Анна Киевская - Дефорж Режин - Страница 13

• Предыдущая
• 13/67
• Следующая

Анна їла з неабияким апетитом, і гості помітили це й зі сміхом обговорювали.

Наприкінці бенкету реймський архієпископ підвівся, проказав пообідню молитву й разом з єпископами та своїм почтом покинув залу, давши повну волю жонглерам та блазням. І хоч поштива Матільда Фландрійська засипала Анну запитаннями, які та погано розуміла й на які відповідала лише усмішкою, хоч графиня Анжуйська раз по раз кумедно кривилася, Анна нудьгувала й дедалі частіше позіхала, затуляючи рота долонею. Вона із заздрістю позирала на королівський стіл, де після того, як залу покинуло духівництво, панували неприховані веселощі. Здавалося, Генріха страшенно розважало кривляння трьох молодих зброєносців, які підсіли до нього, тільки-но із зали вийшли єпископи. Анні здалося, ніби Готьє де Мо та Роже Шалонський зробили якийсь нетерплячий жест, показавши так своє невдоволення. В Анни склалося враження, що тепер гості споглядали її куди допитливіше, ніж на початку бенкету, й раз по раз зиркали то на короля, то на неї.

Загальну увагу привернула поява музики; всі зустріли його схвальним шепотом і оплесками — вони пролунали на знак самого короля, що підвівся з місця. Обличчя в музики було ангельської вроди. Медово-біляві кучері м’яко спадали йому на плечі, обрамляючи безвусе й безбороде обличчя з дитинно відкопиленими губами. Судячи з усього, йому було не більш як чотирнадцять років. Рука, якою він підтримував позолочену арфу з баранячою голівкою, була така тендітна, ніби дівоча. З-під його надто короткої, з розрізами ззаду й спереду туніки із золотими китичками, визирали щільно обтягнені яскраво-рожевими шовковими штанами стегна. Маленькі ноги були взуті в черевики з кордовської шкіри, такі самі зелені, як і туніка.

— Він носить ваші кольори, — зауважила Аделаїда де Крепі королеві Анні.

Служники підсунули ослінчика, на який сів підліток. Граційним рухом він поправив арфу і взяв у тендітну руку медіатор зі слонової кістки. Король відкинувся на спинку стільця й заплющив очі.

У повній тиші хлопець заграв мелодію, якої Анна зроду не чула. Це була легка, сухувата музика, що навіяла Анні думки про молоде листя на березах у весняному Новгороді. У залі з грубою оббивкою, де стояв затхлий дух гострих приправ та вина, музика була мов подих свіжого леготу.

Хлопець заспівав голосом русалки, високим і глухуватим водночас. Анна не розуміла слів, але з виразу облич у жінок здогадалася, що то була пісня про кохання. Потім він заграв бравурну мелодію, від якої всі чоловіки повипростували спини, постискали кулаки, і в них заблищали очі. Музика скінчив під грім оплесків та захоплених криків. Він уклонився Анні, відтак королю, який подав йому знак підійти до нього. Монарх підвівся й міцно обійняв хлопця, який почервонів, мов дівчина. Графині де Крепі та Анжуйська щось шепнули одна одній на вухо й пирснули зо сміху. Матільда понурила голову, крадькома зиркнувши на Анну. Ввійшли ще музики, і хлопець сів позад Генріха, який не приховував свого задоволення.

Здогадавшись, що королева зацікавилася співаком, гарненька графиня Анжуйська нахилилася до неї.

— Його звуть Олів’є Арльський, він родом із краю королеви Констанс, королевої матері. Король ставиться до хлопця, як до сина.

— А чому вам стало так смішно? — спитала Анна.

— Облиште безглузді плітки! — вигукнула принцеса Адель. — Ви забуваєте, що мій брат — король!

— Він король тому, що ми цього хочемо! — відрубала графиня де Крепі. — Не забувайте, що в мого чоловіка куди більше земель, ніж у королівства.

— Я знаю, — зітхнула принцеса. — Та зараз не час про це нам нагадувати. Одначе запам'ятайте, що він помазаник Божий і ваш монарх.

— Гарний мені монарх, який надає перевагу хлопцям перед жінками!

— Замовкніть! Хіба ви забули, що розмовляєте при королеві?!

— Вона нас не розуміє,— мовила графиня де Крепі, знизавши плечима.

