Чарівний талісман (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 9

• Предыдущая
• 9/56
• Следующая

Бабуся розпачливо сіпнулася назад. Але відступати було пізно й нерозумно. Вона судорожно стиснула Віти ну руку, і вони дуже повільно пішли вгору.

У відчинені двері Вітя побачив, що в коридорі й у кімнаті повно людей. І ще побачив, що велике дзеркало в коридорі завішене простирадлом. Хлопець відчув той неповторний, гострий, солодко-терпкий запах, який буває лише тоді, коли в квартирі дуже багато квітів. Бабуся і Вітя піднялися трохи вгору і спинилися. Бо в цей час почали виносити. І бабуся Світлана, хоч як їй не хотілося, щоб Вітя усе те бачив, не могла не вклонитися востаннє сусідові, з яким прожила поряд стільки років і якого знала ще хлопчиком.

Вітя усе те бачив. І вираз очей Каті та її мами запам'ятав назавжди.

І тепер він увесь час озирався назад (Юра сидів на задній парті) й дивився на Лякіна з болем і співчуттям. Він не сумнівався, що в хлопчика щось трапилося.

Усе з'ясувалося за кілька днів.

Звістку принесла Рая Фількіна. Треба ж такому статися, що добра знайома батьків Раї Фількіної мешкала в одному будинку, навіть на одній площадці з тіткою Юри Лякіна. Виявляється, це тітка приводила Юру в школу. Вона забрала його до себе і перевела в їхню школу, бо справді в них велике горе. Тато Юри Лякіна, водій автобуса, збив людину; вона загинула, і тато зараз сидить у в'язниці.

Ця звістка просто приголомшила всіх. Уперше в їхньому житті такі поняття, як «убивство» і «в'язниця», були не книжці, не на екрані телевізора, а тут, поряд, у класі…

Навіть Боря Жабський принишк.

Дівчатка шепталися, ахали, хапалися руками за щоки. Хлопці супили брови й мовчали.

А у Віті аж серце стискалося від болю. Він просто не міг дивитися на Юру. Як же Лякін, мабуть, переживає, як страждає! Тато у в'язниці! І він же не хотів. Авжеж не хотів. Хіба може хотіти шофер автобуса на смерть збити людину! А тепер — убивця. І його син на все життя буде сином убивці. На все життя! А він, він чим винен?! Яке ж то горе оті нещасні випадки! Яким треба бути обережним! Тату, будь обережним у тій Африці! Я тебе прошу, я тебе благаю!

Юра Лякін, мабуть, щось відчував, бо не міг не бачити тих перешіптувань, тих перелякано-схвильованих поглядів, спрямованих на нього. Але ніхто й словом не прохопився. Адже тітка спеціально забрала його до себе і перевела в цю школу, бо тут ніхто нічого не знав. А на Воскресенці всі знали і Юрі було важко, не міг він цього витримати.

Та минуло кілька днів, і гострота страшної новини притупилася, як притуплюється з часом гострота усього на світі.

У класі тепер намагалися просто не помічати Юру Лякіна, як не помічали хлопці Вітю.

А Юра все-таки був не такий, як Вітя. Мабуть, до свого нещастя там у себе, на Воскресенці, він був такий, як Алик Здоровега, а може, навіть як Боря Жабський. Мабуть, він не звик нишком стояти під стіною серед дівчаток. А звик гасати по коридору, штовхатися й борюкатися.

І от одного разу на великій перерві завелися хлопці у «ворону». Є така давня шкільна гра, якої навчив Алика Здоровегу його дідусь. Гра дуже проста — лівою рукою берешся за ступню підігнутої лівої ноги і, стрибаючи на правій, намагаєшся плечем штовхнути суперника так, щоб той опустив свою ліву ногу і ступив на неї.

Гра хлопцям у класі дуже сподобалася.

Тепер вони під час перерви, як півники, стрибали на одній нозі.

Весело було, гамірно, і Юра Лякін не витримав. Підігнув ліву ногу й собі — стриб-стриб!

Алик Здоровега всіх перемагав. Був, як то кажуть, в ударі.

Побачив Лякіна і з розгону — до нього. Лякін приловчився — тиць!

І чи то втомився Алик, чи просто підвернулася якось невдало в нього нога, але заточився він і з усього розмаху як гепнеться на підлогу та головою об батарею. Аж загула батарея, як дзвін.

Лякін розгублено став, дивиться винувато.

А Здоровега схопився за голову, на якій уже набрякла ґуля, кривиться-кривиться та як засичить:

— Ти що — теж у в'язницю захотів? Убивця!..

Лякін зблід, втягнув голову в плечі, потім крутнувся і — щодуху по коридору геть.

