Дон Кіхот - Де Сервантес Сааведра Мигель - Страница 29

• Предыдущая
• 29/78
• Следующая

Зажурена дівчина весь час хотіла поцілувати йому руку, але Дон Кіхот, бувши цілком чемним і благородним рицарем, ніяк не згоджувався на це. Нарешті, він примусив її підвестися і сам поцілував її дуже ввічливо й лагідно, а потім наказав Санчо негайно сідлати Росінанта та допомогти йому одягти всю зброю. Санчо підтягнув попругу Росінантові, зняв панцер, що, немов трофеї які, висів на дереві, і миттю одяг його на свого пана, а той, бачачи себе озброєним, сказав:

— Їдьмо звідси допомагати цій великій сеньйорі.

Цирульник усе ще стояв навколішках, силкуючись не сміятися і не загубити бороди, бо, коли б вона впала, пропав би весь їхній план. Але, почувши, що благання принцеси вволено, і бачивши, що Дон Кіхот негайно не береться виконувати свої обіцянки, цирульник підвівся із землі, подав Доротеї руку і разом із Дон Кіхотом допоміг їй сісти на мула. Зараз же зліз на Росінанта й Дон Кіхот, цирульник умостився на своїй тварині, а Санчо, знову опинившись на власних ногах, іще раз пожалів за своїм Сірим, крадіжка якого тепер найболючіше відчувалася. Але все це він терпляче зносив, бо був певен, що Дон Кіхот стоїть уже на певному шляху до імператорства, що він одружиться з цією принцесою і стане щонайменше королем Мікомікона. Його турбувало тільки, що королівство це лежить у країні негрів і що люди, яких Дон Кіхот дасть йому в васали[59], всі будуть негри. Але й на це він швидко добрав доброї ради й сказав сам собі:

— Що з того, що мої васали будуть негри. Я пошлю їх тоді до Іспанії, продам там і дістану готівку. За готівку я спроможуся придбати якийсь титул або посаду, а з прибутків безтурботно вікуватиму свій вік. Треба тільки не спати й мати хист і спритність, щоб одразу все зробити доладу та продати 30 або 10 тисяч васалів. Їй-богу, всім їм я знайду місце, — маленьким і великим, чи які там вони будуть, і з чорних вони обернуться на білих та на жовтих[60].

Ці думки заспокоювали й задовольняли його так, що йому навіть не важко було йти пішки. Карденіо й священик дивилися на все це з-за кущів і не знали, як пристати до них. Але вигадливий священик хутко добрав ради і, нашвидку зрізавши ножицями бороду Карденіо, дав йому свій сірий плащ і чорний комір, а сам лишився в камзолі й штанах. Це передягнення так змінило Карденіо, що він і сам себе не впізнав би, навіть якби глянув у дзеркало. Поки вони передягалися, інші вже випередили їх, але їм не важко було вийти на битий шлях перед ними, бо хащі та погана дорога не дозволяли вершникам їхати так швидко, як ішли піші. Вони зійшли з гір у долину, і, коли з гір з’їхав Дон Кіхот із супутниками, священик почав пильно придивлятися до рицаря, наче пригадуючи його, а потім кинувся до Дон Кіхота, витягнувши руки, і сказав:

— У щасливий час зустрів я зразок рицарства, мого доброго земляка Дон Кіхота Ламанчського, квітку й оздобу шляхетства, захист і порятунок усіх ображених, найдостойнішого з мандрівних рицарів!

І, кажучи так, обіймав ліве коліно Дон Кіхота, а той, дивуючись з усього цього, уважно придивлявся до священика і, кінець кінцем, пізнав його. Після цього, ще більше здивувавшись, він хотів злізти з коня, але священик не дав йому. Тоді Дон Кіхот сказав:

— Дайте мені злізти, сеньйоре ліценціате, бо не личить, щоб така поважна особа йшла пішки, а я їхав на коні.

— На це я ніяк не можу пристати, — відповів священик. — Лишайтесь на сідлі, ваша величносте, бо верхи ви чините такі великі діла й подвиги, яких за наших часів ніде ще не чувано, а мені, недостойному священикові, дозвольте сісти на мула ззаду котрогось із сеньйорів, якщо це їм не заважатиме, і мені буде здаватися, що я рицар і їду на коні Пегасі[61] або на зебрі славетного мавра Мусарака, що й досі спочиває зачарований у великім горбу Сулема поблизу великого Комплута.

— Правда ваша, сеньйоре ліценціате, — сказав Дон Кіхот, — і я знаю, що моя сеньйора принцеса, з любові до мене, накаже своєму зброєносцеві дати вам сідло, а самому сісти ззаду, якщо витримає мул.

— Думаю, що витримає, — відповіла принцеса, — я знаю, що моєму зброєносцеві не треба навіть наказувати, бо він людина дуже ввічлива й чемна і не дозволить духовній особі йти пішки, тимчасом як вона може їхати верхи.

— Так воно і є, — сказав цирульник і, злізши з сідла, запросив сісти в нього священика, що не дав себе довго просити.

