Чарівний талісман (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 4

• Предыдущая
• 4/56
• Следующая

Вітя тоді вперше зблизька побачив, що таке важка фізична праця. Коли жили на шиї від напруги надималися так, що, здається, от-от лопнуть, коли піт струмками тече за комір і сорочка, висихаючи, вкривається білим нальотом солі.

І раптом Вітя подумав, що, може, зараз отам, у далекій Африці, його тато теж так працює. Бабуся Світлана завжди ж говорила, що тато дуже працьовитий, беручкий до роботи і на всі руки майстер, сам усе робить, ніколи не сидить без діла. І хоча він інженер, але не цурається фізичної праці, й коли бачить, що в робітників щось іде важко, скидає піджака й кидається у самісіньке пекло.

Щемкий біль жалю торкнув Вітине серце. Він тоді дуже переживав, дивлячись на дядю Васю й Альховку.

І якось увечері не витримав і сказав, зітхнувши:

— Ех! Якби я був чарівником, я зробив би так, щоб уся-уся робота виконувалася машинами. Щоб дядя Вася і Альховка не мучилися… І всі взагалі!

— Зайчику мій! Чарівнику мій дорогий! — розчулено обійняла Вітю бабуся Світлана.

Альховка мовчки всміхнувся. А дядя Вася поправив жовтий олівець, що стирчав у нього за вухом, і поклав Віті на плече шкарубку, мозолясту руку:

— Та ні, Вітьок, то радість — бачити, що ти щось можеш… Колись сам це збагнеш.

Після капремонту мансарда стала для Віті ще принаднішою, ще дорожчою.

— Будь ласка! Заходь! Просимо!..

Вітя ступив крок — і опинився у великій кімнаті, заставленій старовинними меблями. З ліпної, як у їхній квартирі, стелі звисала давня бронзова люстра з гірляндою скляних матових абажурів у вигляді біло-зелених водяних лілій.

Вікон у кімнаті не було. Там, де мали б бути вікна, висіли на стінах великі, у золочених рамах картини, на яких було намальовано те, що мало виднітися з вікна: дахи будинків, вулиця внизу.

Вітя одразу впізнав — це була їхня вулиця. Але нового будинку навпроти не було, а натомість стояв дерев'яний, двоповерховий, із вивіскою «Москательна лавка». І вулицею їхали не автомобілі, а прольотки, запряжені кіньми. Тобто це була їхня вулиця сто років тому.

Посеред кімнати височів мольберт, а на ньому — теж велика, без рами картина. Що на ній було намальовано, Вітя не бачив.

Він бачив тільки зворотний бік полотна, що нерівно стовбурчилося на загинах, прибитих до підрамника.

З-за мольберта визирала старенька кумедна бабуся, запнута хусткою, зав'язаною на потилиці так, що кінці стирчали ззаду, наче заячі вушка. В одній руці бабуся тримала палітру, в другій — довгий пензель. Усе обличчя її, щоки і навіть ніс були у різнобарвних мазках свіжої фарби.

Поруч із мольбертом на старовинному стільці з гнутими ніжками сидів теж дуже старенький і кумедний дідусь у блакитному фраку, в білій крохмальній сорочці й у крапчастій краватці-метелику.

Дідусь був зовсім лисий, тільки з-за великих відстовбурчених вух стирчали вбік сиві пасма ріденького волосся Дідусь тримав віолончель.

За стільцем, на якому сидів дідусь (Вітя аж здригнувся від несподіванки), стояла знайома ширма з їхньої мансарди — рожеві фламінго серед лілій і очерету. Але гаптований гладдю шовк був зовсім цілий.

Усе було дивне, але найбільше вразила Вітю ялинка, прикрашена, розцяцькована чудернацькими іграшками новорічна ялинка, що стояла в кутку кімнати, і на ній горіли маленькі свічечки.

«Але ж зараз вересень! До Нового року ще три місяці», — розгублено подумав Вітя. Більше нічого подумати він не встиг, бо в цей час бабуся тоненьким і не стільки старечим, скільки дівчачим голосом промовила:

— Заходь, Вітю, заходь… Ми чекаємо тебе, — вона обернулась до дідуся. — Це онук Світланки, правнучки Федора… Вітя.

У прозоро-блакитних очах дідуся подив змінився на лагідну привітність.

— Симпатичний… дуже… — прошелестів дідусь, розтягуючи губи в усмішці. — Схожий на Федора… у дитинстві… Ах, Федір, Федір! Я ж не був проти одруження Антоніни. Ти даремно на мене думав.

