Апостол черні - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 55

• Предыдущая
• 55/104
• Следующая

Але тета Ольга відмовила. Вона спішить додому, бо робітники вижидають її дальших приказів. Мешкання в нутрі занедбане і вимагає раціонального очищення. Вона лише на деякі конечні закупки і не на довгий час вирвалася з дому і тому мусить начас назад там бути. Та наколи сестра повторила щиро своє запрошення, вона сказала: „Коли так, то я відвідаю вас колись пізніше, як буде в нас в хаті все в ладу і задержуся довше. Тоді поговоримо про минуле і будуче і всяке інше“. Відтак, надумавшися на хвильку, обізвалася: „А ще краще буде ось як, коли вам не буде запізно, то прошу при повороті сьогодні хоч на часок до мене. І в мене буде чай. Відходячи, я казала самовар прилагодити. Зайдіть, щоб хоч поки що наше мешкання з середини оглянути. Максимові я покажу сад і місце на мою пасіку, котра його все цікавила і котру, розуміється, заберу і сюди, а відтак… підете? не відмовте! дуже прошу. Мені сумно в тих низьких кімнатах, хоча вони не є непривітливі. Вона звикла до життя округ себе і гамору, правда, мій синочку?“ Вона говорила виразно і дивилася нам прямо в очі з-під гарно зарисованих брів і від часу до часу гладила мене по щоці. Ох, яка була гарна і добра і як я її любив ту тету Олю, струнку і високу, що нікого не кривдила, для кождого мала добре, щире слово. Я взяв її звисаючу руку потайку в свою і притиснув її до своїх уст. Вона стиснула мені руки. „Мій бувший молоденький чура…“ — додала і усміхнулася якось сумно.

Сестра згодилася на її прохання і ми всі троє подалися до її помешкання.

По чаю, котрий справді вижидав її, як ми прибули — ми пили його на круглій веранді, в котрій були тепер всі вікна відчинені і виказували красу околиці в цілій пишноті — а опісля ми подалися оглядати деякі кімнати і сад. Входячи з тої веранди до кімнат, з котрих були вже дві уряджені знайомими мені меблями, низькі з темнявої дубини, різьблені простим, але гарним взором, ми дійшли до „громом ушкодженої“ кімнати. Тепер Оля дала тут муляреві вказівки, після яких мав дальше поступати з ушкодженою кімнатою і пішла повільним кроком з сестрою дальше, а я остався ще хвилинку, роззираючись цікаво по-хлоп’ячому, по ушкоджених громом місцях. Муляр се зауважив. „Дивіться, паничу, дивіться, — сказав, — бо се також чудо, якого скоро не побачите. Влетіла блискавиця в кімнату, повикзувала в хаті і вилетіла. Чисто Божий палець“. Другий якийсь помічник його, що вніс в сій хвилі в більшім начинню глину, спитав: „Що кажете, вуйку? Гм? Божий палець?“

„Ая, — відповів сей, — кажу. Я б у сій кімнаті ані одну ніч не ночував — погляньте. Що раз не з людської руки, то не з людської“.

„Та самі кажете, що се  п а л е ц ь  Божий… — відповів сей, — а грім що — не від Бога?“

„Та від Бога. Я лиш проти того кажу, що грім вдарив в кут, де стояла постіль вірмена, ушкодив її наскрізь витком, ну, а картину, он там на противній стороні, облетів, не тикнувши її, і щез. То ж Божий палець… Але він — кажуть — любить завертати, де собі місце уподобав… гай… гай…“

„Хто, вуйку, грім чи вірменин?“

Муляр глянув скоса на недовірчивого помічника і похитав грізно головою.

„Лиш не кепкуй, паничу, доки не пережив нічого. Лиш не кепкуй. Муляр не одно знає, та й мовчить. Грім, кажу, любить завертатися, коли хочеш знати. Грім, коли за ним не висвятять хату, не попросять Господа, щоб нас стеріг від нього, знов навернить. А хто її тут після вірменина висвячував? питаю. Місто купило — та й ша. Не знаю, чи вона сему властителеві принесе щастя.

Каміння Бог не потребує. А картини сеї ніхто не смів і тикнути. Оповідають, що, як вірменин сей мур продавав, наказував не рушати її з місця, бо вона хоронила від злого і мала бути чудотворною, — чи правда, не знаю… тай поїхав; мав якусь своячку, казали, котру дуже любив, що мала колись його унаслідити. А св. Юрій, бо то він на сій картині, як нечистого в постаті змія проколює, як висів так і висить. Тут він на сій картині чомусь страшний. Вночі, в опівночі, як до місяця і ніхто нічого не бачить, він з рам виступає за нечистим або грішним, що Боже на глум бере, стежить і до борні викликає. Не дай, Господи, від його гніву. Так мені оповідали, тому й я кажу. Грім все до свого місця завертає“.

