Жити – пити (збірник) - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 29

• Предыдущая
• 29/43
• Следующая

Серед людей мені ставало легше, я відволікалася. Але вдома в мене опускалися руки, не мала сил нічого робити, приходила, кидала до рота пару кружалець ковбаси чи якихось консервів, з'їдала шматок хліба з маслом, пила чай, намагаючись утриматися від свого антидепресанту, але зрештою знову пила коньяк чи ще щось із залишків чоловікового бару, просто щоб заснути… їсти не варила, квартиру запустила – просто не мала на це сил. Але найсумнішим було те, що стосунки з донькою теж тріщали по всіх швах… Вона сердилася на мене, хоч і жаліла, намагалася зрозуміти… Плакала, кричала, що це «не метод», а я доводила, що не п'яниця, бо ж працюю, відповідаю за людей і товар, але вдома не можу не думати про все це, не можу заснути, ось тому і…

Наступного разу я дуже напилася, коли прийшов чоловік, весь свіжий, елегантний, у бездоганно начищених черевиках, і прочитав мені лекцію, що я погана мати, загидила житло, погано дбаю про дитину і показую їй поганий приклад… Це ВІН! МЕНІ! Я зірвалася, наговорила йому брутальних речей, він грюкнув дверима, а я… Ну, ви розумієте… Мабуть, відтоді і понеслося. Я вже не стримувалася. Гасила алкоголем свій відчай і страх перед майбутнім щодня і щодня. Випивала тишком-нишком навіть на роботі, куди, «зробивши обличчя», все ж таки приїздила щоранку. Мені здавалося, що підлеглі цього не помічають…

Одного вечора я відкрила вдома бар, але він був порожнім. У вбиральні на підлозі я виявила довгий ряд пляшок зі старих запасів алкоголю, купленого тут чи за кордоном або кимось подарованого. Вони були порожні! Я заклякла. Вміст коліна унітаза коштував тоді, певне, не одну сотню доларів… Я підняла одну пляшку, побачивши на дні залишок рідини чайного кольору, і спорожнила її Відчула на собі чийсь погляд. Озирнулася. У дверях стояла донька і, здавалося, переможно дивилася на мене. Я кинула пляшку долі і вдарила доньку по щоці.

– Господи… – промовила я, вже не рада, що спровокувала такий монолог…

– Я вхопила пальто, сумку і вибігла в капцях у двір, був пізній вечір пізньої осені. В одному кварталі від нас невеличкий магазинчик працював цілодобово. Я купила дві пляшки коньяку, тоді ще не вміла пити абищо, а коньяк вже навчилася, і байдуже було, що то вже не «Хеннесі», аби вимикало мій запалений мозок і давало відпочинок від думок, які торохкотіли в голові, як товарняк. Перед тим, як ввійти в квартиру, я хильнула трохи з горлечка для хоробрості, адже думала, що доведеться мати розмову з донькою. Але її вдома не було. На кухні я знайшла записку, що вона поїхала до бабусі та діда. Жити зі мною більше не може.

Я наревлася і напилася ще раз. Не знала, що робити зі своїм життям. Чи то коньяк був поганим, чи доза завелика, чи я заслаба, але тієї ночі мене нудило і рвало до ранку, і жити було страшно, і страшно померти… Дзеленчав домашній телефон, грав мобільний – мені було не до того. Організм намагався врятуватися, як умів, а я не бачила сенсу рятуватися.

З того дня я жила сама. Чоловік оголосив, що гроші тепер даватиме моїм батькам «на дитину», і лишив мене у спокої. У магазині він підвищив платню одній продавчині, щоб виконувала мої обов'язки, коли я відсутня. Хоча я все ще намагалася ходити на роботу і спілкуватися з клієнтами і з колективом. Правда, мабуть, це вже не дуже добре виходило. Невдовзі «рішенням зборів трудового колективу» мене було звільнено за пияцтво на роботі та привласнення (тобто крадіжку!) товару. Це мені офіційно повідомив чоловіків юрист і натякнув, що наслідки моєї поведінки могли б бути й гіршими, тож мушу передати справи і ушиватися звідти.

