Дон Кіхот - Де Сервантес Сааведра Мигель - Страница 48

• Предыдущая
• 48/78
• Следующая

— Як же так? — відповів Рицар Лісу. — Клянуся небом, що я бився з Дон Кіхотом, переміг і змусив його здатися на мою ласку. Це людина, висока на зріст, сухорлява на обличчі, з довгим, схудлим тілом, із сивиною в волоссі, з орлиним, трохи карлючкуватим носом, і з довжелезними чорними вусами, що звисають униз. Він б’ється під ім’ям Рицаря Сумного Образу; зброєносець у нього — селянин, якого звуть Санчо Панса; їздить він на всім відомому коні — Росінанті; кінець кінцем, він має за володарку своїх бажань якусь Дульсінею Тобоську, яку колись звали Альдонса Лоренсо, так само, як моя дама зветься Касільдея Вандалійська, а справжнє ім’я її Касільда, і родом вона з Андалузії. Якщо всіх цих доказів не досить, щоб повірити моїм словам, ось мій меч, який примусить повірити і неймовірного.

— Заспокойтеся, сеньйоре рицарю, — сказав Дон Кіхот, — послухайте, що я вам скажу. Вам слід знати, що Дон Кіхот, про якого ви говорите, мій найкращий приятель, такий приятель, що я сам за нього стану. Його ознаки, як ви мені їх описали, вірні й точні, і це схиляє мене до думки, що ви й справді перемогли його самого. З другого боку, я бачу на власні очі й відчуваю оцими руками неможливість того, щоб той рицар був він. Хіба що який-небудь чарівник, а найбільше один, що завжди його переслідує, обернувся на Дон Кіхота й дозволив перемогти себе, щоб позбавити його слави, яку той здобув у всьому світі своїми видатними подвигами. На доказ моїх слів я хотів би розказати вам, як ці злісні чарівники не більше як два дні тому обернули прекрасну Дульсінею Тобоську на селянку. Так само обернули вони когось і на Дон Кіхота. А якщо вам цього мало, щоб повірити в правдивість моїх слів, то ось сам Дон Кіхот, що битиметься за неї зі зброєю в руках верхи чи на ногах і всяким, яким хочете способом.

По цій мові він підвівся з землі і, поклавши руку на меч, чекав, що робитиме рицар, який не менш спокійно відповів:

— Той рицар, сеньйоре Дон Кіхот, що вже переміг вашого оборотня, може надіятись, що переможе й справжнього Дон Кіхота. Але не личить рицарям вчиняти військові подвиги в темряві ночі, ніби яким розбійникам або грабіжникам. Почекаймо дня, щоб сонце дивилося на наші вчинки, і умовмося, що переможений здасться на волю переможця і виконає все, що той вимагатиме від нього, якщо ці вимоги не порушуватимуть рицарської гідності.

— Такі умови більше ніж задовольняють мене, — сказав Дон Кіхот.

Після цього вони пішли до своїх зброєносців і знайшли їх у тому самому становищі, як ті й поснули. Розбудивши їх, вони наказали їм держати напоготові коней, щоб, тільки-но почне світати, стати до бою. Це розпорядження дуже вразило Санчо, який, довідавшись від зброєносця рицаря про подвиги його пана, побоювався за безпечність Дон Кіхота, але, не сказавши й слова, разом із другим зброєносцем пішов шукати коней та осла. Дорогою зброєносець Рицаря Лісу сказав Санчо:

— Вам треба знати, брате, що, за звичаями Андалузії, свідки поєдинку не стоять, згорнувши руки. Це я хочу попередити вас, що нам теж доведеться битися та трощити один одного.

— Такий звичай, сеньйоре зброєносцю, — відповів Санчо,- може, й існує серед забіяк та шибеників, але ні в якім разі не серед зброєносців мандрівних рицарів. А якщо справді є закон і спеціальне розпорядження, що зброєносці повинні битися одночасно зі своїми панами, то я не хочу коритись йому. Краще я заплачу пеню, яку звичайно накладають на таких миролюбних зброєносців. Пеня, я певен, буде не більша, як два фунти воску, і це обійдеться мені дешевше за корпію на мою голову, яку я й зараз уже бачу переполовиненою. Крім того, я не можу битися ще й тому, що у мене немає меча і ніколи я не носив його.

— На це є рада, — сказав зброєносець, — у мене є дві полотняні торби однакового розміру, ви візьмете одну, я — другу, і ми будемо битися торбами.

— На це я погоджусь, — відповів Санчо, — бо в такій бійці ми, мабуть, більше пороху один з одного виб’ємо, ніж покалічимось.

