Апостол черні - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 72

• Предыдущая
• 72/104
• Следующая

Їмость встала і вийшла з кімнати.

За хвилину вернулась Ева з бабунею.

— Добре ви зробили, зятю, що дали остаточно Еві дозвіл на виїзд за границю, — заговорила Орелецька спокійно і ласкаво, мовби роздавала посади. — Я радуюсь, зятю, щоб ви знали, хоча як гірко буде мені, старій, розставатися з Евою. Та чи можна молодій вік марнувати? Побачите, що будете мені ще дякувати, що допоможу їй добитися до ціли. Дасть Господь, і ви, і я, і пан Цезаревич діждемося потіхи і слави з неї. Вона недурно, хоч у другім поколінню з Альбінських… — тут глянула з-під окулярів на о. Захарія і похитала головою. О. Захарій зняв з вішала свій капелюх, взяв ціпок у руку і, не промовивши ні слова, вийшов з хати.

На другий день Юліян від’їхав і в цілім парохіяльнім домі запанував супокій. Ева якийсь час ходила сумна і до сліз розжалоблена, то знову на думку про свій виїзд за кордон була щаслива і не находила собі місця в хаті. Шукала за батьком, доки не віднайшла його в читальні. Тут прилучилася вона до нього і пішла з ним далеко в село. По дорозі хапала кілька разів його за руку і, цілуючи її щиро, просила не гніватися та не журитися нею. Хоча і поїде на чужину, то свого «тунечка» не забуде, і на його поважний поклик зараз звідти вернеться. А щодо Юліяна, то вона його так безмежно любить і він такий добрий для неї, так поважно і так гарно розложив їх спільні життєві плани, що їй перед нічим не лячно.

— А бабуня, татунечку, запевняє мене, що і рік не мине, як Юліян «вилетить» із семінарії і опиниться на іншім факультеті. Де йому, каже, між мужиків на село, він для інтелігентнішої верстви уроджений! Це раз, казала, а по-друге, він з вояцької родини. Так казала бабуня, щоб мене потішити, що він іде на богослов’я, але я вже погодилася з тим. Нехай би і дроворубом був, лише, щоб був мій!

Молода дівчина перегнулася і заглядала в очі батькові, вижидаючи від нього відповіди.

Але батьківські уста не відчинилися і не дали на її сьогоднішню балачку відповіди.

Дома привитала Юліяна тиша, що мов шовком обняла його, а батько простягнув до нього руку й усміхнувся:

— Ходи, сину, ходи, я вже на тебе, мов на спасения, жду…

Та видко було, що недуга батька виступала щораз грізніше і винищувала його обезсилений організм до крайности. При ньому говорили лише півголосом, син з мамою порозумівалися кількома словами, тільки Зоня говорила на самоті одверто про те, чого треба неминуче сподіватися.

Мати поводилась спокійно, її вид не проявляв її душевного стану, лише тоді, коли в сусідній кімнаті не було нікого, вона клякла і перед хрестом Спаса молилася, стримуючи плач у собі. Дні минали, як удари годинника.

Одного дня по обіді, коли Юліян сидів коло хорого і саме перечитував уголос лист від Оксани, яка розвідувалася про стан батька, хорий покликав сина з проханням поглянути за мамою.

Мами не було, мабуть, вийшла з хати.

— То ходи сюди і сідай! — сказав батько.

Батько спитав його, чи він обдумав, як буде з мамою, коли він, батько, замкне очі.

Юліян перелякався цього питання, бо не сподівався його почути, та по хвилині надуми, знаючи батьковий звичай — на ясні питання давати ясні відповіді, — сказав:

— Я гадав би маму забрати до себе, коли ви вже таку тему порушуєте. Але вам нема чого такими гадками займатися. Дасть Господь, криза у вас промине і ви ще проживете між нами… тепер займайтеся тільки собою.

Батько заперечив головою.