Легка тінь на мить пробігла по обличчю дідуся, він коротко зітхнув, але наступної миті вже знову привітно всміхався.

Але й цього було досить, щоб Вітя встиг подумати: «Яка велика кімната! Я й не знав, що на горищі може бути така кімната». Вітя не раз ходив із бабусею Світланою на горище — і вішати білизну, і підставляти миски й каструлі, коли якось восени протік дах і на стелі у коридорі з'явилися мокрі плями. Ходили на горище через так званий чорний хід, на який вели з кухні оббиті залізом і замкнені на два величезні гачки та величезний скреготливий засув двері.

Сходи на горище були дерев'яні, але на початку кожної сходинки прибита вузька смужка заліза. По краях вони були темно-іржаві, а посередині вичовгані до білого блиску. Ці круті сходи із залізними смужками Вітя добре пам'ятав, бо часто спотикався на них, боляче б'ючи коліна. На горищі пахло цвіллю, трухлявиною й котами. Там завжди, навіть у найясніший сонячний день, був таємничий присмерк, і лише в золотих снопах сонячного проміння, що косо прорізали горище крізь вузькі, схожі на фортечні бійниці «слухові» вікна, блискотливо кружляли порошинки.

– Іди, іди сюди ближче, Вітю, — закивала йому з-за мольберта бабуся. — Іди подивись, тобі буде цікаво.

Вітя наблизився, обережно посуваючись, щоб не зачепити віолончель, зайшов за мольберт і глянув на картину.

Картина була якась дивовижна. Намальовано небо і в небі — мітла. Вище й нижче мітли літали пташки — ластівки, голуби, горобці, ворони. Десь далеко на обрії летів реактивний літак, залишаючи чітку смугу. І все. Землі видно не було, тільки блакитне небо, в лівому кутку ще схожа на баранця біла хмарка, і на всю картину — велика мітла, якою двірники замітають подвір'я.

— Подобається? — усміхнулася кумедна бабуся і, не чекаючи Вітиної відповіді, вмочила пензель у фарбу на палітрі й мазнула крильця голуба на картині. В ту ж мить дідусь торкнув смичком струни і, нахиливши голову, ледь помітно усміхнувся розтуленим беззубим ротом, наче сам здивувався глибоким чарівним звукам, що полинули з віолончелі.

І враз замахали крилами пташки на картині, й то вже була не картина, а живе небо, живі пташки і жива мітла, що летіла в небі й не падала.

Вітя відчув, як чиясь рука лягла йому на плече. Він звів очі. Поруч стояла таємнича незнайомка, яка привела його сюди. Звідки вона з'явилася, він не вгледів. Але був певен — у кімнаті до того часу її не було.

Взагалі, дивна річ, Вітя думав про неї лише тоді, коли бачив її. Коли ж вона зникала, він одразу забував про неї.

Вітя обернувся на бабусю і дідуся. Вони усміхалися йому підбадьорливо й лукаво.

Не встиг він отямитися, як таємнича незнайомка підхопила його на руки й посадила на мітлу. І сама сіла поруч. У Віті похололо в грудях од відчуття висоти. Й одразу засвистів у вухах вітер…

— Куди ми?

Але вона приклала палець до вуст:

— Тс!.. Не закудикуй…

У перший клас Вітю привела, звісно, бабуся Світлана. Вона хвилювалася, мабуть, навіть більше, ніж онук. Хоча в нього від збентеження все розпливалося перед очима.

— Не хвилюйся, Зайчику мій, не хвилюйся. Все буде гаразд. Все буде гаразд, — повторювала вона, і губи в неї тремтіли.

Проте у той перший день хвилювалися всі. Навіть Боря Жабський і Алик Здоровега. Такий уже то був день. Перший раз у перший клас. Було чого хвилюватися.

Але на другий, на третій день уже не хвилювався ніхто. Вчителька Марія Іванівна була дуже привітна й симпатична, вміла дати раду їхньому братові-першокласнику, на уроках було цікаво, навіть весело, раз у раз лунав сміх.

І лише Вітя й бабуся Світлана продовжували чогось нервуватися. Бабуся всі уроки сиділа під школою, не йшла додому. А Вітя під час перерв самотньо стояв біля стіни й боявся, щоб хтось із хлопців не підійшов і не вдарив його. Не було у Віті навичок життя в колективі. Давалося взнаки домашнє бабусине виховання.

• Предыдущая
• 4/56
• Следующая