Анна Киевская - Дефорж Режин - Страница 10

• Предыдущая
• 10/67
• Следующая

— Це тут могила святого? — спитала Олена у проводиря.

— Ні, цю каплицю спорудили на місці, де стояла його хижка, а могила в місті. Я думав, княжна саме тут бажала поклонитися його пам’яті.

Олена насилу стрималася, щоб не дати проводиреві ляпаса. Збагнувши, як він завинив, бідолаха впав навколішки.

— Прошу вас, не розповідайте нічого панові архієпископу, він накаже виколоти мені очі!

— І це було б по заслузі,— пробурмотіла Олена. — Тобі пощастило, що з княжною нічого не сталося, а то я сама виколола б тобі очі й вирвала б язика і серце!

Анна, що вже зайшла до каплиці, молилася перед грубо виліпленою статуєю Пречистої діви, яку осявало мерехтливе світло воскових свічок.

Вони в’їхали в густий ліс, такий темний, що їм здавалося, ніби вони посуваються в нескінченній пітьмі.

Ульм, як і Влтава в Празі, ніс на собі величезні брили криги. Під Тюбінгеном на них знову напали розбійники, але відважна охорона відігнала їх, убивши з десяток сіромах, озброєних кийками та добрими мечами. В цій сутичці було легко поранено лише одного француза. Серед французів найхоробрішим виявився воїн із скаліченим обличчям, якого взяли на службу в дорозі; його мужність помітив Гослен і привітав сміливця. А той щось буркнув у відповідь і відійшов убік, витираючи кинджала об свій подертий одяг.

Дні стали довшими й тепер здавалися нескінченними. Після від’їзду валки з Нюрнберга дощ, власне, й не вщухав; коні падали з ніг, повози та хури грузли, від вогню йшло більше диму, ніж тепла. Ніщо вже не могло розважити Анну: ні казки її годувальниці, ні базікання Ірини, ні пісні придворних дам, ні музика пажів, ні уроки французької, що їх давав їй єпископ Готьє, ні навіть маленькі звірки, яких підбирав у лігвищах Гослен.

Багато разів Гослен сварився на проводирів, звинувачуючи їх у тому, що вони ведуть валку не тією дорогою. Болгари знизували плечима і їхали далі ступою на своїх гнідих конях, на диво, як для франкських вершників, витривалих. Нарешті вони дісталися до широкої річки й перебралися через неї на плотах. На другому березі повітря здалося їм теплішим, сонце пригрівало дужче, наставала рання весна. Анна скинула з себе хутряні ковдри й побігла рвати дуже пахучі квіточки, назви яких не знала.

— Це фіалки, — сказав єпископ Роже.

— Фі-ал-ки, — повторила вона по складах. Ще в Празі княжна попросила єпископів та придворних дам навчати її мови майбутнього чоловіка. В цій справі вона виявила себе вельми здібною. Не минуло й місяця, і Анна вже не тільки розуміла французьку, а й могла перемовитися кількома словами зі своїми дамами та Госленом Шонійським, якого підкорила собі остаточно. Він був перший у довгому списку рицарів, що приходили служити душею й тілом тій, кого вони називали «наша пані з далекої країни».

Розчарована від’їздом Пилипа та бояр, Анна намагалася розвіяти своє горе й нудьгу тривалою верховою їздою в товаристві рицарів зі своєї охорони; спершу єпископи дивилися на це з тривогою, потім змирилися. Тільки Олена, побоюючись за здоров’я й добре ім’я своєї годованки, не спускала з неї невсипущих очей. Коли зупинялися відпочити, Анна брала гуслі й наспівувала пісень, що їх невдовзі підхоплювали Олена та Ірина; ці пісні навіювали на слухачів глибокий смуток.

Одного вечора, коли подорожні занепали духом дужче, ніж звичайно, Гослен Шонійський вигукнув:

— Та ж ваша країна — це край плаксійок!

Ярославова дочка не зовсім добре зрозуміла зміст його фрази й попросила перекладача допомогти їй. А тоді кинула гнівний погляд на Гослена й, плеснувши в долоні, сказала кілька слів рідною мовою. Олена й Ірина підвелися, дружинники з охорони її дядька підійшли ближче — хто з сопілкою, хто з гуслями чи цимбалами — і на знак княжни заграли захопливу, шалену мелодію, а потім кинулися в танок, який усі сприйняли за справжню виставу. Анна приєдналася до дружинників, співаючи, танцюючи й сміючись перед сторопілими франками, що зроду не чули такої нестримної музики.

