Дон Кіхот - Де Сервантес Сааведра Мигель - Страница 75

• Предыдущая
• 75/78
• Следующая

Дон Кіхот пролежав шість днів смутний, зажурений, задуманий і в дуже поганому настрої, весь час перебираючи в думках подробиці нещасної своєї поразки. Санчо розважав його і, між іншим, сказав:

— Підведіть вашу голову, ваша милосте, та будьте веселі й подякуйте небу, що, впавши на землю, ви не зламали якого-небудь ребра. Ви ж знаєте, що де дають, там і беруть, і не завжди є шинка там, де вбито гачки для неї. Отже, вертаймо додому і киньмо блукати по світах, шукаючи пригод по країнах і місцях, нам невідомих. Якщо добре придивитись, то я найбільше втратив від того, що становище вашої милості тепер так погіршало. Я, що разом з губернією покинув усі надії бути знов губернатором, не втрачав усе-таки надії стати графом. А тепер, коли ваша милість кидає свої рицарські справи і не може вже зробитися королем, розвіялися, як дим, і мої сподівання.

— Мовчи, Санчо, ти ж знаєш, що моя покута й відлюдність триватиме не більше як рік. А потім я знову вернуся до своєї почесної праці, і мені не бракуватиме ні королівства для себе, ні графства, щоб подарувати його тобі.

Через кілька днів Дон Кіхот із Санчо поїхали з Барселони. Дон Кіхот неозброєний і в домашній одежі, а Санчо пішки, бо Сірий був навантажений зброєю.

Виїжджаючи з Барселони, Дон Кіхот обернувся, щоб глянути на місто, де він зазнав поразки, і сказав:

— Тут моя Троя. Недоля моя, а не полохливість, згубила тут славу, якої я набув колись. Тут став я іграшкою в руках фортуни, тут затьмарилися мої славні діла, тут упало й моє щастя, щоб ніколи вже не підвестися. Коли я був хоробрий і відважний мандрівний рицар, я виявляв своє рицарство своїми подвигами, а тепер я виявлятиму свою силу тим, що виконуватиму свої обіцянки. Отже, їдьмо далі, друже Санчо, перебудьмо в нашому селі рік іспиту; на самоті ми набудемо нових сил і знову повернемося до військових вправ, яких я ніколи не забуду.

— Сеньйоре, — відповів Санчо, — не така вже приємна річ іти пішки, щоб вона могла спокусити чи спонукати мене відбувати далекі подорожі. Почепімо цю зброю на якесь дерево, я сяду на спину Сірому, підійму свої ноги з землі, і тоді ми будемо подорожувати куди схоче та забажає ваша милість. А думати, ніби пішки я можу йти довгий час — значить, думати неправильно.

— Ти добре сказав, Санчо, — схвалив Дон Кіхот. — Почепімо мою зброю, немов трофей, на дерево, а під нею або біля неї виріжемо на корі напис, що був на Рольдановій зброї:

— Все це, на мою думку, просто перли, — мовив Санчо, — і якби не був потрібний нам до кінця дороги Росінант, я почепив би і його.

— Але я не хочу чіпляти ні його, ні зброї, — вів далі Дон Кіхот, — щоб не сказали, що я погано дякую за вірну службу.

— Чудово сказали, ваша милосте, — відповів Санчо, — бо, на думку людей розумних, провину осла не можна складати на в’ючне сідло. А що в цім випадку завинила ваша милість, то й карайте самого себе і не посилайтесь ні на кволість Росінантову, ні на мої ніжні ноги і не вимагайте, щоб вони йшли більше, ніж треба.

За такими розмовами минув цей день та ще чотири, і ніщо не ставало їм на перешкоді.

Якщо багато думок непокоїли Дон Кіхота перед тим, як його скинуто з сідла, то ще більше їх непокоїли його після падіння.

— Слухай, Санчо, — мовив Дон Кіхот, звертаючись до вірного зброєносця, — ти не бичуєш і не караєш свого тіла (хай його вовки з’їдять!) та вважаєш за краще зберегти це тіло для черви, ніж зняти чари з бідної сеньйори Дульсінеї.

— Сеньйоре, — відповів Санчо, — правду сказати, я зовсім не розумію, як це я, лупцюючи себе, можу здіймати чари. Це однаково, що сказати: «коли у вас болить голова, помажте собі коліно». Принаймні я можу заприсягтись, що ні в одній історії про мандрівних рицарів, хоч скільки їх читала ваша милість, не сказано, що можна зняти чари бичуванням. Але будь-що-будь, а я надаю собі батогів, коли мені буде охота й вільний час.