„А се правда, вуйку?“ — повторив, як недавно, молодий своє питання.

Старший муляр, покивавши головою, замовк і лиш по хвилі додав: „Сей пан завідатель, що купив сей мур, кажуть, також не один з найліпших. Нехай стережеться. Св. Юрій має добру пам’ять“.

…„Я доста чув“. Глипнувши ще раз на св. Юрія, що опівночі до місяця з рам виступав, до борні грішних визивав і щось чудно приманчиве, мені знайоме, зраджував, я вибіг скоренько за сестрою і тетою Олею.

Я подибав їх, як сходили з другої вже, обширної задньої веранди дому в сад і до місця, де мала бути уставлена невелика пасіка тети Олі, що була всею її втіхою, як сама нас впевняла. Звідти пішли ми, цеглами виложеною, вузькою стежкою дальше, а взглядно до кінця саду аж до фіртки, що так само знаходилася в залізних штахетах, як фронтова, і провадила на доріжку поза домом. Нижче неї плила невелика гірська ріка, що тепер виблискувалася в сонці і була для дороги в слотних днях остільки безпечна, що між нею а дорогою був каменистий зарінок. Недалеко дому, почавши від згаданої дороги, провадили два мости на противну гору. Один великий, котрим їхали лиш вози, а другий, що знаходився ближче до містка завідателя, вже старий і слабий, служив для пішоходів. Тут я стояв довго-довго і дивився вперед себе у воду. В душі я не мав в тій хвилі воду, а образ св. Юрія… він нагадував мені когось… кого? І очима, і темною барвою обличчя… але я не знав кого. З тим враз заворушилась болюча туга в душі…

„Вигідно, що маєте так близько ріку“, — сказала сестра.

„Це правда, — відповіла тета Оля. — Моя дівчина тішиться, що буде близько для переполіскування білля“.

„Або і білити полотно“, — додала моя сестра, вказуючи на широкий зарінок, тут і там порослий лозами.

„Так як вода плитка, як тепер, але як виступить з берегів, то так розливається, що рада б хоч дорогу полизнути. Тепер гляньте, дітвора там грається і гусей стереже“.

За кілька хвиль ми попрощалися з тетою Олею.

Вона відпустила нас з проханням, щоб сестра відвідувала її зі мною, доки „я тут“, кивнувши головою до мешкання, де мала свій дуже гарний окремішний „закамарок“, а ми — з проханням, щоб не забувала і за нас. Але я не скоро знов побачив її. Мусив виїжджати з шурином скорше до бабуні… а внедовзі по моїм приїзді до бабуні найшлася у моєї сестри маленька донечка… котра не дозволяла ні їй до нас, до столиці, ні мені до неї доїжджати. Правда, часом, але це було вже дуже рідко, забігала вона до нас, перебуваючи кілька годин в місті… з причин сумних, бо між діти завідателя заходила смерть. Чомусь все не заставала мене вдома. Або був я в школі… або поза домом у товаришів, а коли раз застала, я був вже заручений, що не вадило їй поцілувати мене в чоло й поблагословити до поважного кроку, зм’якши при тім аж до сліз.

З бабунею проводили ми обоє сіре, працею переткане життя. Попри те, що я вчився в гімназії, я був і бабуниною правою рукою у всім, що треба було їй виручити за сестру, оскільки це було можна від юнака вимагати. Поза тим я вчився ще й годинникарства. Бабуня замешкала, по продажі нашого дому, в оцій-то хатині, в котрій мешкаємо ми й досі. В цій і притикаючій до цеї, де я тобі оце все написав, мій сину, жив і працював в тодішніх роках один старий німець, годинникар, на ім’я Етман. Дивак він був і самітний, але я був його любимцем. Часом я, як молодий хлопак, робив йому деякі прислуги і він у нас і харчувався. Другу частину домика, де, як знаєш, є ще три кімнати, замешкували ми обоє з бабунею, а часами приймала бабуня на квартиру і харч з добрих домів по одній панночці, з чого прибував їй, хоч і невеликий, а все-таки для нас важний зиск. Між іншими одного разу і доньку властителя цеї нашої хати.

• Предыдущая
• 55/104
• Следующая