Я залишилася без чоловіка, без дитини, без роботи, без грошей. У трикімнатній квартирі, за яку мені нічим було платити. Я помалу винесла в ломбард свої прикраси, годинник, срібні столові прибори, в моєму домі почали бувати й ночувати якісь люди, котрих я на ранок не могла впізнати і згадати, хто вони. Але зимовими вечорами нам було добре – ми грали в карти, розмовляли, пили… Зникаючи, вони нерідко брали «на згадку» якісь речі… З'явився навіть мужчина… У мене вже місяці з чотири не було інтимних стосунків з чоловіком, та вже й не могло бути… Спочатку мені було не до того, я їх і не прагнула, але потім, коли у мене в хаті кинув якір цей безталанний молодий художник, якому ніде було жити та, власне, і нічого їсти, а я мала аж три кімнати… Ми випивали і вели якісь розмови навколо мистецтва (я ж бо мистецтвознавець!), а потім кохалися і обоє на якийсь час почувалися якщо не щасливими, то хоча б комусь у цьому світі потрібними… І весь світ стискався до цього неохайного, колись подружнього ліжка в зубожілій квартирі, де колись жила щаслива родина…

Інколи приїздила мама, але не могла достукатися до мене і пояснити, що так жити не можна. А я, замість того щоб бути вдячною, адже донька моя живе у них сита і доглянута, сердилася й ревнувала, ображалася і на доньку, і на батьків, почуваючись ізгоєм. Одного разу мати сказала, що мене потрібно лікувати. Ми посварилися. Я буквально виставила її за двері.

Через деякий час я дізналася, що вже не в шлюбі. Вправний чоловіків юрист підготував усі необхідні папери, включаючи і протокол засідання «трудового колективу», і довідку з наркодиспансеру, куди я ніколи не зверталася, щоб суд, де «все схоплено», без проблем розірвав шлюб позитивного і перспективного бізнесмена з аморальною та нікчемною мною. Далі виявилося, що нова чоловікова квартира була куплена на ім'я його матері, а наша, в якій наразі жила я, якимось дивом уже належала в рівних частинах лишень чоловіку та доньці, а я все ще мала право в ній мешкати.

– Нічого собі! – сплеснула в долоні я, почувши про такий поворот подій.

– Після цих новин до мене приїхав батько, – продовжила Ярина. – Він, чи то з чоловічої солідарності, чи з сорому за мою слабкість, спочатку вирішив не втручатися в те, що відбувалося останнім часом, але тепер відчув, що ситуація стала критичною. Батько вже був у літах, колишній військовий, умів тримати в руках чимало людей, а тут у власній родині все захиталося й затріщало… Ми говорили з годину. Він ніби й жалів мене, але більше закликав до материнської свідомості, просив отямитися і згадати, що дитині потрібна мати, та й вони з мамою вже немолоді, на скільки їх, мовляв, вистачить… Його голос долітав до мене, немов із космосу, я була здатна тоді хіба що жаліти сама себе, але навіть цього не хотіла робити, не мала сил. Я дивилася на нього і думала, що, може, й у нього було таке саме подвійне життя, як і в мого чоловіка, тільки часи були інакшими, грошей менше, парторганізація та профспілка слідкували за «обліко морале» своїх членів, тож далеко не кожна родина заходила в таке «круте піке»… Я слухала, пропускаючи його слова повз мозок, і чекала, коли він виговориться і піде.

Але… Але тут прийшов «молодий художник»… Правда, виглядав він більше подібним на бомжа, ніж на художника, та й я вже добряче запустилася тоді, не до краси було, все котилося, як котилося… І тут тато зірвався – підскочив, вхопив його за барки, термосив і сварився, кричав на нього і на мене, обзивав обох останніми словами з військової лексики так, ніби вже нічого було йому втрачати. Художник ледве стояв на ногах і не міг чинити спротиву, а я мов скам'яніла, бо ніколи за життя не бачила батька в такому відчайдушному гніві…

«На що?! На кого ти витрачаєш своє життя?! – кричав він. – Невже оцей дармоїд тобі дорожчий за рідну дитину?! За нас із матір'ю?! Та отямся! Ти знаєш, скільки сліз пролила твоя донька за останні місяці?! А мати?! А мені як із цим жити, знаючи, що моя дитина – алкоголічка, влаштувала у себе в хаті притон і котиться в прірву?»

Він ухопив художника і з силою, якої я не очікувала у літньому мужчині, викинув його з хати. Зачинив за ним двері й обернувся до мене. Певне, хотів іще щось говорити, але раптом побілів, закашлявся, вхопився рукою за груди і, як мішок, осів на табуретик для взування, що стояв біля дверей.

Жінка мовчала, ніби прокручуючи в пам'яті кадри з минулого, а я вже не наважувалася перебивати її думки дурними питаннями.

• Предыдущая
• 29/43
• Следующая