Анна Киевская - Дефорж Режин - Страница 16
- Предыдущая
- 16/67
- Следующая
За дуже короткий час королева полонила рицарів та зброєносців своїм умінням запускати сокола, цькувати оленя. Всі хвалили її за хоробрість і спритність. Хто з них складав руки, утворюючи для неї приступку до сідла, хто пропонував їй свого коня, хто простягав чашу, щоб вона погамувала спрагу. Щодня по багато годин Анна не злазила з коня, лишаючи далеко позаду своїх дам; хоч вони були й чудові вершниці, але за нею не встигали. Тож Анна зоставалася сама серед чоловіків, більшість з яких були брутальні грубіяни, грабіжники, ґвалтівники й убивці. Одначе всі вони ладні були віддати життя за один її погляд й убити кожного, хто наважиться її образити. Анна почувала себе серед них у цілковитій безпеці, і в їхньому товаристві їй було краще, ніж із королем, графами, єпископами та знатними жінками із санлінського двору.
Генріх, заздрячи її популярності, і собі вирушив на полювання й бачив, з яким великим невдоволенням їхали з ним його рицарі, що надавали перевагу полюванню з королевою.
Що ж до графині Адель та єпископів, то ці на її їзду верхи дивилися скоса. Місце дружини короля не в лісі, а в королівських покоях, де вона мала б стежити за порядком, провідувати вбогих, ходити на релігійні відправи, слухати святі проповіді, грати на одному з музичних інструментів, щоб трохи розважити себе, вишивати або прясти в товаристві Матільди та придворних дам, а над усе — подобатися своєму чоловікові.
На червень королівський двір переїхав до Мелана. Анна воліла проводити час з мовчазною Матільдою Фландрійською; в її товаристві вона відпочивала від базікання дам зі свого оточення.
Одного дня вони купалися в Сені з жінками із свого почту. Нараз із-за верб, які їх затуляли, мов завіса, від чужих очей, долинув несамовитий крик. Гурт наполоханих жінок, в якому перемішалися придворні дами й служниці, зі сміхом і вереском вискочив з води. Анна й Матільда бавилися, наздоганяючи одна одну; вони не надали значення тому крику й залишилися у воді. Цієї хвилини до річки під’їхав вершник. Королева сердито насупила брови, а Матільда сором’язливо затулила руками свої маленькі перса. Вершник стрибнув у воду й схопив Матільду за руку.
— Панно, мені сказали, що ви відмовляєтеся вийти за мене заміж тільки тому, що я — позашлюбна дитина. А чи знаєте ви, що більш знатні за вас панни просять мене одружитися з ними?
— Пане, відпустіть мене, мені соромно… Я гола.
— Я це й сам бачу і вважаю, що ви занадто худа!
Матільда зашарілась, і гнів додав їй сили випручатися з його брутальної руки.
— Монсеньйоре, йдіть звідси геть, ви ображаєте королеву й мою доньку! — озвалася Матільдина мати.
— Пані Адель, хіба ви й ваш чоловік, пан граф, не пропонували мені руку вашої дочки?
— Ви самі це добре знаєте.
— Тоді яка різниця, коли я побачу її голою — тепер чи в нашу першу шлюбну ніч?
— Пане Вільгельме, ви… ви…
— …байстрюк, я знаю, мені про це не раз казали, але я більше не потерплю…
Решта слів застрягли в горлі герцога Нормандського. Його очі втупилися в подругу Матільди. Він опустив повіки й трусонув головою, немовби намагаючись прогнати сон. Ні, все марно! Може, то випадкова схожість, але ж оці руді коси, цей зневажливий, відлюдкуватий погляд… Мора!
— Мора?
Анна зміряла поглядом рицаря, що роздивлявся її. То це і є наречений, про якого їй розповідала Матільда, грубіян, що зважився вдертися в їхній затишок і дозволив собі вибалушити очі на її наготу? Він скинув шолом і незграбно побрів водою.
— Мора!
