, друже Санчо?

— Як у біса можу я спати, — відповів Санчо, повний смутку та досади, — коли в мене всі кістки болять.

— Не турбуйся, друже, — заспокоїв його Дон Кіхот, — я зараз же приготую чудодійний бальзам, який вилікує нас в одну мить. Встань, друже Санчо, якщо можеш, і попроси в коменданта цієї фортеці трохи оцту, вина, солі та розмарину для цілющого бальзаму. Я дуже потребую його тепер, бо в мене витекло багато крові з ран.

Санчо, якому боліли всі кістки, через силу встав, навпомацки пішов до корчмаря і сказав йому:

— Сеньйоре! Зробіть ласку й добре діло: дайте нам трохи оцту, розмарину, солі та вина. Це потрібно для одного з найкращих у світі мандрівних рицарів, який лежить там на ліжку, тяжко поранений.

Корчмар дав усе, і Санчо поліз на горище до Дон Кіхота, який, схопивши руками голову, скаржився на біль од ран.

Дон Кіхот узяв принесене, перемішав усе і варив, аж поки бальзам, на його думку, був готовий. Потім він попросив дати йому яку-небудь посудину, щоб вилити ліки, і, через відсутність придатної, задовольнився бляшанкою на олію, яку корчмар дав йому задурно.

Коли все було зроблено, Дон Кіхот схотів спробувати на собі самому діяння цього чудесного, як він гадав, бальзаму, і для цього випив ту частину ліків, що не вмістилася в бляшанку, а її було не менш як півлітра. Ледве встиг він випити, як почав блювати, та так, що в шлунку в нього нічогісінько не лишилось. Після мук блювання він облився потом і попросив, щоб його одягли й залишили самого; так і зробили.

Поспавши понад три години, він прокинувся бадьорий та свіжий, почував себе цілком здоровим і вирішив, що справді зобов’язаний цим ф’єрабраському бальзамові і що, такі ліки мавши, можна й надалі без ніякого страху братися до всіх пригод, битв та змагань, хоч які небезпечні вони будуть.

Санчо Панса, що теж вважав за диво одужання свого пана, попросив дати йому решту бальзаму, якого лишилося ще чимало. За згодою Дон Кіхота він узяв обіруч бляшанку і з усією вірою та великою вправністю вилив собі в горлянку трохи менше бальзаму, ніж його пан. Мабуть, шлунок бідного Санчо був не такий тендітний, як шлунок Дон Кіхота, бо раніше, ніж він почав блювати, у нього була нудота, а потім піт. Він стільки разів падав непритомний, що йому здавалося, ніби настала вже його остання година, і він почав клясти і бальзам, і негідника, від якого дістав його. Дон Кіхот, побачивши це, сказав:

— Мабуть, Санчо, таке лихо трапилося з тобою тому, що тебе ще не висвячено на рицаря, бо, пригадується мені, ця рідина корисна тільки рицарям.

— А коли ви знали, — відповів Санчо, — лишенько мені та всій моїй родині! — навіщо ж ваша милість дали мені покуштувати її?

У цю хвилину напій почав робити своє діло, і бідолашний зброєносець почав так швидко опорожнятися, що очеретяна рогожка, на якій він качався, та ковдра, якою вкривався, стали зовсім негодящими. Він спітнів так дуже, і в нього були такі корчі, що не тільки він, а й усі думали, що він конає. Ці бурхливі й небезпечні напади тривали мало не дві години, і після них Санчо, на відміну від свого пана, почував себе таким розбитим та кволим, що не міг триматися на ногах.

А Дон Кіхот, як сказано, пожвавішав, вважав себе здоровим і хотів негайно виїздити та шукати пригод. Бо йому здавалося, що той час, коли він лишається тут, є втрата для світу й для всіх тих, кому потрібні його ласка та підтримка, а найбільше підбадьорювала його віра в цілющий бальзам, силу якого він спробував на собі. Виконуючи своє бажання, він осідлав Росінанта, загнуздав осла свого зброєносця, допоміг Санчо одягтися й злізти на осла, а потім сів сам на коня і, під’їхавши до рогу садиби, узяв собі за спис гостру ломаку, що стояла там.