Цю мить мул двічі так вихонув задом, що переляканий цирульник покотився, не дбаючи вже за свою бороду, що впала на землю, і, прикривши обличчя обома руками, почав скаржитись, що йому вибито всі зуби. Дон Кіхот, побачивши, що борода без щелеп і без крові лежить окремо від цирульника, сказав:

— Це велике диво! Йому збило й зірвало з обличчя бороду так, ніби її хто зголив.

Священик, щоб уникнути небезпеки, якою загрожувала його намірам борода, що відкрила цирульникове обличчя, швидко схопив її і, побігши до маесе Ніколаса, притиснув його голову до своїх грудей і причепив бороду. При цьому він увесь час бурмотів якісь слова, які, за його поясненням, були заклинанням, щоб приростити бороду. Причепивши бороду на своє місце, священик одійшов, і зброєносець знов устав такий бородатий і здоровий, як і раніше. Дон Кіхота це надзвичайно зацікавило, і він почав просити священика навчити і його цього заклинання, бо воно, на його думку, мабуть, має силу робити більше, ніж тільки прирощувати бороди, адже, мовляв, якщо зірвано бороду, значить, пошкоджено та поранено м’ясо, а коли це заклинання вигоює рани, воно, значить, може лікувати не тільки бороди.

— Це так, — відповів священик і пообіцяв при першій нагоді навчити його цього заклинання.

Потім усі погодилися, що спочатку поїде на мулі священик, а інші будуть по черзі зміняти його, доки дійдуть до корчми, до якої було, мабуть, миль зо дві. Верхи їхали Дон Кіхот, принцеса й священик, а Карденіо, цирульник і Санчо Панса йшли пішки. Сівши на коня, Дон Кіхот сказав дівчині:

— А тепер, ваша величносте, ведіть нас, куди вам завгодно.

Перш ніж вона відповіла, до розмови встряв священик:

— До якого королівства збираєтеся ви нас вести, ваша величносте? Чи не до Мікомікона часом? Та так воно й мусить бути або я нічого не розумію на королівствах.

Та одразу збагнула, що їй треба відповідати, і сказала:

— Так, мій сеньйоре, я прямую до Мікомікона.

— А коли так, — сказав священик, — нам доведеться проїхати моїм селом, а звідти ваша милість поверне на Карфаген, де при нагоді можна знайти який-небудь корабель. Тоді, за ходовим вітром і при годині, ви трохи швидше, ніж за дев’ять років, доїдете до великого озера Меона ... я хотів сказати — Меотідес... а звідти до вашого королівства це ж не далі, як сто днів путі з невеликим гаком.

— Ваша милість, сеньйоре мій, помиляється, — сказала вона, — бо нема ще й двох років, як я виїхала звідти, і погода весь час була несприятлива, а я, проте, прибула вже сюди й бачу того, кого так жадала бачити — сеньйора Дон Кіхота Ламанчського, про якого я зразу ж почула, як тільки висіла в Іспанії, і це змусило мене шукати цього рицаря, щоб оддати себе його великодушності й здати свою законну справу на його мужні непереможні руки.

— Годі, прошу! Припиніть ваше хваління, — перебив її Дон Кіхот, — бо я ворог будь-яких лестощів, і дарма, що ваші слова не лестощі, вони все ж ображають мої невинні вуха. Одне можу сказати, сеньйоро моя, — є в мене мужність чи ні, а з тою, яку маю, я ладний служити вам до мого загину. Тепер же, облишивши це на який час, я хочу, щоб сеньйор ліценціат сказав мені, що привело його сюди, такого самотнього, без слуг і з таким невеличким багажем, що мені аж дивно.

— На це я можу відповісти вам коротко, — відмовив священик. — Знайте ж, ваша милосте, сеньйоре Дон Кіхот, що я й маесе Ніколас, наш друг і наш цирульник, поїхали до Севільї одержати гроші, що їх переслав мені один мій родич, який багато років жив у Індії. Сума була не мала — шістдесят тисяч песо[62], та ще й правдивої ваги, тобто ще стільки ж. Коли ми вчора проїздили тут, на нас напало четверо розбійників і забрали в нас усе до нитки, навіть бороду — так що цирульникові довелося примайструвати собі штучну, — а цього хлопця, — він показав на Карденіо, — залишили в тім, у чім мати породила. Але найцікавіше те, що, як усі тут кажуть, розбійники, які напали на нас, — галерники, звільнені, незважаючи на опір конвойних та комісара, якимось сміливцем. Цей визвольник, напевне, божевільний або такий самий негідник, як і вони, або людина без душі й без сумління. Він же пустив Вовка серед овець, лисицю серед курей чи муху на мед. Він, я думаю, хотів познущатися з правосуддя й пішов проти свого короля та природного господаря, бо повстав проти його наказів. Він, я думаю, хотів переполошити Святеє братство, яке відпочиває вже багато років. Одне слово, він хотів зробити так, щоб занапастити свою душу й не дати ніякої вигоди своєму тілу.

• Предыдущая
• 29/78
• Следующая