Апостол черні - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 76

• Предыдущая
• 76/104
• Следующая

— Є ще й гірші вчинки, як зрада у любові, — сказав.

Вона простягнула руку за ним, але його вже не було.

Півтори години пізніше Юліян покинув Покутівку. Їдучи, мав Еву безнастанно в уяві. Село було оповите нічною легкою темрявою. А там ледве помітно на узгір’ї пробивалися, якби від срібної білини, стіни старого приходства.

......................................................

Тепер заглянемо на якийсь час у гірське містечко М., що по роках стало лікувальною місцевістю, і де проживав директор Альбінський із своєю родиною та єдиною своєю внучкою Дорою Могиленко.

Там учителювала ще Оксана Цезаревич, мешкаючи із своєю мамою у повдовілої Софії Рибко, сестри батька.

Коло мешкання Альбінського, де давніше покривала подвір’я тільки зелена мурава, пишався тепер зільник. До «ластів’яної» веранди тиснулися білі і фіолетові кліматиси, а колюче галуззя білої і рожевої рожі пнялося по стінних драбинках високо аж під покрівлю хати.

Довкола сніжно-білого будинку пашіла рістня, у літі увихалися безнастанно бджоли і так само від білих китиць п’яніли акації.

Сад зачинався поза домом і зільником і тягнувся вздовж дому з залізною огорожею аж до гірської ріки. Ріка бігла між кінцем саду і невеличкою горою, званою Мельниківкою, тулилася більше до гори, творячи через те під садом і дальше поза ним зарінок, де росли, мов порозгойдувані невеличкими кущами, лози.

На Мельниківці, де білілося небагато селянських хаток, що їх винаймали власники деяким літникам, знаходилась і посілість директора Альфонса Альбінського, ведена більше невсипущою тетою Олею, ніж самим директором. Був там скромний домик, гарний огород, садок і відповідні господарські будинки. Тут хотіла тета Оля на старість жити, доки Господь дозволить, щоб не бути нікому з родини тягарем. Та вуйко Альфонс, що не любив мешкати близько худоби і дробу, як висловлявся, «коло господарського швиндання», виарендував цю невеличку посілість своєї родички, щоб мати ще один дохід, крім веденої ним почти, арендованих кількох прегарних сіножатей і управи лісом своєї внучки.

Вела господарку на Мельниківці здебільша тета Оля за наказами свого вуйка, який уважав жінку за нездатну до самостійної управи земельної господарки. Допомагав їй старий слуга Олекса Дурило, колишній послугач до дітей у домі Альбінських. Коли збиралося більше гостей, він перебирався у стрій гірничого робітника і був льокаєм, найчастіш ляйбкучером, метеорологом, помічником при пасіці, садівником, одним словом, неабиякою важною особою. Він любив оповідати про панування вельмож Ґанинґаймів і не боявся нічого, крім свого пана, який одним своїм похмурим поглядом умів наказувати йому послух.

Олекса Дурило був потайною правою рукою тети Олі — невсипущого янгола-хранителя родини Альбінських, усіх вбогих і страждущих, що зверталися в потребі за поміччю та радою до неї.

Два місяці перед смертю Максима Цезаревича ввійшов одного дня по обіді Олекса до кімнати свого пана і станув коло порога.

— Олексо! Ти в мене від рання нині не був. Скажи, що там на Мельниківці чувати? І чи не видко зміни на погоду? Вже чотирнадцятий день, як ми від дощу пропадаємо.

— Я боявся нині старим мостом переходити, — обізвався Олекса. — Сіно так, якби пропало, бараболя під корчем зогниє, бідна бджола зів’яла…

— Листонош удруге ще не був?

— Був, але лиш до старшої панни була господарська газета.

— А всі здорові і все в порядку там у нас нагорі? — спитав Альбінський.

— Та ніби здорові і в порядку, пане, тільки цієї ночі зсунувся в салоні образ покійної пані із стіни на землю і роздерся надвоє.

