Загублена земля - Кінг Стівен - Страница 9

• Предыдущая
• 9/123
• Следующая

Я цілюся не рукою. Та, що цілиться рукою, забула лице свого батька.

Ні, я не зможу!

Я стріляю не рукою. Та, що стріляє рукою, забула лице свого батька.

Я промажу! Я точно знаю, що не влучу!

Я вбиваю не з револьвера. Та, що вбиває з револьвера…

— Стріляй! — прокричав Роланд. — Ну ж бо, Сюзанно, стріляй!

Ще не натиснувши на гачок, вона побачила, як куля досягає

мети, керована від прицілу до цілі не більше й не менше, ніж її шаленим бажанням влучити. Увесь страх покинув її. Залишилося тільки відчуття холоду глибоко всередині, і вона встигла подумати: «Це те, що завжди відчуває він. Господи, як же він це витримує?»

— Я вбиваю серцем, тварюко, — сказала Сюзанна, і револьвер стрільця прогримів у її руці.

8

Срібляста річ крутилася на сталевому стрижні, що стирчав з ведмежої скроні. Куля Сюзанни влучила в його нерухомий центр, і антена радара розлетілася на сотні мерехтливих уламків. Сам штир зненацька поглинуло море тріскучого синього полум'я: воно розійшлося сіткою й, здавалося, на мить охопило морду ведмедя з боків.

Звір піднявся на задні лапи, виючи від болю. Передні лапи безцільно молотили повітря. Похитуючись, ведмідь описав широке коло й почав махати лапами так, наче зібрався кудись летіти. Він знову спробував заричати, але видобув із себе тільки моторошний звук, схожий на сирену повітряного нападу.

— Дуже добре. — Роландів голос звучав змучено. — Вдалий постріл, красивий і влучний.

— Вистрілити ще раз? — з ваганням у голосі промовила вона. Ведмідь досі сліпо описував коло за колом, але його тіло вже почало хилитися до землі. Він вдарився об маленьке дерево, відскочив і мало не впав, а потім знову почав кружляти.

— Не треба, — відповів Роланд. Сюзанна відчула, що він поклав руки їй на талію і підняв у повітря. За мить вона вже сиділа на землі, підібгавши під себе ноги. Едді повільно й непевно спускався з сосни, але вона його не бачила. Сюзанна, мов зачарована, не могла відвести погляду від ведмедя.

Колись в океанарії на річці Містик, що в штаті Коннектикут, вона бачила китів. Напевно, за розмірами вони значно переважали це створіння, але з усіх наземних істот, які будь–коли траплялися їй на очі, цей ведмідь був точно найбільшим. І вочевидь він помирав. Ревіння перейшло в звуки, подібні до булькання, і хоча очі звіра були розплющені, здавалося, він нічого не бачить. Він безцільно бродив галявиною, на якій розмістився їхній табір: перекинув стійку зі шкурами, що сохли, розтоптав невеличку халабуду, яку займали Сюзанна й Едді, натикався на дерева. їй було видно сталевий штир, що стирчав у ведмедя з голови. Довкола нього курився дим, наче від Сюзанниного пострілу загорілися мізки звіра.

Спустившись на нижню гілляку дерева, яке врятувало йому життя, Едді сів на ній, широко розставивши ноги. Його лихоманило.

— Матір Божа, — сказав він. — Ось він, просто перед моїми очима, а я все одно не вір…

Ведмідь повернувся й узяв курс на нього. Едді миттю зістрибнув з дерева й помчав до Сюзанни й Роланда. Але ведмідь його не помітив. Хитаючись, мов п'яний, він врізався в сосну, що прихистила Едді, спробував вхопитися за неї, але не зміг і впав на коліна. Зараз до їхніх вух долинали інші звуки, що йшли з глибин ведмежого тіла, звуки, які нагадали Едді двигун велетенської вантажівки, що скидає оберти.

Усе тіло ведмедя охопили корчі, він вигнувся дугою назад і передніми лапами почав несамовито роздряпувати собі писок. З ран, бризкаючи в усі боки, ринула заражена червою кров. А тоді ведмідь упав, і від його падіння земля здригнулася. Більше він не ворушився. Після багатьох віків дивного існування ведмідь, якого Прадавній Народ називав Міром — світом під світами, — був мертвий.

