Дон Кіхот - Де Сервантес Сааведра Мигель - Страница 53

• Предыдущая
• 53/78
• Следующая

— Якщо це так, — відповів Санчо, — і ваша милість на кожному кроці хоче втручатися в те, що, здається, має назву безглуздя, мені лишається тільки послухатись і схилити голову згідно з прислів’ям: роби те, що наказує пан, і сідай разом із ним до столу. А втім, я хочу попередити вашу милість, що, на мою думку, човен належить не чарівникам, а якимось рибалкам, що живуть біля цієї річки, де ловляться найкращі в світі річні оселедці.

Так кажучи, Санчо прив’язував тварин і з тугою на серці доручав їх підтримці й охороні чарівників.

— Вони вже прив’язані, — мовив Санчо. — Що маємо робити тепер?

— Як що? — спитав Дон Кіхот. — Сідати в човен і перерізати мотузку, якою його прив’язано, — і він стрибнув у човен.

Санчо стрибнув слідом за ним, перерізав причал, і човен поволі відійшов од берега. Побачивши себе сажнів за два від нього, Санчо почав тремтіти, бо боявся загинути, але це хвилювало його менше, ніж ревіння осла та пручання Росінанта, що силкувався одв’язатися.

Дивлячись на них, він сказав своєму панові:

— Сірий реве, бо сумує без нас, а Росінант хоче звільнитися, щоб кинутись за нами. Лишайтеся ж із миром, любі товариші, і хай божевілля, що розлучає нас, обернеться на каяття та знову нас з’єднає.

По цій мові він почав плакати так гірко, що Дон Кіхот розсердився і сказав:

— Чого ти боїшся, полохливе створіння? Чого плачеш, немов у тебе серце з масла? Хто переслідує тебе або женеться за тобою, мишача ти душе? Чи тобі чогось бракує серед цих розкошів? Хіба ти босий і йдеш пішки Ріфейськими горами? Ні, ти сидиш на лаві, наче герцог який; спокійна течія цієї чудової річки несе тебе і незабаром винесе в широке море. Ми, мабуть, проїхали вже щонайменше сімсот чи вісімсот миль, і коли б у мене були прилади, я сказав би тобі точно, де ми. Певне, ми вже проїхали або зараз переїдемо рівноденну лінію, що проходить якраз посередині поміж обома полюсами.

— А коли ми доїдемо до цієї благоденної лінії, — спитав Санчо, — скільки нам іще лишиться їхати?

— Багато, — відповів Дон Кіхот, — бо з трьохсот шістдесяти градусів, на які, за обчисленням Птоломея, найкращого космографа, якого я знаю, поділяється водяна та земна куля, ми проїдемо тільки половину, коли досягнемо цієї лінії.

— Нічого сказати, — скрикнув Санчо, — хорошого свідка вибрали ви, ваша милість: він тобі й Пантелей і до того ж «косматий граф» або щось схоже на це.

Дон Кіхот попосміявся з того, як Санчо тлумачить слова та ім’я космографа Птоломея, і сказав йому:

— Знай, Санчо, що іспанці і взагалі ті, хто з Кадікса їдуть до східної Індії, за одну з ознак переходу через ту рівноденну лінію мають те, що на кораблі дохнуть усі воші і на всім судні не знайти жодної, навіть за золото її ваги. Отже, Санчо, можеш провести рукою по своїх стегнах, якщо впіймаєш — ми позбудемося нашого сумніву, а ні — значить, ми вже переїхали.

— Не вірю я цьому, — відповів Санчо, — а втім зроблю те, що наказує мені ваша милість, хоч не знаю, навіщо ці спроби, коли я на власні очі бачу, що ми не від’їхали від берега й на п’ять сажнів і не проїхали за водою й двох сажнів, бо ж Росінант та Сірий стоять на тому самому місці, де ми їх покинули, і я ручаюся, що ми сунемося повільніше, ніж мурахи.

— Зроби, Санчо, дослідження, про яке я казав, — мовив Дон Кіхот, — і не дбай ні про що інше, бо ти ж не знаєш, що таке лінії, паралелі, екліптики, сонцезвороти, рівнодення, планети, знаки зодіаку й градуси, з яких складаються земна та небесна сфери. А якби ти знав це або хоч частину цього, ти ясно бачив би, скільки ми перетнули паралелей, скільки знаків сузір’їв поминули та минаємо. Ще раз кажу тобі — помацай себе; по-моєму, ти чистіший за аркуш білого паперу.

Санчо почав на собі шукати, проводячи рукою по нозі й мацаючи під лівим коліном, нарешті підвів голову, глянув на свого пана й промовив:

— Або спроба неправильна, або ми не доїхали, куди каже ваша милість, іще багато миль.