Під’їхавши разом із Санчо до дверей корчми, Дон Кіхот гукнув хазяїна і сказав йому поважно й урочисто:

— Багато великих послуг зробили ви мені в своєму замку, сеньйоре коменданте, і я буду вдячний та зобов’язаний вам за них усе моє життя. Якщо я можу віддячити вам, помстившися за вас кому-небудь, хто насмілився вчинити вам якусь образу, знайте, що мій фах саме в тім, щоб допомагати кому тільки можна, мститися за тих, кого скривджено, та карати за віроломство. Пошукайте в своїй пам’яті, і якщо пригадаєте щось подібне та схочете звіритися на мене, то я обіцяю рицарським орденом, до якого належу, задовольнити кожне ваше прохання.

Корчмар теж поважно відповів:

— Сеньйоре рицарю, мені зовсім не треба, щоб ваша милість мстилася за образи, що мені вчинено, бо я й сам умію мститися, коли мені треба. Тепер же мені треба лише, щоб ваша милість заплатила мені за ночівлю в моїй корчмі, за солому та ячмінь для двох ваших тварин, а також за вечерю і за постелі.

— Так це, значить, корчма? — сказав Дон Кіхот.

— І дуже пристойна, — відповів корчмар.

— Так я, виходить, помилився, — сказав Дон Кіхот, — щиро гадаючи, що це замок, і непоганий замок. Проте, якщо це корчма, а не замок, я все ж таки не можу ламати звичаїв мандрівних рицарів, які (я знаю це напевне і досі не читав іншого) ніколи не платять ні за ночівлю, ні за інше, чим доводиться їм користуватися по корчмах. Привітний прийом належить їм з права й за законом, як подяка за великий тягар, що несуть вони, шукаючи пригод уночі й удень, узимку й влітку, пішки й верхи, голодні й спраглі, в спеку та в холод, підпадаючи під усяку небесну немилість та денну небезпеку.

— Це мене не обходить, — відповів корчмар, — заплатіть що слід, і покиньмо балачки про рицарство. Мені треба тільки, щоб я міг платити оренду за свою корчму.

— Ви — нерозумний і негостинний корчмар, — сказав Дон Кіхот, стиснув шпорами Росінанта і, вимахуючи ломакою, ніким не затримуваний, виїхав із корчми, не дивлячись навіть, чи їде за ним його зброєносець.

Корчмар побачив, що гість поїхав, не заплативши, і вирішив справити гроші з Санчо Паней. Але той сказав, що коли не схотів платити його пан, то він не платитиме й поготів, бо, як зброєносець мандрівного рицаря і на підставі тих самих міркувань та правил, не може сплачувати будь-що ні по заїздах, ні по корчмах.

Корчмар дуже розгнівався і погрозив, що примусить платити, та ще й способом, який тому не дуже сподобається. Санчо відповів, що, за правилами рицарства, до якого належить його пан, він нічого не заплатить, хоч би це коштувало йому життя. Він, мовляв, не хоче, щоб через нього ламалися добрі стародавні звичаї мандрівних рицарів або щоб на нього нарікали за порушення такого справедливого закону зброєносці тих рицарів, що з’являться на світі після нього.

Недоля бідолашного Санчо захотіла, щоб на цей час у корчмі були чотири чесальники вовни з Сеговії, троє голкарів з Кордови та два пройдисвіти з Севільї, люди веселі, вигадливі та лихі жартівники. Неначе спонукані однією і тією ж думкою, підійшли вони до Санчо, зняли його з осла, внесли в повітку, а тоді один із них побіг до корчмаря по ковдру, на яку вони Санчо й поклали.

Але повітка здалася їм дуже низькою для їхньої роботи, і вони вирішили вийти на задвірок, де дахом було саме небо. Там вони почали підкидати його з ковдри угору.

Бідний Санчо зняв такий галас, що його почув і Дон Кіхот, який спочатку прийняв це репетування за якусь нову пригоду, а розібравши, що то голосить його зброєносець, повернув коня й галопом поскакав до корчми. Знайшовши ворота зачиненими, він поїхав кругом, шукаючи в’їзду, але, не доїхавши до задвірка, побачив, у яку погану гру грають із його зброєносцем. А той то злітав, то падав у повітрі так втішно та швидко, що коли б Дон Кіхот не був такий лютий, йому важко було б утриматись від сміху. Він пробував злізти з коня на паркан, але, бувши розбитий та кволий, не спромігся навіть підвестися і задовольнився тим, що, сидячи в сідлі, почав висловлювати на адресу нападників Санчо такі образи та лайки, що й описати їх не можна.

• Предыдущая
• 12/78
• Следующая