9

Едді підняв Сюзанну і, тримаючи її за поперек липкими руками, міцно поцілував. Від нього пахнуло потом і живицею. Вона торкалася його щік, запускала пальці у мокре волосся. їй до нестями хотілося обмацувати його всього, аж поки вона на сто відсотків впевниться, що він справді поряд.

— Він мало не вхопив мене, — сказав Едді. — Здоровенний був, наче якийсь осатанілий карнавальний поїзд. Який постріл! Господи, Сьюз, який постріл!

— Сподіваюся, більше ніколи в житті мені не доведеться робити чогось подібного, — сказала вона… та тихий голос десь у глибині душі одразу це спростував. Той голос стверджував, що вона нетерпляче очікує нагоди зробити щось подібне ще раз. І голос був холодний. Холодний.

— Що це… — почав Едді, повертаючись до Роланда, але стрільця вже не було там, де він стояв раніше. Він повільно підходив до ведмедя, що лежав на землі, задерши догори свої кошлаті коліна. Нутрощі звіра досі не стихли, їхня робота повільно завмирала: звідти один за одним долинали притлумлені зітхання й бурчання.

Роланд побачив свій ніж, встромлений глибоко в стовбур дерева, що росло біля прикрашеного шрамами ветерана, який врятував Едді життя. Стрілець витяг його і витер об м'яку сорочку з оленячої шкіри, котру носив тепер замість шмаття, що було на ньому, коли вони втрьох покидали узбережжя. Він став біля ведмедя й подивився на нього зі змішаним жалем і подивом.

«Привіт, незнайомцю, — подумав він. — Привіт, старий друже. Чесно кажучи, я ніколи не вірив у твоє існування. Здається, Алан вірив, і Катберт теж… це точно… Катберт вірив у все підряд… але з–поміж них усіх я завжди був найзатятішим. Я думав, що ти лише вигадка, казка для малих дітей… ще один вітер, що гуляв у пустій голові моєї няньки й вилітав їй з балакучого рота. Але ти весь час жив тут, ти ще один втікач зі стародавніх часів, мов та колонка на придорожній станції й старі машини в підгірному краї. Невже Пришелепкуваті Мутанти, котрі обожнювали ті руїни, — це останні нащадки народу, що жив колись у цьому лісі, але змушений був тікати від твого гніву? Я не знаю й не дізнаюся вже ніколи… але це здається вірогідним. Так. А тоді прийшов я зі своїми друзями — своїми вправними новими друзями, котрі помалу стають такими подібними до моїх старих вправних друзів. Ми прийшли, обвівши чарівним колом себе, й усе, до чого торкаємося, отруюємо клапоть за клаптем. Світ знову зрушив з місця, і цього разу це ти, старий друже, від нього відстав».

Від тіла монстра досі йшло важке нездорове тепло. З рота й пошматованих ніздрів вивалювали юрми паразитів, але майже одразу здихали. По обидва боки голови ведмедя вже росли парафіново–білі кучугури черви.

Повільно надійшов Едді. Він тримав Сюзанну на руках так, як мати зазвичай тримає дитину.

— Що воно таке, Роланде? Ти знаєш?

— Здається, він назвав його Вартовим, — сказала Сюзанна.

— Так. — Від здивування Роланд говорив повільно. — Я думав, нікого з них вже немає, принаймні, так мусило бути. Звісно, якщо вони взагалі існували десь, окрім казок старих бабусь.

— Хай що це було, воно сказилося, це точно, — сказав Едді.

Роланд слабо всміхнувся.

— Якби тобі було дві чи три тисячі років, ти б теж сказився.

— Дві–три тисячі років?! Господи!

— Це ведмідь? Правда ж? А то що таке? — Сюзанна показувала на якусь річ, подібну до квадратної металевої таблички, прикріпленої високо на товстелезній задній лапі ведмедя. Вона майже заросла густою шерстю, і помітити її було б важко, якби не промінь полуденного сонця, що зблиснув на поверхні іржостійкої сталі.

Ставши навколішки, Едді нерішуче простягнув руку до таблички, чуючи, що зсередини поваленого велетня досі долинають дивні притлумлені клацання. Він подивився на Роланда.

— Не бійся, — заохотив його стрілець. — Він неживий.

Едді відвів убік злиплу шерсть і нахилився ближче. На металі

були вигравіювані якісь слова. Ерозія майже повністю знищила їх, але Едді зрозумів, що, доклавши певних зусиль, напис можна розібрати.

• Предыдущая
• 9/123
• Следующая