Матільда, всміхнувшись, узяла Анну за руку. Це була низенька на зріст, худенька чорнява дівчина з гарними очима й лагідною усмішкою. Цей її приязний жест зробив Анні приємність. Анна всміхнулася до короля, побачивши, що він підходить до їхнього столу. Обличчя в нього знову було насуплене, як і під час їхньої першої зустрічі. Невже вона не сподобалась йому? Невже він не вважає її гарною, гідною народити спадкоємця французького престолу? Звиклій з дитинства до лестощів батька й братів, до люб'язності їхніх друзів, чоловіка її сестри Єлизавети, хороброго норвезького короля Гаральда, цього великого шукача пригод і жінколюба (то саме він назвав її чарівницею Морою, словом, яке привіз зі своїх мандрів по світу), Анні подобалося, коли віддавали належне її вроді. Хіба вона не помітила з тривогою, за яку одразу ж попросила прощення в Бога, масний погляд чорнявого графа де Крепі, чоловіка тієї графині,| яка так розгнівала сестру короля? Хіба буркотун Гослен Шонійський не був найбільш закоханим у неї супутником у дорозі? Хіба єпископи Роже та Готьє не підпали під чар її краси?

— Пані, нам час іти звідси.

Анна, ледь усміхнувшись, узяла простягнену королеву руку.

У покоях архієпископату горів великий вогонь. Жінки скупали, напахтили й розчесали Анну, і вона трохи перекусила разом з Оленою та Іриною. Королева з досадою випровадила з кімнати придворних дам, бажаючи ці останні хвилини своєї непорочності провести наодинці із землячками.

Олена, тільки-но побачила короля, відчула глибоку відразу до його манірних рухів, писклявого голосу, тієї ніжності, з якою він ставився до слуг і зброєносців. Та особливо їй не сподобалося те, що він так мало цікавості виявляв до Анни, її любої дитини, — це просто виводило її з себе. Тож Олена намагалась поводитися так, щоб не виказати своїх думок і всупереч власній волі не розхвалювати чоловіка, який був королем.

Анна про все це здогадувалася, вона надто добре знала годувальницю, але давала, ніби вірить її похвалам. Одначе, коли Олена почала натяками пояснювати їй, як минає перша шлюбна ніч, Анна сердито урвала її:

— Не завдавай собі стільки клопоту, моя люба! Я знаю, що має статися. Я бачила, як мої брати звалювали служниць і стромляли їм свого прутня. Я бачила й чула, яку втіху вони тоді мали. І я з нетерпінням чекала цього дня. Якби я не була донькою київського князя й не боялася Бога, то вже давно тратила б непорочність.

— Слава Богу, ти цього не зробила!

Олена з полегкістю подивилася на Анну й похитала головою, а Ірина, зашарівшись, розсміялася.

— Іноді опиратися було дуже тяжко, — зітхнула Анна, згадавши Пилипа.

— Так, опиратися буває дуже тяжко, — зітхнула й годувальниця, яка вже давно повдовіла.

— Ох, це правда! — й собі зітхнула Ірина.

Ці зітхання викликали в усіх трьох такий регіт, що вони й не почули, як у двері хтось постукав.

Церемоніймейстерові довелося стукати тростинкою багато разів, поки в кімнаті почули цей стукіт. Нарешті вони обернулися. Позад них стояв король, архієпископ, єпископи й графи Франції. Три жінки збентежено почервоніли. Олена з Іриною заходилися бити поклони, а Анна з цікавістю розглядала чоловічий гурт. Її очі зустрілися з очима графа Валуа, чия висока постать вирізнялася серед решти. Він роздивлявся її так безсоромно, що Анні здалося, ніби її роздягли догола, і вона інстинктивно схрестила на грудях руки. Реймсьий архієпископ хибно зрозумів цей її жест і насилу стримався, щоб не всміхнутися. Тоді підійшов до неї.

— Ми прийшли, королево, благословити шлюбне ложе, щоб Бог змилостивився дати вам радість зачаття.

Анна відійшла вбік; вона була в самій сорочці з тонкого, майже прозорого полотна, обтягненій на талії широким золотавим поясом, інкрустованим барвистими самоцвітами. Довгі руді коси хвилями спадали вниз, немов дві золоті змії. Яка ж гарна ця королева, що прийшла сюди з холодної степової країни! Король ступив до неї і взяв її за руку. Вони вклякли перед прелатом навпроти ліжка, застеленого тонкими простирадлами. Гі Шатільйонський проказав:

• Предыдущая
• 13/67
• Следующая