— Як уже, певно, тобі відомо, були в нас моя сестра, тета Софія з тетою Олею Альбінською відвідати мене. Коли я їм, особливо моїй сестрі, одверто говорив про стан свого здоров’я і, як старшу та єдину мою родину просив заопікуватися нашою мамою, особливо Оксаною по моїй смерти, вони подали мені, щоб мене успокоїти, готове рішення, і я мусів на нього дати свою згоду. Мати про це ще нічого не знає. Тета Софія забере маму до себе, дасть їй та Оксані мешкання, а ви обоє будете їй по змозі матеріально допомагати. Оця хатчина, як вам відомо, є її власністю, дохід з неї належиться їй і лиш вона одна має право обтяжувати її гіпотекою або продати. Я знаю, що ви всі, діти мої, любите і шануєте маму, бо вона вам більше серця давала, ніж я…

Опустив голову і полежав часок із заплющеними очима. Юліян, схиливши голову, заслонив рукою очі, щоб батько не доглянув, як у них зібралися сльози. Він ніяк не міг погодитися з гадкою, щоб це втілення енергії та залізної волі могло перестати існувати.

— Юліяне!

Юліян прокинувся і звернув лице до батька.

— Тепер до тебе. Отже, ти записався на класичну філологію[104]?

— Ще ні, тату.

— Але вступиш на той факультет?

— Вже ні, тату.

Батько підняв голову.

— Може, знов їдеш?

— Виїду.

Батькові заблисли очі і щось ніби усміх на його уста:

— Знову з Едвардом? Він тобою кермує. Але що це я говорю? Мене вже нема. Поступай, як знаєш. Я думав, що хоч до мого кінця залишишся між цими стінами, де жили ми традиційним, патріархальним життям, щоб мама, як мене будуть спускати в землю, не була сама. А тебе, як журавля, все наново манить кудись-то в вирій.

— Я не з Едвардом виїду, тату. Я змінив свою постанову: вступаю на богослов’я. Туди стелиться мені дорога. Саме, як ви сказали, традиційна і патріархальна.

— Підойми мене, сину, і повтори ще раз.

— Я вступлю до семінарії, на богослов’я до Львова.

— Ти мене дуриш?

— Я вас люблю, тату, і кажу святу правду.

— Але чому? — і хорий знову намагався піднятися. — На богослов’я? З якої причини? Ти скажи, щоб я не вмер, не дізнавшись, чому ти, не почуваючи в собі ніколи звання до… — і урвав.

— Я вступаю на богослов’я без фальшу в душі, щоб міг із чистим сумлінням людям в очі дивитись. У душі віднайду супокій і рівновагу щойно тоді, коли візьму тягар на себе. Я не хочу перед самим собою паленіти, що не відпокутував свої молоді проступки, головно один такий. Я хочу у самому собі побороти те, що для мене таке важне, щоб здобути право називати себе чесним. Я їду, тату, як покутник на богослов’я. Це моя тайна. Але не перед вами…

— Підсунь мене вище, сину.

— Ви дивуєтеся цьому. Коли я вернувся з подорожі, я так не говорив, я був юнак. Але я пережив одну подію і став видющим, неначе відразу дозрів.

— Я тебе не розумію…

Юліян притиснув своє обличчя до батьківських вихуділих рук і говорив:

— Я свого часу врятував найчеснішому, найідеальнішому з душпастирів доньку від небезпеки, а, може, і його самого. Від того часу він називав мене спасителем тієї дитини і став моїм батьківським приятелем. Та ту єдину дитину без його дозволу, без ніякого права я потягнув за собою…

Хорий порушив головою; на його лиці показався вираз гніву.

— Ти  к р а в…

— Назвіть це, як хочете.

— Слабосильний, як  д і д о.

А по хвилині напруження спитав:

— Хто ж це такий?

— Той, тату, звідки я недавно вернувся, — о. Захарій, а вона, вже тепер моя наречена, внучка пані Орелецької, вашої знайомої з хлоп’ячих літ.

Хорий дивився, наче непритомно, на сина, якби шукав давніх споминів:

— Орелецька з дому Альбінських? Ах, хлопче, це якась інтрига демонів! І ти для нього, для того душпастиря це робиш?

— Він вибачив мені, тату.

Хорий усміхнувся недовірчиво.

— Чи міг?

Юліян здвигнув плечима:

— Є злочини, тату, для яких нема вибачення. Мені здається, жаден суддя не осудив би мене так суворо, як осуджує мене моє власне сумління. Тому піду на богослов’я, а потім і в народ. Покину свої мрії і пожертвую себе тій діяльності, яка ніколи мене не манила. Коли моя амбіція, якась погорда, якесь легковаження для того стану щезнуть, і я переможу себе, щоб стати трудовиком, мій нарід буде мою працю благословити, тоді я буду із свого життя вдоволений і підойму чоло гордо.

• Предыдущая
• 72/104
• Следующая