Альбінським якби щось підкинуло.

— Портрет покійної пані, той великий, на головній стіні? Як це могло статися?

— Хто його знає? Впав та й роздерся. Панна Оля скрикнула «Єзус Марія!» і вдарила в долоні, коли я їй це розказав. Коли я хотів покійницю назад повісити, вона заборонила і казала, що по роботі сама це зробить, бо тепер не має часу.

Альбінський станув на рівні ноги і, відгортаючи волосся з чола, зморщив його грізно.

— То ніхто не винен, лише ви обоє самі, особливо старша панна. Ви з тими своїми вічними порядками і обтиранням порохів, певно, нарушили цвях у стіні. Вас усіх варто з хати повиганяти!..

— Все може бути, пане. Я лиш кажу…

— Забирайся. Де панна Оля?

— У коморі чи в їдальні. Вони дуже в роботі.

— До лиха з тою роботою, Олексо! Товчуться з нею від кількох день, а зайти сюди до мене, поспитати, чи мені чого не треба, не прийдуть. Кілько разів я не наказував, щоб мені про все здавали звіт, якщо в хаті скоїться добре чи лихе.

— Ara, — схаменувся Олекса, — от що я ще хотів доказати, та за образом був би забув. Срібний голуб, той чубатий, що панна Дорочка (що я кажу!) пані Дорочка собі вибрала і випестила, згинув цієї ночі, і я найшов його мертвим у зільнику.

З очей Альбінського, якого можна було старцем назвати, блиснуло майже молодечим вогнем гніву.

— Ти що не скажеш, Олексо, то все глупотою дише, стара баба з тебе. Іди і зачини двері від моєї веранди, бо віє.

Господар дому наче тільки ждав, щоб за слугою зачинилися двері. Відкинув з колін теплу шкіру і попрямував до салону. Тут станув, як остовпілий. Великий портрет його жінки з літ молодости, з білим, прозорим серпанком, лежав на землі. Цвях був прибитий на своїм місці. Альбінський оглянувся по обширній кімнаті, мовби шукав за винуватцем. Глибока тиша заповняла кімнату і лиш знадвору було чути, як бився голосно дощ об великі вікна, як бушував вітер і як нісся тяжкий шум. Це був шум розіграної ріки і шум шпилькових лісів.

Альбінський підняв портрет із землі, поставив його до стіни і задивився на нього. Яка гарна була тоді його дружина, та дорога, єдина. Пригадував, як по шлюбі замовив портрет у славного артиста, що перебував у Ґанинґаймів, щоб мати її назавжди такою молодою. Пригадував далі клопоти, зв’язані з тодішнім матеріальним становищем хлібодавців, як над пропастю висіло все його існування, ріжні свої вчинки з того часу під впливом людської обмежености, недбальства та слабої волі, ситуації, в яких використовував слабших, коли казав собі з погордою для себе: «Хто хоче бути молотом — мусить уміти бути і ковалом»[110]. Матеріальні здобутки вийшли блискучі, але рівночасно Немизис[111] забрала йому її з собою — ту найдорожчу цвітку враз з новонародженим немовлятком-сином, а потім майже всі діти, поки не залишився сам, як пустир.

Найстарша донька ще в молодім віці вийшла за вдівця, багатого, чесного купця, німця Вальде, батька одніського сина, тепер військового лікаря, а єдина внучка, наймолодшої, також уже покійної доньки — Дора подружена не з ким іншим, як саме з єдиним сином того купця-зятя, лікарем Егоном Вальде.

Їх саме дожидали сьогодні надвечір перед пошлюбною подорожжю молодих.

Альбінський закрив обличчя долонями. Так на нього находив сум і тяжкі спомини по втрачених дітях. Так мало залишилося йому з тих блискучих часів, часів панування Ґанинґаймів, із його колишньої сили і становища.

• Предыдущая
• 76/104
• Следующая