Вітер у замкову шпарину - Кінг Стівен - Страница 5

• Предыдущая
• 5/64
• Следующая

Увесь перший поверх займала велика зала. Столи й лавки стояли, складені в штабелі, біля стін. Роланд, Едді та Джейк підтягли їх до вікон (на щастя, маленьких) і позатуляли отвори. Північно-західні вони прикрили з зовнішнього боку, щоб вітер звідти тиснув на них, а не виштовхував.

Тим часом Сюзанна закотила візок у камін — навіть не пригинаючи голови. Вона підняла погляд угору, узялася за іржаве кільце і потягнула. Пролунав пекельний скрегіт… пауза… а тоді на неї звалилася величезна хмара чорної сажі. Відреагувала Сюзанна миттєво, соковито і винятково в стилі Детти Волкер.

— От бля, та що ж це за хрінотінь злоїбуча! — заверещала вона. — А щоб вас, гади, порозривало, ви гляньте на це гівно, яке мені на голову звалилося!

Кашляючи й махаючи перед собою руками, вона викотилася з каміна. Колеса візка лишали сліди сажі. Величезна її купа лежала в Сюзанни на колінах. Вона рвучкими рухами, більше схожими на удари, заходилася струшувати її на підлогу.

— Нє, ну яке, бля, паскудство, ви тільки подивіться! Кінчений димохід! Ах ти ж паскудний сучий потрох…

Вона розвернулася й побачила, що на неї з розтуленим ротом і широко розплющеними очима дивиться Джейк. У нього за спиною, на сходах, з таким самим виразом стояв Юк.

— Пробач, котику, — сказала Сюзанна. — Мене трохи занесло. Просто я на себе злюся. Я виросла серед плит і камінів, мусила б знати, у що це може вилитися.

Коли Джейк нарешті заговорив, у його голосі звучав найщиріший захват:

— Ти знаєш класніші матюки, ніж мій батько. А я думав, ніхто не матюкається краще за нього.

Едді підійшов до Сюзанни й узявся витирати їй обличчя та шию. Але вона відштовхнула його руки.

— Тільки порозмазуєш. Ходімо пошукаємо ту криницю чи що воно таке. Може, там ще лишилася вода.

— Як на те Божа воля, вода буде, — сказав Роланд.

Вона крутонулася на візку, щоб подивитися на нього звуженими очима.

— Дотепами сиплеш, Роланде? Краще не вдавай із себе розумника, поки я тут сиджу, як сажотруска.

— Ні, сей, я й не думав про це. — Але лівий кутик рота у Роланда сіпнувся. — Едді, піди пошукай криницю, щоб Сюзанна могла вмитися. А ми з Джейком підемо по дрова. Постарайся якнайшвидше знайти воду й приходь нам помагати. Сподіваюся, наш друг Бікс дістався іншого берега річки, бо мені здається, часу менше, ніж він думав.

Міська криниця була з іншого боку молитовного дому, на міському пасовиську — як зрозумів Едді, колись там був саме вигін. Мотузки, що висіла колись на барабані з ручкою під напівзогнилим дашком колодязя, давно не було, але проблеми це не становило. У їхніх ґунна десь був моток хорошої мотузки.

— Проблема в тому, — сказав Едді, — що нам нема чого прив’язати до кінця мотузки. Мабуть, можна взяти у Роланда його стару сідельну сумку…

— А це що, зайчику? — Сюзанна показувала на ділянку високої трави й кущів ожини ліворуч від криниці.

— Я не бачу… — Та потім він роздивився. Відблиск іржавого металу. Намагаючись якнайменше подряпатися колючками, Едді засунув руку в чагарі й, застогнавши від зусилля, витяг іржаве відро зі жмутом засохлого плюща всередині. На відрі навіть була ручка.

— Дай подивлюся, — попросила Сюзанна.

Він викинув плющ і простягнув їй відро. Вона випробувала ручку, але та одразу ж зламалася, навіть не клацнувши, а тихо, слабенько зітхнувши. Сюзанна сконфужено глянула на Едді і знизала плечима.

— Та нічо, — сказав він. — Добре, що зараз, а не тоді, коли воно було б у воді. — Він викинув ручку, відрізав шмат своєї мотузки, розплів зовнішні пасма, щоб стала тонша, і просунув у дірки, в яких трималася стара ручка відра.

— Непогано, — похвалила Сюзанна. — Ти доволі вправний, як на білого хлопчика. — Вона зазирнула через край колодязя. — Бачу воду. І десяти футів углиб немає. Ооо, здається, холодна.

— Сажотрусам права вибору не давали, — сказав Едді.