Саме в цей час задеренчав дзвоник. Усі кинулися в клас.

А Вітя стояв якусь мить нерішуче, а тоді одважився і подріботів у той бік, куди побіг Лякін.

Коридори вже спорожніли, почалися уроки, й у Віті завмирало серце, коли він біг, шукаючи Лякіна. Вітя вперше порушував дисципліну: під час уроку перебував не в класі, а в коридорі. Це було незвично й тривожно. Але вболівання за товариша було в цю мить сильніше за страх.

Лякін стояв у темному кутку під сходами, уткнувшись обличчям у зігнутий лікоть. Плечі його здригалися.

Вітя тихо підійшов до нього. Потупцявся нерішуче, потім торкнув рукою його за плече і, затинаючись, сказав:

— Не треба… не плач… Ти ж не хотів… і… він не хотів… Не плач…

А що Вітя міг іще сказати?

— Тікай! Облиш! Не хочу!.. — глухо пробурмотів Лякін і, не дивлячись, тицьнув ліктем назад.

Вітя не чекав цього, не встиг ухилитися, відсахнутися, і лікоть вцілив йому просто в обличчя, в ніс.

— Ох! Ти що? — аж захлинувся Вітя. І заплакав. Не стільки від болю, скільки від образи й несправедливості.

Лякін зрозумів, що він зробив, — і заплакав іще дужче. Марія Іванівна так їх і знайшла в кутку під сходами. Вони стояли поряд, і обидва гірко плакали…

Міс Таємниця мовчала.

Вітя тільки що спитав її, і вона не відповіла. Він спитав:

— А коли ж я нарешті побачу його?

І вона не відповіла. Довго мовчала. Тоді нарешті сказала. Тихо, але чітко:

— Треба заслужити.

Вітя стрепенувся:

— А чому? Чому інші бачать щодня? Дмитрик, наприклад… І Алик. І Боря. А я мушу…

— Тому, що так треба, — твердо сказала вона. Вітя зітхнув.

Ну що ж, треба, значить, треба…

Вони стояли перед якоюсь темною кам'яною стіною, вкритою мохом і цвіллю.

Вітя навіть не міг збагнути, як вони тут опинилися.

Раптом Міс Таємниця зникла. Щойно стояла тут — і вже нема. І вже дряпається Вітя по холодній кам'яній стіні вгору. Він не знає, чого він це робить, але знає, що так треба. Так часто буває уві сні.

Дряпатися важко, стіна мокра, слизька, стрімка, пальці ковзають, зриваються, але Вітя вперто лізе й лізе вгору. Якимось чином у нього в руках опиняється льодоруб діда Віктора Семеновича, Вітя заганяє той льодоруб у розщелини між камінням, лізти стає легше…

«Як я не боюсь? Так же високо. Завжди боявся висоти, а зараз… — крутиться у Вітиній голові. — От коли б тато побачив…»

Він уже біля заґратованого вікна. Ґрати візерунчасті, схожі на залізні завитки балконного парапету. Вітя тримається за ці знайомі, поїдені іржею, що обсипається під руками, залізні спіралі (скільки разів він тримався за них у себе на балконі) і вдивляється-вдивляється у присмерк в'язничної камери… І не стільки ще бачить, як серцем відчуває, що там дівчина.

Та він уже розрізняє знайоме голубе платтячко у синю горошину, виткі кучері на скронях, у вухах — бірюзові сережки.

Серце у хлопця б'ється і радісно, і тривожно. Враз вона зривається з місця і кидається до вікна.

— Це ти?.. Ти?.. Я так чекала тебе… — чує Вітя її голос. Вона хапає руками його руки, що тримаються за ґрати. Дотики її пальців такі м'які, ніжні, такі солодко-приємні.

Вітя відчуває її подих — легкий і теж солодко-приємний. У ньому вчувається ледь вловимий запах суниць і молока. І Вітя захлинається від щастя. «Я так чекала тебе…»

Чи може бути у світі щось бентежніше за ці слова?..

Нарешті він трохи отямився.

— Як?.. Чого?.. Чому ти тут?

Вона зітхнула:

— Вони зловили мене в лісі. Я пішла по суниці. А вони вискочили з кущів і схопили… Ніхто в Добряндії ще не знає..

Мабуть, думають, що я гостюю у бабусі Яги, в її хатинці на курячих ніжках. Я часто гостюю в неї. Вона добра й весела…

— Але що, що вони хочуть від тебе?

— Вони хочуть… Вони хочуть, щоб я вийшла заміж за сина короля Зландії Зланика Хамулу. А я… я не можу, не хочу… ти ж розумієш… — вона притулилася щокою до Вітиної руки.

• Предыдущая
• 9/56
• Следующая