Так розмовляючи, вони доїхали до того місця, де їх потолочили бики, і Дон Кіхот, пізнавши його, сказав Санчо:

— Ось лука, де ми спіткали гарненьких пастушок та бравих пастухів, що хотіли поновити й наслідувати пастушу Аркадію. Це — нова й розумна думка, і, наслідуючи її, я хотів би, Санчо, щоб ми обернулися на чабанів, принаймні на той час, що я мушу провести на самоті. Я куплю кілька овечок і все, що чабанам треба; я зватимуся пастухом Кіхотісом, а ти — пастухом Пансіно. Ми блукатимемо горами, лісами, ланами, співаючи тут, зітхаючи там, і питимемо кришталеву воду з криниць, чи з прозорих струмків, чи з повноводих річок. Дуби щедро даватимуть нам свої солодкі плоди, верби даватимуть нам холодок, а троянди — свої пахощі. Просторі левади будуть нам килимами, гаптованими тисячею квіток, ми дихатимемо прозорим і чистим повітрям, а вночі нам світитиме місяць і зорітимуть зірки. Пісні даватимуть насолоду, сльози — радощі; Аполлон буде постачати нам вірші, Амур — вигадки, і ми вславимося не тільки тепер, але й на майбутні часи.

— Такий побут мені дуже подобається, — сказав Санчо. — А особливо через те, що, як побачить нас бакалавр Самсон Карраско та цирульник Ніколас, вони теж захочуть до нас пристати і зробитися чабанами. Аби тільки це й священикові на думку не спало.

— Добре сказав ти, Санчо, — відповів Дон Кіхот. — Тоді бакалавра Самсона Карраска, якщо він зробиться чабаном (а так воно, безперечно, й буде), можна буде звати Самсоніно або пастух Карраскон, а цирульника Ніколаса — пастух Нікуласо. Не знаю, яке ім’я придумати для священика, мабуть, уже таке, що відповідатиме його посаді — назвемо його пастухом Куріамбро[103]. А як ми житимемо, Санчо, друже! І що вже тієї музики ми наслухаємося! Чиримії, саморанські гачти, бубни, рабелі![104] А що, як серед цієї різноманітної музики залунають ще звуки альбогів[105]? Тож тоді матимемо майже всі пастуші інструменти, зібрані докупи.

Через те, що вже заходила ніч, вони збочили зі шляху і пізно та бідно повечеряли, всупереч бажанням Санчо, який знову згадав злидні мандрівного рицарства в горах та в лісах, що їх іноді заступають розкоші по замках і в таких домах, як у дон Дієго де Міранда або у дон Антоніо Морено. А втім, він згадав, що ні день, ні ніч не можуть тривати завжди, і провів цю ніч сплячи, а пан його — пильнуючи.

Ніч була досить темна. Місяць хоч і був на небі, та не в такім місці, де його можна було бачити, бо сеньйора Діана[106] іноді йде гуляти до антиподів[107], залишаючи в темряві гори й долини. Виконуючи приписи природи, Дон Кіхот заснув першим сном, не знаючи другого, цілком відмінно від Санчо, що ніколи не засипав удруге, бо його перший сон тривав од вечора й до ранку, що свідчило про його добре здоров’я та невелику кількість турбот. А Дон Кіхота так посіли турботи, що він розбудив Санчо й сказав йому:

— Дивує мене, Санчо, байдужість твоєї вдачі. Мабуть, ти зроблений з мармуру чи з бронзи, де нема ніякого руху й жодного почуття. Я пильную, коли ти спиш; плачу, коли ти співаєш; зомліваю з голоду, коли ти ледащієш та важнієш од об’їдання. Дивись, яка ясна ця ніч та в якій відлюдній місцевості ми перебуваємо. Це ж запрошує нас перемагати наш сон пильнуванням. Заклинаю тебе життям твоїм, підведися, одійди трохи набік і з доброї волі дай собі відважно триста чи чотириста батогів у рахунок тих, які здіймуть чари з Дульсінеї. Я прошу й благаю тебе про це, не бажаючи битися з тобою, як тоді, рукопаш, бо руки в тебе, я знаю, важкенькі. По тому, як ти відбатожиш себе, решту ночі ми проведемо — я, оспівуючи мою розлуку, а ти свою вірність — і таким способом розпочнемо пастуші вправи, яким будемо віддаватися в нашому селі.

• Предыдущая
• 75/78
• Следующая