— Ти хіба впіймав щось? — спитав Дон Кіхот.

— Навіть кілька, — відповів Санчо і, струшуючи з пальців, помив усю руку в річці, посеред якої плив човен.

Вони побачили серед річки кілька великих млинів. Помітивши їх, Дон Кіхот голосно сказав Санчо:

— Дивись, друже, перед нами відкривається місто, замок чи фортеця, де мусить бути якийсь полонений рицар чи якась королева, інфанта або нещасна принцеса, на допомогу якій мене послано.

— Де в біса місто, фортеця чи замок, сеньйоре? — сказав Санчо. — Хіба ви не бачите, що то млини, в яких мелють пшеницю?

— Мовчи, Санчо, — відповів Дон Кіхот, — вони тільки здаються млинами. Я тобі казав уже, що чарівники у всього відбирають природний і надають інший вигляд. Я не хочу сказати, що вони й дійсно міняють речі, але так здається, і це ми бачимо з прикладу Дульсінеї, єдиного пристановища моїх надій.

Тим часом човен, потрапивши в середину течії ріки, почав пливти швидше. Мельники, побачивши човен, що мусив потрапити під колеса, вийшли з довгими жердинами, щоб затримати його; обличчя у них були запорошені борошном і тому здавалися дуже гидкими. Вони голосно кричали:

— Бісові люди, куди це ви їдете? Чи ви зсунулися з глузду, чи хочете, щоб вас потрощило на шматки цими колесами?

— Не казав я тобі, Санчо, — сказав Дон Кіхот, — що ми доїхали до місця, де мені доведеться виявити всю міць моєї руки? Дивись, скільки розбійників і злодіїв вийшло мені назустріч! Дивись, скільки примар вийшло проти мене і скільки гидотних облич глузує з нас! Ну, стривайте, негідники!

І, звівшися на ноги, він почав голосно загрожувати мельникам:

— Поганці й паскуди, зараз же звільніть особу, що сидить у полоні у вашій фортеці або в’язниці, хоч високого вона чи низького походження, хоч якого стану. Я — Дон Кіхот Ламанчський, якого називають іще Рицарем Левів, і високе небо судило мені щасливо довершити цю пригоду.

Кажучи так, він видобув меч і почав вимахувати ним на мельників, які хоч і чули, але нічого не зрозуміли з цих дурниць і тримали напоготові свої жердини, бо човен доплив уже до самого виру під колесами. Мельники, спинивши жердинами човен, не могли вдержати його, і він перекинувся, а Дон Кіхот і Санчо опинились у воді. Хоч Дон Кіхот і вмів плавати, як гусак, але важкий панцер і зброя тягли його вниз, і коли б мельники не кинулися у воду й не витягли його разом із Санчо, то для обох них була б тут Троя[89].

Коли їх витягли, прийшли рибалки, власники човна. Побачивши, що його потрощено на тріски, вони почали вимагати, щоб Дон Кіхот сплатив їм збитки. Той цілком спокійно, наче з ним нічого й не трапилось, сказав рибалкам і мельникам, що охоче заплатить за човен, але з тією тільки умовою, що вони неодмінно звільнять особу чи осіб, полонених у цьому замкові.

— Про яких це ти осіб і про який замок говориш, дурню? — спитав один із мельників. — Чи не думаєш ти забрати тих, що привозять молоти пшеницю на млини?

— Годі! — сказав сам собі Дон Кіхот. — Умовляти цю наволоч зробити добре діло — це однаково, що проповідувати в пустині. В цій пригоді, мабуть, діють два ворожі могутні чарівники і заважають намірам один одного. Один надіслав мені човен, другий перекинув його зо мною. Увесь цей світ — збіговище протилежних сил, і я не можу нічого вдіяти.

А потім він сказав уголос, дивлячись на млини:

— Хоч би хто ви були, друзі, що сидите в цій в’язниці, пробачте, що я не можу, собі й вам на лихо, звільнити вас. Якомусь іншому рицареві судилося довершити цю пригоду.

По цій мові він погодився з рибалками і заплатив їм за човен п’ятдесят реалів, які Санчо видав дуже неохоче, сказавши:

— Ще двічі так поїдемо — і весь наш капітал загуде.

Мельники й рибалки, здивовано роздивляючись на ці дві постаті, такі неподібні до звичайних людей, ніяк не могли зрозуміти, до чого стосуються слова та запитання Дон Кіхота. Нарешті, вважаючи їх за божевільних, повернулися: мельники — до млинів, а рибалки — до своїх халуп. Дон Кіхот і Санчо повернулися до своїх тварин, і отак скінчилася їхня пригода з човном.

• Предыдущая
• 53/78
• Следующая