Єпископ Готьє, який дуже піклувався про літературу (його називали Всезнавець) і тримав у своєму місті Мо співаків та музик, похитав головою, вражений цією злагодженою грою і невимушеністю русичів у поведінці з донькою свого князя. Що ж до єпископа Роже, то цей подумав, що майбутня королева з таким темпераментом неодмінно спокусить короля Генріха й швидко народить наступника французького престолу.

— Бачите, вельможний Гослене, — промовила Анна з побагровілими щоками, трохи засапавшись, — ми не такі вже, як ви сказали… плаксійки! У нас теж уміють веселитися.

Не встиг він відповісти, як Анна різко відвернулася й пішла до свого повоза.

У наступні дні вона вже намагалася чергувати сумні пісні з веселими, граючи на нервах і почуттях французів.

Герцог Верхньої Лотарінгії Жерар Ельзаський прийняв наречену короля Франції разом з єпископами Меца, Тула й Вердена; він привітав її від імені свого сюзерена — імператора Германії. Після двох днів святкувань подорожні полишили Тул, зачаровані виявленою їм тут гостинністю.

— Княжно, перед вами Франція!

Отже, це тут починається її нова батьківщина? Анна, всупереч волі єпископів, їхала верхи поруч із Госленом, засипаючи його запитаннями.

— Чому тутешні люди так убого вдягнені? Чому вони такі худющі?.. Чи багато тут шкіл?.. Що ці люди їдять?.. Я бачу самі тільки ліси, чи вирощують у вас хліб?

Гослен Шонійський намагався відповісти на всі її запитання. Він ніколи не помічав, що селяни в його країні худі. Звісно, чимало років давався взнаки неврожай і голод, але останнім часом справи в селян пішли на краще. Що ж до шкіл, то їх не багато й призначені вони тільки для знаті.

— У вас зовсім не так, як на Русі. Мій батько вельми дбає про те, щоб діти з простолюду навчалися читати.

Вони під’їздили до Реймса, міста, де Генріх і Анна мали зустрітися. Королівські посланці повідомили, що король нетерпеливиться й воліє, аби вінчання й коронування відбулося того самого дня. Роже Шалонський, на відміну від Готьє де Мо, теж дотримувався такої думки.

— Це добре, що вінчання відбудеться якомога скоріше, — казав перший.

— Куди розумніше було б кілька днів зачекати, хай би княжна відпочила, — відповідав другий.

Гослен помирив їх, промовивши:

— Хіба ви забули про волю короля?

Прелати вгамувались і приготувалися передати своєму монархові королеву, по яку їздили так далеко; зазнавши стільки тривог, натомившись, вони сподівалися домогтися за це певних вигод для своїх єпархій…

Неподалік від Реймса Анну та інших жінок з її почту провели до монастиря, ігуменя якого була родичка майбутнього чоловіка княжни.

— Сестро моя, ласкаво просимо вас до дому нашого Господа Ісуса Христа. Тут ви пробудете до завтрашнього дня, празника, коли дух святий зійшов на апостолів. Король, мій кузен, прийде по вас особисто.

— Дякую вам.

— Сподіваюсь, ваше коротке перебування в нас принесе вам приємність. Я наказала приготувати купіль. Там уже чекають на вас служниці.

Анну скупали, розтерли, напахтили, розчесали і вдягли в сукню на білячому хутрі; час напередодні свого весілля вона провела, слухаючи легенди рідного краю та колискові пісні дитинства; помолилася княжна аж уранці.

Король відрекомендувався Анні одразу ж після утрені, на якій вона побувала. Незважаючи на безсонну ніч, свіже обличчя дівчини сяяло під шапочкою, що їх носили київські княжни. Ідучи на зустріч із Генріхом, Анна заявила, що вдягнеться тільки в те, що привезла з собою із дому.

— Яке вам діло до мого вигляду! — відповіла вона єпископам.

Тож король Франції побачив перед собою княжну, вдягнену, мов візантійська імператриця. Вона була гарніша, ніж йому розповідали єпископи, і в своєму вишитому самоцвітами важкому вбранні викликала у нього ніяковість. Анна вклякла перед майбутнім чоловіком і поцілувала йому руку. Він допоміг їй підвестись і вклонився.

• Предыдущая
• 10/67
• Следующая