— Ні, цього не буде, — відповів зброєносець, — бо в торби ми покладемо з півдесятка чималих плоских камінців однакової ваги і битимемось, не завдаючи великої шкоди один одному.

— Ач, що вигадав! — скрикнув Санчо. — Знайте, мій сеньйоре, що я не буду битися, хоч би ви поклали в торби шовкові кокони. Нехай б’ються наші пани досхочу, а ми будемо пити та Бога хвалити. Час і сам подбає про те, щоб одібрати в нас життя, і нам нема чого шукати способів увірвати його завчасно, коли воно й само достигне та впаде.

— А проте ми мусимо битися хоч із півгодини, — відповів зброєносець.

— Це вже ні! — сказав Санчо. — Я не такий мугир і не такий невдячний, щоб, ні сіло, ні впало, сваритися з людиною, з якою пив та їв і проти якої не маю ні злоби, ані гніву. Якого біса битися з доброго дива?

— На це я знаю ліки, — відповів зброєносець. — Перед бійкою я підійду до вашої милості і дам вам три чи чотири ляпаси в пику, від яких ви покотитесь на землю, а це неодмінно викличе у вас гнів, хоч би він спав у вас міцніш за бабака.

— На такі штуки я теж не гірші знаю ліки, — сказав Санчо. — Я візьму дрючок і перше, ніж ваша милість підійде, щоб розбудити мій гнів, я дрючком так присплю ваш гнів, що він не прокинеться ніколи. Не така я людина, щоб дозволити торкатися руками до свого обличчя. Нехай кожен сам дбає про свої справи. Отже, я повідомляю вашу милість, сеньйоре зброєносцю, що ви будете відповідати за всі шкоди та збитки, до яких може спричинитися наша сварка.

— Добре, — відповів зброєносець. — Нехай ось розвидниться, а там побачимо.

Тим часом по деревах розпочали своє щебетання тисячі різноманітних пташок. Веселими співами вітали вони новий світанок, що виходив із дверей та ґанків на сході, показуючи красу свого обличчя. Світанок струшував зі свого волосся безліч плинних перлин, у чудовій вогкості яких купалися рослини і, здавалося, теж розкидали навкруги дощ дрібного білого бісеру. З верби сочилася солодка манна, струмки всміхалися, гаї раділи, джерельця дзюрчали, і луки покращали, коли з’явився світанок.

Ледве денне світло дозволило відрізняти речі, перше, що впало в очі Санчо, був ніс зброєносця Рицаря Лісу, такий довгий, що тінь від нього покривала майже все тіло його власника. Цей ніс справді був величезний, із горбком посередині, густо вкритий бородавками, синій, як баклажан. Він спускався на два пальці нижче від рота, і його розмір, бородавки, колір та горбок так поганили обличчя зброєносця, що у Санчо, коли він побачив його, почали тремтіти руки й ноги, наче у хворої дитини. Він погодився б краще дістати двісті ляпасів, ніж стати до бою з такою потворою. Дон Кіхот розглядав свого супротивника, але на тому був шолом із забралом, і обличчя його не можна було побачити. Видно було тільки, що це людина міцна й не дуже висока. Поверх панцера на ньому був камзол із матерії, зробленої ніби з чистого золота, весь обсипаний маленькими, у формі місяця, ясними дзеркалами, і це надавало йому надзвичайно блискучого та пишного вигляду. Над шоломом у нього майоріло чимало зелених, жовтих та білих пер, а спис, що стояв біля дерева, був дуже довгий і важкий, зі стальним наконечником, завбільшки з долоню.

Дон Кіхот, коли побачив і зважив усе це, вирішив, що рицар має бути дуже міцний, але такий висновок не перелякав його, як перелякав би Санчо Пансу. Навпаки, прибравши зухвалого вигляду, він сказав Рицареві Лісу:

— Якщо жадоба до бою не зменшила нашої люб’язності, сеньйоре рицарю, прошу вас заради неї підняти трохи забрало й дозволити мені побачити, чи відповідає мужній вигляд вашого обличчя вашому відважному характерові.

— Чи ви мене переможете, чи самі будете переможені, — сказав той, — в кожному разі матимете забагато часу, щоб побачити мене. А тепер я не задовольню вашого прохання, щоб не образити прекрасну Касільдею Вандалійську, бо я гаятиму час, підіймаючи забрало, замість того, щоб примусити вас визнати мої вимоги, про які ви вже знаєте.

— Тоді, — відповів Дон Кіхот, — поки ми сідатимемо на коней, ви зможете сказати, чи той я Дон Кіхот, якого ви за вашими словами, перемогли?

• Предыдущая
• 48/78
• Следующая