Відро шубовснуло у воду, нахилилося, і в нього потекла вода. Коли відро зникло під поверхнею води, Едді витяг його з колодязя. У тих місцях, де метал проїла іржа, трохи підтікало, проте дірочки були малі. Едді зняв сорочку, намочив її у воді й узявся обмивати Сюзанні лице.

— Ой, Божечку! — вигукнув він. — Я бачу дівчинку!

Вона взяла у нього зібгану сорочку, прополоскала, викрутила і стала обтирати собі руки.

— Принаймні я відкрила чортів димохід. Можете набрати ще води, коли я змию з себе цей пекельний кошмар, а коли розпалимо вогнище, я зможу помитися у теплій…

Далеко на північному заході пролунав тихий загрозливий хрускіт. Після паузи — ще один. Ще кілька, і за ними — ціла канонада, що марширувала у їхній бік, наче колона солдатів. Усі вражено перезирнулися.

Едді, голий по пояс, зайшов ззаду за коляску.

— Думаю, нам варто поквапитися.

Віддалік (але вже значно ближче) розлягалися такі звуки, наче йшла війна.

— Мабуть, ти правий, — кивнула Сюзанна.

Коли вони повернулися, то побачили Роланда й Джейка, що бігли до молитовного дому з оберемками підгнилої деревини і розколотими шматками дерева. Басовитий хрускіт дерев, які під тиском старкбласту вгиналися всередину, до своєї тендітної серцевини, лунав ще доволі далеко за річкою, проте невблаганно наближався. Юк на середині зарослої центральної вулиці крутився, як ненормальний.

Сюзанна вибралася з візка, обережно приземлилася на руки й поповзла до молитовного дому.

— Ти що це робиш? — спитав Едді.

— У візку ти зможеш більше дров привезти. Поскладай їх у стос, якомога вищий. Я попрошу в Роланда кремінь і кресало, розпалю вогонь.

— Але…

— Едді, дозволь мені зробити те, що в моїх силах. І вдягни сорочку. Вона мокра, я знаю, але в ній ти менше подряпаєшся.

Він так і зробив, потім розвернув візок, поставив його на великі задні колеса і повіз у бік найближчого місця, де могли бути дрова. Проминаючи Роланда, він переказав йому прохання Сюзанни. Роланд кивнув і побіг далі, зиркаючи з-понад свого оберемка дров.

Так вони втрьох і ходили без зайвих балачок, збираючи дрова, щоб захиститись від холоду, того напрочуд теплого полудня. Шлях Променя в небі тимчасово зник, бо всі хмари тепер швидко-швидко бігли на південний схід. Сюзанні вдалося розпалити вогнище, і тепер воно пекельно стугоніло в комин. Посеред великої зали на першому поверсі назбиралася велика купа деревини. З деяких дощок стирчали іржаві гвіздки. Поки що ніхто об них не поранився, але Едді думав, що це лише питання часу. Він спробував згадати, коли йому востаннє робили щеплення від правця, і не зміг.

«Що ж до Роланда, — подумав Едді, — то його кров миттєво вб’є будь-якого мікроба, який наважиться підняти голову в тому шкіряному мішку, який стрілець називає своєю шкірою».

— Чого либишся? — спитав Джейк. Він захекався, тому слова звучали уривчасто. Рукава його сорочки були брудні та всіяні дрібними уламками дерева. На лобі була довга смуга від бруду.

— Та нічого такого, герою. Обережніше з іржавими гвіздками. Ще по одному заходу, і все. Буря наближається.

— Добре.

Тріскотнява вже лунала на їхньому боці річки, і повітря, хоч і було досі теплим, неначе загусло. Едді востаннє навантажив Сюзаннин візок і покотив його назад до молитовного дому. Попереду йшли Джейк і Роланд. Він відчував, як із відчинених дверей пашить жаром. «Сподіваюся, холодно таки стане, — подумав він. — Бо ми тут усі підсмажимося нахрін».

Поки він чекав, коли Роланд і Джейк повернуться боком, щоб пронести свої оберемки деревини, до вилясків і хряскоту дерева долучився тонкий всепроникний вереск, від якого в Едді волосся на потилиці стало сторч. Вітер, що мчав до них, здавався живим і змученим від агонії.

У повітрі почалося збурення. Спочатку воно було теплим, потім стало прохолодним і висушило піт у Едді на обличчі, а тоді прийшов холод. Усе це сталося за лічені секунди. До моторошного вереску вітру долучилося тріпотіння, що нагадало Едді пластикові прапорці, які часом можна було надибати довкола майданчиків з уживаними машинами. Він усе наростав, аж поки не здійнявся вихор і не полетіло з дерев листя — спершу жмутами, потім суцільними простирадлами. Віття несамовито шмагало хмари, а ті ставали дедалі темнішими, поки Едді дивився на них з розтуленим ротом.

• Предыдущая
• 5/64
• Следующая