Що він сказав? За яким правом він так її назвав? Вона зроду його не бачила. Одначе… Це грубе, розпашіле від тепла й гніву обличчя когось їй нагадувало. Ну звісно! Це був той мисливець, який упав з коня і якого Анна лікувала… Краще б вона залишила його спливати кров’ю! Яким дивом опинився він тут, по пояс у воді, незграбний, одягнений, тоді як на березі гурт напівроздягнених придворних дам, прекрасних служниць, зброєносців та слуг чекав, насилу стримуючи сміх, чим скінчиться ця скандальна зустріч? Матільда, на яку мати накинула накидку, згоряла від цікавості. Сердешний Вільгельм, в якому ж смішному становищі він опинився! Мабуть, її подруга королева подумала те саме, бо, прикрита лише мокрими косами, теж розсміялася. Нараз Анна зникла під водою. Герцог озирнувся, намагаючись збагнути, куди вона поділася, та раптом плюхнувся назад, здійнявши хмару бризок. Гурт на мить заціпенів, а потім знову зареготав, побачивши, що герцог виринув на поверхню, кашляючи й пирскаючи водою, а королева, вибігла на берег і викручує коси. Сміх затих. Усі дивилися на молоду жінку, яка й не намагалася приховувати своєї наготи. Олена накинула на неї довге простирадло й потягла її до свого шатра.
Поки Анна віддалялась, на березі, куди нарешті вибрався герцог, знову залунав сміх, а невдовзі до нього долучився й регіт Вільгельма, і його грубий голос заглушив решту голосів. Він кивнув головою своєму зброєносцеві, і той заходився його роздягати. Зробити це було нелегко, бо Вільгельм раз у раз здригався від сміху. Коли його нарешті роздягли догола, він знову кинувсь у воду, розміреним брасом дістався до середини річки, потім перекинувсь горілиць і поплив за течією. Матільда пішла до Анни в шатро. Поки служниці їх розчісували, вони тільки мовчки перезиралися. Матільда порушила мовчанку перша.
— Він не сам упав? То ти схопила його за ногу?
— Еге ж, якби ти тільки бачила його пику! — засміялася Анна.
— Я бачила, — відповіла Матільда, зашарівшись.
— Не сумуй, він заслужив того, щоб його провчили.
— Можливо. Але ти його осоромила.
Анна з подивом глянула на Матільду.
— Я мушу вийти за нього заміж, — промовила Матільда, — і мені прикро, що мій майбутній чоловік став посміховиськом для всіх. Ба більше, коли він тебе побачив, то дивився тільки на тебе. В мене склалося враження, що він тебе вже знає.
— Я про це вже була й забула, але це так. Під час своєї подорожі я перемогла його на перегонах.
— Перемогла на перегонах?..
— Атож, спитай у нього сама. Здається, це було під Нюрнбергом. Він саме полював, я пустила свою кобилу вчвал, випередила його, і він упав з коня…
— Упав з коня?! Вільгельм?
— Не бачу тут нічого дивного. Ми на Русі — найкращі вершники у світі.
— Це правда, — озвалася Олена.
— А потім ти його більш не бачила? — спитала Матільда.
— Ні. Він був поранений, тож я полікувала його й поїхала далі. Я вже й забула про цю пригоду.
— Зате він, здається, не забув! — сумно сказала Вільгельмова наречена.
Анна здивовано подивилася на неї, потім засміялася.
— Ревнуватимеш?
— Я на це здатна. Ти така гарна, така біла, така пухкенька.
— Замовкни, в тебе найкращі, найніжніші очі у світі і таке чарівне тіло!
— Ти справді так вважаєш?
Королева кивнула головою й поцілувала її.
— Я так тебе люблю, що ніколи не зможу ревнувати до тебе, — промовила Матільда, теж поцілувавши королеву.
— Це правда, що ти відмовила йому, бо він байстрюк?
— Я сказала так через те, що зовсім не мала бажання виходити заміж, я хотіла піти в черниці. Але мій батько прагне цього шлюбу, щоб мати союз із Нормандією, незважаючи на опір папи.
— Чому ти відмовляєш йому?
— Ми дуже близькі родичі,— сказала Матільда. — Якщо ми одружимось, Рим погрожує відлучити нас від церкви. — Вона перехрестилась, і вслід за нею перехрестилися й королева та решта жінок.
— Папа Лев на боці германського імператора, а той не бачить нічого доброго в союзі між нашими двома країнами, — озвалася Адель Фландрійська. — Але це одруження таки має відбутися, мій чоловік і мій брат король покладають на нього великі надії. Папа не зважиться відлучити нас від церкви. Наші розвідники запевняють нас у цьому.
Лагідна Матільда, тонка шия якої в обрамленні вогких чорних кіс здавалася ще тендітнішою, потупила очі.
Як же відрізнялися одна від одної ці дві жінки: Анна була пишна, в світло-голубій довгій сукні, викладені на голові вогнисті коси робили її ще вищою, а яскраво-червона сукня Матільди, що була заввишки з дванадцятирічну дівчинку, тільки підкреслювала матовий колір її обличчя.
- Предыдущая
- 16/67
- Следующая
